Ліцеїсти освоюють нові технології на техніці минулого століття

Чимала територія перед Деражнянським професійним аграрним ліцеєм густо заставлена сільськогосподарською технікою: десятки вантажівок, трактори, навісне та причіпне обладнання... Не тільки в цьому районі, а й в будь-якому іншому навряд чи є господарство, чий технічний парк мав би стільки одиниць. Але середній вік усього цього добра можна сміливо визначити як півстолітній. Якщо й є «молодший» тракторець чи сівалка, то й вони відпрацювали свій ресурс ще у колишніх колгоспах. Тепер усе це призначене для того, щоб готувати спеціаліста майбутнього. Тобто аграрного фахівця, який вирощуватиме врожаї за найновішими технологіями за допомогою комбайнів та тракторів, якими керують... супутники.

Відчуваєте іронію? На всіх рівнях влади багато говорять про необхідність науково-технічного та економічного прориву в аграрній галузі. А здійснити його намагаємось ось на таких розвалюхах. І це не через те, що ліцею байдуже, на чому і як навчати своїх вихованців. Навпаки, тут кожен ліцеїст на вагу золота. Його відвойовують у конкурентів і дорожать ним більше, ніж усією технікою. Бо не буде ліцеїстів, то й заклад нікому не потрібен. А він — один на весь райцентр. І всім тим випускникам навколишніх сільських шкіл, хто з різних причин не вчитиметься в університетах, чи не єдиний шлях до науки пролягає саме сюди.

Правда, свого часу тут не планувалось будівництво училища. Зводили гуртожиток для робітників у найближчому селі. Там були такі сади, для яких робочих рук не вистачало. Та потім сади занепали, у гуртожиток вже нікого було селити. Тож його, дві старі школи та ще клуб віддали освітянам. Так і з’явилось ПТУ, яке довго було доволі успішним. Таким, що вирішили навіть новий навчальний корпус побудувати, щоб вибратися зі старих відокремлених будівель. Нині від розпочатого будівництва вже й цеглини не залишилось, а в старих корпусах все ще жевріє вогник знань.

Хоча навіть ветерани цієї освітньої системи дивуються: кого і як можна тепер звабити навчанням у професійних ліцеях? Здається, все обернулось проти цієї системи. І її вини у цьому найменше. На ринку освітніх послуг ліцеї, а особливо аграрні, поруч із престижними (та й не дуже) університетами виглядають бідними сиротами. Бо що залишилось в арсеналі у профтехосвіти? Хіба що колишні кадри та міцні традиції. А з усім іншим — великі проблеми. І насамперед — фінансові.

Для випускників роботи немає

Деражнянському ліцею гріх скаржитись на те, що бюджет не виділяє кошти на його утримання. Викладачі справно отримують хоч не дуже велику, та все-таки зарплату. На комунальні платежі теж виділяються кошти. Щоб зекономити копійку, намагаються в усьому бути ощадливими. Де зекономили на вугіллі, перейшовши на дрова, де — на продуктах, виростивши свої для їдальні... Одне слово, ситуація — як у багатьох родинах, життя від зарплати до зарплати. А от про серйозні придбання, дорогі речі думати не доводиться. Найчастіше покупки треба робити у секонд-хенді. Як родинам, так і ліцею. Звідси — і отой величезний, але поношений технічний парк біля головного корпусу. Іноді трапляється ще доволі міцна техніка. Ось і не так давно купили комбайн всього за тридцять тисяч гривень. Чи, може, аж за тридцять тисяч. Бо для ліцею і ці гроші назбирати було непросто.

Добре, що є своїх 340 гектарів землі, із яких майже половина — орної. На ній можна виростити й всю городину для своїх потреб, а ще й трохи зерна на продаж. Нинішнього року зібрану пшеницю продавали по 1800 гривень за тонну. Хоча ціна не надто висока, і за собівартості близько 1600 гривень можна було б дочекатись моменту, коли на ринку зерна ціни трохи підростуть. Проте чекати немає як, бо зберігати зерно ніде, та й гроші потрібні вже.

Новим покупкам тішаться. Але це — радість бідняків. Бо кожен розуміє, що навіть такі придбання навряд чи вплинуть на майбутні перспективи. Ні для ліцею, ні для його випускників вони практично не проглядаються. Бо кому потрібен тракторист чи комбайнер, що не має ні стажу, ні досвіду роботи, а нову техніку бачив хіба що на малюнку?

Щоліта ліцей намагається прилаштувати своїх вихованців на практику в навколишні господарства. Ті не так з потреби, як з доброї волі беруть практикантів. Але сказати, що така співпраця дає ефективні результати, було б перебільшенням. Бо хто вкладатиме в учня час, гроші, знання, наперед знаючи, що нинішні практиканти, а завтрашні випускники, нікому не потрібні. Нові робочі місця для них не з’являються.

Другокурсник Діма Козюк минулого літа теж проходив практику в одному із господарств. Попрацювати на нових комбайнах йому не вдалось — хто ж довірить таку дорогу техніку ліцеїсту? Різні підсобні роботи та ще й без зарплати — от і весь виробничий досвід. Втім, ілюзій щодо майбутнього працевлаштування у хлопця не було ніколи:

— Моя родина живе у селі Кальня, недалеко від Деражні. Літ п’ятнадцять тому це училище закінчив мій дядько, і я вже знав, чого і як тут навчають. Знаю і те, що в селі нині важко знайти роботу механізатора. І дядько, і мій батько вже давно не мають офіційної роботи. Заробляти доводиться тим, що працюєш на своєму городі та ще інколи хтось із односельців попросить полагодити якусь техніку. Не думаю, що для мене знайдеться якась інша робота у Кальні. Хіба що колись, через багато років.

У його однокурсника Сашка Воронюка амбітніші плани: після ліцею хоче піти до аграрного вишу, а потім ... повернутися в ліцей на викладацьку роботу. А за кермом трактора чи навіть на керівній посаді у селі хлопець себе не бачить. Не тому, що цурається такої роботи. Просто її ніхто йому не пропонує.

— Останнім часом у нас з’явились таки замовлення на випускників. Вже пару років поспіль залізниця замовляє механізаторів, — долучається до розмови майстер виробничого навчання Василь Грель. — Але ж зарплати там крихітні, а умови праці — важкі. То хлопці не поспішають там працевлаштовуватись.

Коли попит значно менший від пропозиції

Зачароване коло, по якому не перший рік ходить вся система профтехосвіти, так і не вдається розірвати. Всі згодні: потрібне серйозне реформування. Але як його робити і для чого — ніхто не знає.

За останні півтора десятиліття в області практично нічого не змінилось у цій системі. Як було три з половиною десятка училищ, практично стільки само і є. Та й загальна кількість учнів коливається в межах п’ятнадцяти тисяч. А скільком вдалось знайти роботу за спеціальністю — у сотні разів менше.

Облуправління статистики навело кілька промовистих цифр. За останнє десятиліття максимальна річна потреба у працівниках для сільського господарства налічувала трохи більш як шістсот осіб. Було це вісім років тому. А торік ця потреба ледве сягнула сімдесяти душ, два попередні вона ледве дотягувала до двох десятків. При цьому лише торік професійно-технічні навчальні заклади випустили понад вісім тисяч спеціалістів.

Це не так і багато, особливо при тім, що випускників вишів у десятки разів більше. Але як порівняти таку мізерну кількість вакансій, які пропонувала вся аграрна галузь області, з числом випускників? Неважко здогадатись, що під час прийому на роботу перевага завжди надається тим кандидатам, у кого є хоч якийсь стаж роботи. Тож вчорашнім випускникам училищ майже неможливо конкурувати з більш досвідченими фахівцями.

А тим часом служби зайнятості вже не перший рік намагаються переконати, що на ринку праці потрібні фахівці саме з різних робітничих професій. ПТУ та ліцеї вже й не знають, як догодити цьому ринку праці, пропонуючи «найдефіцитніші» спеціальності. Якщо виходити з того, що він давно перевантажений юристами та економістами, у Деражнянському ліцеї не повинно бути відбою від охочих стати трактористами, слюсарями-ремонтниками, водіями та зварювальниками. Та й в інших аграрних закладах намагаються крокувати в ногу з часом. Хтось пропонує професію плодоовочівника, інший — бджоляра, є озеленювачі та оператори з ветеринарної обробки тварин...

Тільки-но завершується вступна кампанія у ВНЗ, ПТУ починають свої «жнива». Викладачі-гінці роз’їжджаються по селах, зваблюють новими спеціальностями та стипендіями, розповідають про перспективи працевлаштування. Але кожен знає, що якраз цього ніхто не гарантує. Селу не потрібен не тільки випускник училища, а навіть фахівець найвищого класу із багаторічним досвідом роботи. І це вже давно ні для кого не секрет.

Та попри все, кожне училище тішиться, якщо на черговий навчальний рік йому все-таки вдалось виконати план набору студентів. Значить, ще рік можна протриматись, і фінансування не зменшать.

З полегшенням може зітхнути нинішнього року і Деражнянський ліцей. Своїх 365 учнів він набрав, як це робить майже чотири десятиліття поспіль. Викладачі та майстри добросовісно навчатимуть ліцеїстів усіх премудростей майбутньої спеціальності. А латаних-перелатаних комбайнів та тракторців вистачить для проведення практичних занять. Тут, як і в інших училищах, боротимуться за те, аби вкотре вціліти та вижити. Навіть при тому, що учасники цієї боротьби за виживання і самі до кінця не усвідомлюють, для чого це роблять.

Хмельницький.

Востаннє нові трактори для профтехосвіти області купували понад двадцять років тому.

Фото автора.