Цей знімок я зробила на ділянці «варшавки» між райцентрами Рокитне і Сарни (див. фото). На ньому місцеві мешканці продають гриби на узбіччі дороги. Такі грибні «пости» в осінні дні зустрінете чи не кожні кілометр-два. Зупиняюся біля одного з них, де кілька жінок та чоловіків пропонують щойно зібрані в лісі білі гриби, краснюки... Правлять недорого, готові уступити в ціні: схоже, їм дуже потрібно продати товар.

Прицінюючись, розговорилися. Дві молодички, яким трохи за тридцять, не приховували, що ось цю грибну пору вони використовують для того, щоб підлатати сімейний бюджет.

— Заробіток скромний, але для моєї сім’ї і він підмога, — каже Людмила К. — Знайти роботу нині проблема і мені без спеціальності, і чоловікові. А у нас четверо дітей. Тож, — киває на чоловіка, який гріє руки біля невеличкого багаття, — ми тут у повному складі.

— У мене двоє дітей, чоловік хворіє на цукровий діабет, втрачає зір через це, то мушу разом з односельцями збирати і продавати гриби на трасі, дякувати Богу, цієї осені вони вродили рясно, — долучається до розмови й Оксана Щерба.

Розмова пожвавішала, коли жіночки дізналися, що я журналістка. Кажуть, що газету «Голос України» читають, хоча й не регулярно, бо за житейськими клопотами мають на це дуже мало часу. Удосвіта вирушають на «тихе полювання», а потім ось тут, за п’ять кілометрів від дому, продають зібрані грибочки.

— Усі ми із Заверіччя, — представилася Оксана Щерба, — вірніше, із селища Томашгород Рокитнівського району. Наше поселення (а в ньому мешкає більше півсотні сімей. — Авт.), вже не пам’ятаю, відколи називається вулицею Заверічнянською селища Томашгород.

Добре знаючи Рокитнівський район, бо сама звідти родом, пригадую, що приміські потяги зупинялися на полустанку «Заверіччя», та й поселення, звідки Людмила й Оксана, називалося Заверіччям. Воно розташоване між селищами міського типу Томашгород Рокитнівського і Клесів Сарненського району. Тут пролягає дорога, яка сполучає райцентри Рокитне і Сарни і до будівництва «варшавки» (траси Ковель—Київ) була досить жвавою. Життя мешканців Заверіччя було пов’язане з кар’єром з видобутку граніту, де багато хто з них працював. Відтак вони отримали квартири у бараках, які ще у 1950-х роках побудував кар’єр.

Щодо кар’єру, то він переходив з одних рук в інші. З місцевих мешканців там нині працює лише кілька чоловіків. Кажуть, що від сусідства з кар’єром людям більше клопотів, ніж користі. Бо і пил доводиться ковтати, і вибухи терпіти, а найбільше турбують заверічнянців перебої з постачанням електроенергії в оселі, коли той кар’єр працює. Від цього виходить з ладу побутова техніка, якою так дорожать сім’ї. Адже кому-кому, а їм копійка дістається дуже важкою працею.

— Цю проблему за допомогою рокитнівських енергетиків найближчим часом вирішимо, — пообіцяв Томашгородський селищний голова Віктор Аксьонов (на знімку). — Фахівці з Рокитного уже виїжджали на місце і знають, що треба зробити, щоб люди мали налагоджене електропостачання.

Взагалі територіальний устрій Томашгородської селищної ради унікальний. Сам Томашгород справедливо називають селищем каменярів, оскільки тут розміщено кілька щебеневих заводів, на яких працюють місцеві мешканці. Від нього у напрямку селища Клесів сусіднього Сарненського району далеко одне від одного розміщені фактично самостійні села Крута Слобода і Заверіччя (від останнього до Томашгорода близько шести кілометрів). Насправді ж вони значаться як вулиці цього селища: відповідно Шевченка та Заверічнянська. Якщо з Крутою Слободою (вулицею Шевченка) нагальні проблеми вирішують, то у Заверіччі (вулиці Заверічнянській) вони накопичуються, наче снігова куля. А все тому, що заверічнянці у селищній раді зареєстровані як мешканці Томашгорода Рокитнівського району, а земля, на якій розміщені бараки, в яких вони живуть, віднесена до Сарненського району. Через це люди не можуть приватизувати свої квартири, а Томашгородський селищний голова Віктор Аксьонов ламає голову, як вирішувати нагальні проблеми заверічнянської громади.

— Скажімо, потрібно кілька стовпів поміняти, а як мені звітувати про використані кошти? — резонно питає Віктор Аксьонов. — Адже яке я маю право господарювати на території уже Клесівської селищної ради?

У такій само ситуації і його колега із Клесова: чому він має вкладати кошти у вулицю Заверічнянську, мешканці якої зареєстровані у сусідньому Рокитнівському районі? Ось і виходить замкнене коло, яке чомусь ніхто не наважується розімкнути.

Самі ж заверічнянці розповідають, що писали про проблему до столиці, але жодної реакції. А коштів, щоб їздити до Києва у пошуках правди чи щоб найняти адвоката, який міг би порадити чи допомогти їм, вони не мають. Тому Заверіччя, яке язик не повертається назвати на нинішній територіальний манер «вулицею», фактично не розвивається, а відтак не має майбутнього, хоча  тут живе чимало багатодітних сімей. Таке враження, ніби час зупинився і прогрес оминає цей мальовничий поліський куточок — ну, справжнє поліське «гетто» у центрі цивілізації. Старезні бараки, побудовані у 1950-ті роки з дощок, навіюють думку про те, що злидні тут оселилися надовго...

Людям (а більшість заверічнянців — малозабезпечені) нікуди подітися: коштів ледве вистачає, щоб вижити, не кажучи вже про те, щоб переїхати у краще місце. От і змушені вони, відкинуті на узбіччя цивілізації, стояти на обочині траси з грибами, ягодами, журавлиною (залежно від сезону) у холод за п’ять—шість кілометрів від домівки, щоб заробити дітям на одяг, взуття, їжу. 

Адже і землі під городи заверічнянці мають лише по кілька соток, бо навколо ліс і кар’єр, біля якого охоронна зона, щоб під час вибухів ніхто не постраждав.

— Я досліджував, як могло трапитися так, що заверічнянці зареєстровані як мешканці Томашгорода Рокитнівського району, а земля, на якій вони живуть і на якій їхні бараки, відноситься до Клесівської селищної ради Сарненського району, — розповідає голова Рокитнівської РДА Іван Власик (на знімку), який свого часу був Томашгородським селищним головою. — З’ясував, що таку помилку допустили десь 1962 року. Тоді межа між Рокитнівським і Сарненським районами пролягла посередині нинішнього кар’єру поблизу Заверіччя, а не за поселенням, де сьогодні стоять знаки районів. Тобто, це проблема з «бородою», яку потрібно вирішувати.

Такої ж думки і голова Рівненської ОДА Василь Берташ, який готовий підтримати ініціативу місцевих громад.

Справді, цю територіальну проблему потрібно вирішувати. Тут би більше наполегливості проявити місцевій владі, яка на сесії селищної, Рокитнівської і Сарненської районних та обласної рад мала б винести це питання, попередньо його вивчивши. А після виборів долучити до її вирішення народних депутатів-мажоритарників від Рівненщини, які могли б винести її на сесію парламенту. Адже тільки так, кажуть юристи, можна виправити помилку п’ятдесятирічної давності, а відтак дати надію на майбутнє заверічнянцям.

Фото автора та Леоніда ІЩУКА.