Симпатії виборців очевидні

Ранок. 8.00. Невеличкий базар на вулиці Топольній у Львові. З навколишніх сіл Жовківського району селяни привозять картоплю, моркву, яйця, сир, сметану. Вони займають відкриті лотки.

Поруч під накриттям розмістилися міські продавці, що перепродують придбані на оптовому ринку «Шувар» овочі та фрукти.

Представники села і міста торгують мирно, не сваряться, навіть допомагають одне одному. Продуктовий ринок нагадував одну дружну сім’ю, де кожен важкою працею заробляє свої гроші.

Так тривало ще донедавна, поки парламентські вибори не вступили у заключну стадію. Тепер з самого ранку «міські» та «сільські» сперечаються, жваво обговорюють вечірні дебати кандидатів, весело глузують з колоритних претендентів на мандат. І до хрипоти сперечаються, за кого голосувати.

Після того, як колишній дисидент Євген Сверстюк назвав тих, хто продає свої голоси на виборах «купленими баранами», тему продажності обговорюють другий тиждень. Найбільше дістається жителям Жовківського району, де з великою перевагою — понад 50 відсотків голосів — лідирує колишній митник і податківець, а нині — бізнесмен.

«Міські» жартома почали називати «сільських» купленими баранами. Останні віднікуються, що не голосуватимуть за гроші, але з них продовжують насміхатися:

— Та ви ж Україну продаєте!

— А за кого голосувати? Демократи нічого не зробили, тільки поховалися у Києві.

— Багато заплатив?

— Щось зробив. У двох селах дав гроші на іконостас, дороги ремонтує. Навіть машини «швидкої допомоги» придбав.

— Що ж ви завтра дітям скажете?

Після тих слів розмова переходить на підвищені тони. Солідні господині починають переконувати, що нізащо не проголосують за «жуліка», який спочатку обікрав народ, а потім став великим благодійником.

Кажуть, що багато мудрих людей виїхали на заробітки. Якби позакривали кордони, то найактивніші залишились би в селах, і довго не терпіли б ту брехню, якою годують село «грошові мішки».

Про «куплених баранів» селяни чули. Цитують не тільки слова колишнього дисидента Євгена Сверстюка, а й главу Української греко-католицької церкви блаженнійшого Святослава Шевчука, що той, хто продає голос, продає Україну.

Найагресивніші та наступальні технології на Львівщині запроваджують відомі київські агіт-агенції, чиї гонорари вимірюються шестизначними цифрами. Їх можуть найняти тільки грошовиті кандидати, які нині не сходять з екранів Львівського телебачення.

Деколи здається, що столичні «зірки» напролом штовхають своїх кандидатів через бетонну стіну. Уявіть собі забитий сільський Старосамбірський район. Земля не обробляється. Підприємства не працюють. Молодь на заробітках. З приходом столичного кандидата все немов оживає. Створюється фонд економічного розвитку. Відкривають нові робочі місця та нове підприємство. Кандидат не сходить з екранів телебачення. Возить земляків на екскурсії. Впливових запрошує на відпочинок у Трускавець. Коментує кожен чих. В електорату створюється враження, що столичний кандидат може більше, ніж вся місцева влада, починаючи від району і закінчуючи обласним центром.

Мало хто задумується, що край почав «оживати» за рік перед виборами. Колишній владний чиновник і бізнесмен поставив собі за мету будь-якою ціною здобути депутатський мандат для чергового кар’єрного стрибка. Він запроваджує в життя бізнес-проект під назвою «депутатський мандат».

У нього нема жодного серйозного підприємства. Капітали заробив на бюджетних грошах. Сільськогосподарський район ніби став вотчиною агресивного кандидата.

Тим часом мовчать радикальні партії та інші правдолюбці.

За десятками видимих і невидимих подій стоять конкретні політтехнологи і керівники штабів — нічого просто так не відбувається. Для досягнення мети виставляють непрохідних конкурентів чи, навпаки, топлять реальних претендентів, які комусь не догодили. Замовляють проплачені соціологічні дослідження. Це вибори, на яких, як і в нашому житті, поряд ідуть правда і брехня, честь і підлість. Тільки у загостреніших і жорсткіших формах. Ніколи не забуду, як в Городоцькому районі священик агітував не за свого односельця, з яким у дитинстві дружив, а за бізнесмена, власника м’ясопереробної фірми. Переміг односелець, а отцеві потім багато хто руки не подавав.

У Галичині на виборах є своя особливість. Конкуренцію агітфірмам складають священики-пропагандисти, які за щедрі пожертви возносять кандидатів ледве не до лику святих. На агітмайданчики виходять навіть єпископи і митрополити. Вони агітують за багатих «королів».

Найбільше на Львівщині глузують з жителів Жовківського та Старосамбірського районів, де з великою перевагою лідирують так звані «грошові мішки». Тільки ніхто чомусь не ставить запитання: чому виборці продаються?

Можна назвати ще інші райони, де перемагають заможні кандидати. Але там ще пропагують якісь ідеї, а не лише культ грошей чи пристосуванства.

Жовківський район — не з бідних. До Львова рукою подати. Селяни добре заробляють на ранній городині, на вирощуванні овочів та фруктів.

Віддалені села мають прибутки з кордону. Поряд — Рава-Руська митниця. Люди дають якось собі раду. Перевозять товари і торгують на ринках. Заробляють на різниці польських і українських цін. Грошовитий кандидат кілька років працює в цьому окрузі. Вирішує невеличкі проблеми сіл та міст, а взамін отримує голоси на виборах. Він це називає технологією конкретних справ.

Патріотичних жителів району навіть не зупиняє, що цей кандидат колись балотувався за списком проросійської політичної сили. Пояснення досить просте: «Ті нічого не робили, а той хоч щось зробив».

Старосамбірський гірський район, навпаки, один з найбідніших в області. Велике безробіття. Сім’ї виживають за рахунок пенсіонерів та селянського господарства. Жителі гірських районів отримують двадцятивідсоткову надбавку до пенсії та зарплати. Люди у розпачі, бо не бачать жодних перспектив.

Закон про статус гірських районів призвів до того, що бізнес не хоче йти у цей край. Підприємцям невигідно доплачувати до зарплати так звані «гірські».

Заможний кандидат, від капіталів якого пахне нафтою та газом, виступає ледь не рятівником нації. Відкриває пам’ятники. Спонсорує шоу.

Технологія купівлі виборців нагадує добре продуманий бізнесовий проект.

Спочатку обробляють сільську еліту — голів сільських рад, директорів шкіл, священиків, медиків, продавців. А ті вже працюють безпосередньо з виборцями. «Десятники» обходять кожну хату й кажуть, що люди матимуть, якщо проголосують за заможного. Найбільше під час виборів перепадає «еліті», яка впливає на створення громадської думки. Електорату дістаються крихти з панського столу — від 50 до 150 гривень за голос. Це у ліпшому разі.

І в Жовківському, і в Старосамбірському районах автор цих рядків ставив представникам влади, політичних партій та простим виборцям одне й те саме запитання: чому ви продаєте свої голоси? Влада відповідала, що велике безробіття, що люди розчаровані, хочуть перемін, а їх немає. Винен центр, який не ті приймає закони. Політики нарікали, що з виборцями слабо працюють, вони не хочуть думати про завтрашній день.

Ті, кого називають електоратом, відверто говорили про байдужість влади та політиків до їхніх проблем. Просто їм нині трохи пощастило, бо на окрузі з’явилися заможні кандидати.

Інші, хто не збирається продавати свої голоси, наводили аргументи і перших, і других, і третіх. Тільки з однією різницею: не можна за гроші пропивати чи продавати майбутнє своїх дітей. Важко? Так! Але ж ніхто нині не голодує. Колись за волю України йшли на смерть, а нині продаються за копійки.

Говорили і не знаходили відповіді, чому нині стаємо «купленими баранами».