Спочатку у мікст-зоні боксерського центру лондонських Ігор з’явився Ломаченко-старший. Щойно його син впевнено переміг і вдруге став олімпійським чемпіоном. Але Анатолій Миколайович не мав вигляд тріумфатора. Мало того: він був чимось невдоволений. Випередивши наші з цього приводу запитання, пояснив, що перемозі сина, звісно, радий, але його обурює те, що до фіналів через упереджене суддівство пройшли не всі найсильніші боксери, і це знизило рівень турніру.

Анатолій Ломаченко не став називати прізвищ цих боксерів, але в нас не було сумнівів, що це, зокрема, й українці — Олександр Гвоздик та Євген Хитров. Першому хоч «бронзу» вдалося виграти, а от Хитрова засудили ще в одній восьмій фіналу, несправедливо віддавши перемогу британцеві Огого. Вибору немає, підсумував батько і тренер двічі олімпійського чемпіона, наші боксери мають бути фізично, технічно і психологічно готовими до подібної суддівської упередженості і перемагати своїх суперників за явної переваги. Саме до цього готував Анатолій Миколайович свого сина все його життя.

Боксер з пелюшок

Василь народився у спортивній сім’ї. Його мама в юні роки захоплювалася акробатикою, а потім стала у цьому виді спорту тренером. Батько був боксером, що й визначило спортивну «спеціалізацію» Василя. За спогадами тата, той почав «боксувати», ще не навчившись ходити. У сімейній хроніці збереглися кадри, де Василь, ще немовлятко, енергійно розмахує схованими у повзунках ручками. На інших кадрах, знятих через три роки, він уже боксує не з уявним, а реальним суперником — своїм однолітком. Бій відбувається на справжньому рингу і за переваги Ломаченка-молодшого. Але після його завершення батько піднімає руки обох юних боксерів і оголошує бойову нічию!

Так було до підліткового віку. Кого б із хлопчаків і з якою перевагою Василь не перемагав, його батько-рефері оголошував нічиї: «Щоб не задирав носа!» У секції боксу, яку вів Анатолій Ломаченко, синові не давав жодних послаблень. Навпаки, батько вимагав від нього неухильного дотримання дисципліни і висував підвищені вимоги. «Спуску він мені не давав, — згадує Василь в одному з інтерв’ю. — У нашій боксерській секції є правило: за запізнення на тренування треба двадцять разів віджатися від підлоги. Але обумовлено, що на майстрів спорту воно не поширюється. Так от, я вже після чемпіонату світу запізнився в зал на дві хвилини, і батько примусив мене віджиматися, як початківця. І це, мабуть, правильно. Дисципліна має бути на першому місці і для всіх — одна».

На тренуваннях Василеві доводилося трудитися до сьомого поту. Заняття не обмежувалися спортивним залом. Білгород-Дністровський з його старовинною фортецею, широким лиманом і високим берегом давав багато можливостей для тренерської творчості. Анатолій Миколайович сповна всім цим користувався: придумував найрізноманітніші вправи, кроси, змагання і тим самим робив тренування цікавішими. Згодом він ставив перед Василем і таке незвичайне завдання — перепливти Дністровський лиман (його ширина в районі Білгорода-Дністровського сягає дев’яти кілометрів). І син його виконував!

Василь міг стати футболістом, баскетболістом, веслувальником, знаменитим борцем (якийсь час він захоплювався дзюдо, був чемпіоном Одеської області із самбо). Але залишився відданим тому виду спорту, якому присвятив себе його батько. Причому це не було батьковим спонуканням чи наполяганням. Бокс захопив і полонив хлопця змалку. Василь пригадує, що коли виникали якісь проблеми у школі, батько говорив: «Не будеш добре навчатися, забороню займатися боксом». І це діяло безвідмовно, краще за будь-які страхи і стимули. Як результат — Василь, попри величезну завантаженість тренуваннями, був одним з найкращих учнів школи.

«У сучасному спорті невігласам робити нічого, — переконаний Анатолій Миколайович. — Що освіченішим, інтелектуально збагаченим буде спортсмен, то вищими будуть його досягнення».

І ще одну сентенцію Ломаченка-старшого хотілося б тут згадати. Якось він сказав синові приблизно такі слова: «Десь у якійсь точці на планеті є такий самий хлопець, як і ти, котрий теж мріє про перемоги, вперто тренується. І якщо трудитимешся менше, ніж він, ти йому, зустрівшись на рингу, програєш. Хто працюватиме більше, той і переможе. Ти повинен зробити більше».

Коли друге місце — провал

2004-го, через десять років після того, як Василь почав серйозні виснажливі, майже щоденні заняття боксом, він уперше вийшов на міжнародний ринг і зустрівся зі своїми зарубіжними суперниками. На юніорському чемпіонаті Європи у Саратові Ломаченко переміг у вазі до 46 кілограмів. Відзначився він тоді не лише у своїй категорії: організатори змагань визнали його найкращим боксером турніру. Через рік Василь Ломаченко дебютував на «дорослому» рингу, вигравши чемпіонат України. 2007-го став переможцем міжнародного турніру пам’яті Семена Трестіна.

Той рік добре запам’ятався Василеві. Насамперед тим, що він дебютував на чемпіонаті світу в заокеанському Чикаго. Якщо дебютант доходить до фіналу і піднімається на «срібну» сходинку п’єдесталу, то це, безперечно, є його великим досягненням. Зрештою, навіть його надвимогливий батько-тренер не вважав це провалом. Перед сином на чемпіонат світу він ставив завдання завоювати олімпійську ліцензію, тобто право виступу на пекінській Олімпіаді 2008 року — і друге місце таке право давало. Але замість вияву радості Василь не стримав на рингу гірких сліз. І це теж було певним результатом його спартанського виховання: дев’ятнадцятирічний юнак не міг змиритися з тим, що він лише другий. Тим більше, що у перемозі його суперника російського боксера Альберта Селімова були великі сумніви не тільки у Василя та його батька, а й у багатьох фахівців боксу, які бачили той поєдинок. «Не сумнівалися» тільки арбітри, які ретельно рахували очки росіянина і «не помічали» багатьох точних ударів українця.

2008 року на черговому чемпіонаті Європи Василь бився за батьківським правилом явної переваги, і в суддів не було жодних підстав не визнати Ломаченка найсильнішим у категорії до 57 кілограмів. А ще йому присудили звання найкращого боксера змагань. І на чемпіонаті світу 2009 року він не мав рівних і завоював перше в історії незалежної України «золото» світових боксерських турнірів.

Але в листопаді 2011 року у Баку повторюється «чиказька історія». З тою лише різницею, що на чемпіонаті світу в азербайджанській столиці рефері перетинають дорогу Василеві Ломаченку ще в одній восьмій фіналу. Саме рефері, а не його суперник бразилець Робсон Консесайо. Південноамериканцю треба віддати належне: він чинив Ломаченку впертий опір, але переважно у першому раунді, який закінчився з нічийним рахунком — 5:5. Другий пройшов за очевидної переваги Василя (його суперник двічі опинявся у нокдауні), але судді нарахували нашому спортсменові лише п’ять точних ударів, тоді як бразильцеві — вісім. У третьому раунді Консесайо у буквальному розумінні тікає від Василя, кілька разів падає на ринг, суддя двічі фіксує нокдаун, але так само двічі дає Ломаченку попередження. А це означає, що два очки «списуються» з рахунку українця і приплюсовуються бразильцеві. Загальний підсумок цих маніпуляцій — 20:19 на користь Консесайо. Це була шокуюча несправедливість. З нею не могла змиритися українська сторона. Федерація боксу України подала протест. Відбулося розслідування, підсумком якого стало визнання переможцем у цьому бою Василя Ломаченка. Після цього його в Баку вже не засуджували, і він вдруге став чемпіоном світу.

За явної переваги

На Олімпіадах у Василя подібних колізій не виникало. Саме після першої з них — Пекінської — Ломаченко-старший скаже: «Весь піт, пролитий на тренуваннях, відлився в золотій олімпійській медалі». Можна було б сказати, що Василь своїми перемогами на тих Іграх підтвердив справедливість відомого вислову про те, що важко у навчанні — легко у бою. З одним лише зауваженням: легких боїв на пекінському рингу не було. І це підтвердив перший із них, де суперником Ломаченка був його «давній знайомий» по чиказькому фіналу. У Василя з’явилася чудова нагода довести, хто з них найсильніший. У дебюті бою Селімов виграє 5:1. Однак у наступних двох раундах російський боксер здобуває лише два очки, тоді як український — тринадцять. Ломаченко навіть дозволяє собі наприкінці бою згадати про свої заняття у танцювальному ансамблі і наносити удари, пританцьовуючи.

Шлях до фіналу було відкрито. Щоб виграти олімпійський турнір у категорії до 57 кілограмів, потрібно було провести п’ять поєдинків. Василь Ломаченко привіз із собою до Пекіна п’ять синьо-жовтих прапорців і перед кожним боєм вручав одного з них своєму супернику на згадку про хлопця з України. І всі знадобилися! Після впевненої перемоги над Селімовим Ломаченко ще переконливіше виграв в узбецького боксера Султанова (13:1), китайця Лі Йонга (12:3), турка Кулича (10:1).

П’ятий прапорець він вручив у фіналі французу Джелькіру Кедафі. «Я готувався до важкого, серйозного поєдинку, — скаже Василь після його завершення. — Але француз розкрився, і я це помітив. Скористався цим і взяв ініціативу в свої руки». До чого звелася ця ініціатива, багато хто з читачів газети, мабуть, ще пам’ятає. Розкрившись, француз опинився під градом ударів українця і повністю втратив контроль за ходом подій. За хвилину до завершення першого раунду рефері в рингу бій зупинив. Василь не тільки став олімпійським чемпіоном — його було визнано найкращим боксером Ігор у Пекіні. Йому присудили найпрестижніший серед боксерів-любителів Кубок Вела Баркера, названий на честь чемпіона Англії 1981 року, почесного генерального секретаря і президента Аматорської боксерської асоціації світу. Як зізнався Віталій Кличко, він та його брат теж свого часу мріяли про цей кубок, але здобути його так і не змогли.

Наступна Олімпіада була на батьківщині Вела Баркера. Уже після переможного фіналу і церемонії нагородження Василь Ломаченко, зайшовши у мікст-зону, по суті повторив слова, сказані незадовго до цього його батьком: «Суддівство на цій Олімпіаді було складним. І не завжди справедливим щодо українських боксерів. Щоб перемогти, ми повинні були продемонструвати явну перевагу, йти на результат, а не демонструвати красивий бокс. Кожен намагався боксувати так, щоб не пропустити удар суперника».

Василь уважає, що і йому на шляху до фіналу перемоги давалися складно. «Подій не форсував, не гнався, щоб, як у Пекіні, поєдинок завершити у першому раунді. Я мав вивчити суперника, придивлятися до нього, а вже після цього вирішувати поставлене завдання». Щоправда, нам, журналістам, на медіатрибуні здавалося, що і в Лондоні Ломаченко був на голову вищим за своїх суперників. Не зростом, звичайно, бо, скажімо, у фіналі він змагався з південнокорейським боксером Сун Чул Ханом, який був значно вищим за Василя. Але це азійському боксеру ніяк не допомогло — Ломаченко молотив його протягом трьох раундів. Кореєць може тішитися хіба що тим, що встояв на ногах до завершення бою.

У нашій розмові з боксером після фінального поєдинку пролунало і таке запитання: яким бачить Василь Ломаченко свою спортивну перспективу? Він не виключив, що, швидше за все, це був його останній бій в аматорському боксі. Однак додав, що остаточне рішення ще не прийняте. За  кілька днів, під час урочистої зустрічі із земляками на території Акерманської фортеці, Василь підтвердив, що збирається стати професіоналом — як брати Клички, однак повторив слова про неостаточність такого рішення і додав: «Я впевнений тільки в одному: це буде тільки моє рішення. Робитиму так, як цього хочу я, а не хтось інший. Нині ще не знаю, в якій категорії хотів би боксувати. Либонь, найкраще було б залишитися у вазі 57—59 кілограмів. У цій категорії лідером нині є Гуан Мануель Маркес. У нього поважний як для боксера вік, і доки я дійду до його рівня і рейтингу, він, мабуть, завершить виступи. Звичайно, на початку я не боксуватиму з професіональними чемпіонами. То ще не мій рівень. Вони — світові гіганти, а я себе таким поки що не вважаю».

Черга — за Ломаченком-наймолодшим

Толя Ломаченко теж був присутній на подвір’ї фортеці, де білгороддністровці вітали і вшановували свого знаменитого земляка. Його тато і дідусь стояли на сцені, усміхалися, приймали подарунки, нагороди, квіти. Їх обнімали, фотографували, їм тиснули руки, в них просили автографи. У свої дев’ять місяців Толя, звичайно, не міг оцінити усієї величі того, що відбувається. Малюк лише спостерігав за цим велелюддям і дійством, знаходячись на руках своєї мами Олени.

Перед тим, як вийти заміж і стати мамою, Олена теж займалася спортом і, що цікаво, тренувалася в секції акробатики, яку вела Тетяна Михайлівна, Василева мати. Цікаве й інше: Олена виграла срібну медаль на чемпіонаті Європи серед юніорів раніше, ніж почав здобувати свої боксерські трофеї її чоловік. Тоді про нагороди він тільки мріяв...

Син у них народився відразу після бакинського чемпіонату світу. Його «перша вагова категорія» була 3,6 кілограма. Щойно ця радісна подія сталася, до Білгород-Дністровського прибула майже вся боксерська збірна України. Олена ще була у пологовому будинку, тож гості спочатку побували під його вікнами, привітавши маму і малюка, а потім допізна святкували народження Ломаченка-наймолодшего в одному з ресторанів міста, налягаючи в основному на воду і соки...

— Питань з вибором імені для сина у нас з Оленою не було. Я одразу знав, що назвемо Анатолієм — на честь діда. Дружина не заперечувала, — розповів щасливий молодий батько.

...А тим часом сімейна кінохроніка вже зафіксувала, як Ломаченко-наймолодший енергійно махає руками перед обличчям тата, зовсім не боячись і не зважаючи на те, що перед ним володар двох золотих олімпійських медалей і переможець двох чемпіонатів світу, а отже — один із найтитулованіших боксерів-любителів сучасності.