Напередодні Міжнародного дня боротьби за ліквідацію бідності Генеральний секретар ООН Гі Мун звернувся до світової громадськості з такими словами: «Засуджувати бідність і вбогість легко, а от боротися з ними непросто. Тим, хто потерпає від голоду, злиднів і принижень, потрібно не тільки співчуття, а й конкретна підтримка».
В Україні підтримка бідних існує й усіляко мотивується державою. Але, на жаль, вона не ефективна. Сьогодні соціальні трансфери не відповідають можливостям вітчизняної економіки, стверджують експерти. Практично відсутня адресність допомоги тим, хто її справді потребує. А милостива філософія соціальної політики «кожному потрохи» зменшує активність населення, культивуючи в ньому утриманські настрої. До того ж в Україні боротьбі з бідністю заважає повільне проведення реформ. При цьому розрив між багатими і бідними занадто великий. За словами завідувача відділу досліджень рівня життя населення Інституту демографії і соціальних досліджень Людмили Черенько, близько 5% населення нашої країни живе за європейськими високими стандартами, решта 95% — за українськими. Наші стандарти мають свої національні особливості. Так, серед працюючих громадян, за відносними показниками, 20% бідні. Тобто рівень заробітної плати дає змогу цим людям і їхнім родинам існувати на прожитковий мінімум, а іноді й менше — адже зарплату одного годувальника доводиться часто ділити на двох, трьох непрацездатних членів родини. Йдеться переважно про молодь на початку трудової кар’єри, яка одружується і заводить першу дитину. Серед тих, хто одержує пенсійні виплати, показник бідності навіть менший (близько 14%).
У 2010-му 13,7% українців недоїдали за медичними нормами харчування, а торік таких людей було вже 16,2%. Відповідно до структурного показника, бідними вважаються ті, хто понад 60% бюджету витрачає на їжу. Таких громадян трохи більше 40%. Експерти відзначають незначне зростання на цьому барометрі, але бачать у цьому негативну тенденцію. Мовляв, до 2008 року показники бідності падали так упевнено, що ніхто не думав про їхнє можливе зростання. А сьогодні наша країна вийшла на рівень 2006-го.
Об’єктивні показники, рівень життя, купівельна спроможність народу позначилися на його самооцінці. За даними статистики, у 2011 році бідними вважали себе 60% українців.
— Торік підняли прожитковий мінімум і відповідно збільшилися усі соціальні гарантії. Наша держава влаштована так, що зростання зарплат на усіх рівнях, зокрема в бізнесі, відбувається через підвищення мінімальної заробітної плати. Коли були високі темпи економічного зростання (до кризи), потрібно було не боятися піднімати у 1,5—2 рази «мінімалку». Тоді на споживчому ринку такий крок не зашкалив би інфляцію. На жаль, істотних підвищень не відбулося. І сьогодні за рівнем зарплат Україна — одна з відсталих на європейському і пострадянському просторі. Після нас лише Молдова, — прокоментувала ситуацію «Голосу України» Людмила Черенько.
Фахівці зазначають: профіль бідності в Україні не змінюється. Серед осередків суспільства, які виховують дітей, вона практично удвічі вища, ніж у бездітних подружніх пар. Експерти констатують поліпшення ситуації у багатодітних родинах. А от батькам, які ставлять на ноги двох малюків, живеться набагато важче... Стабільно позитивна картина спостерігається також у родинах з дітьми до трьох років у зв’язку зі збільшеним розміру виплат при народженні дитини.
Географія бідності також стабільна: серед бідних, як і раніше, Кіровоградська, Волинська області. Не далеко відірвалися Рівненська, Тернопільська та Хмельницька. Ну, а у виграші як завжди Київ. Непогано живуть на заході: у Львівській та Івано-Франківській областях, на сході — у Донецьку, Запоріжжі та Харкові.
Зникає різниця статків між містом і селом. Якщо раніше рівень життя у полісах був вищим, то нині він скочується до сільського. Це стосується насамперед малих міст, великі зберігають свої позиції.
Мал. Олександра МОНАСТИРСЬКОГО.
