У Миколаєві, в кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці, зберігаються останки трьох новомучеників Василівських. Їх канонізував 10 серпня 2008 року Предстоятель Української православної церкви Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Володимир із сонмом архієреїв УПЦ.
Жителів села Василівка Снігурівського району — настоятеля церкви Різдва Христового ієрея Сергія Штенка та мирян Прохора Бунчука (церковного старосту) і Кирила Приймака (попечителя церкви) — замордували 26 квітня 1922 року в балці поблизу Снігурівки під час кампанії радянської влади з вилучення церковних цінностей. Коли у день їхньої мученицької смерті, у 2008 році, на цьому місці настоятель Василівської церкви Валентин Рак служив заупокійну літію, на небі з’явився великий хрест. І нині, в очікуванні дива від Василівських новомучеників, ідуть віряни до олтаря кафедрального собору Миколаївської єпархії...
Зло від легенди про золоту чашу
Село Василівка немале — понад 800 душ. Місцева релігійна громада із покоління в покоління передає кращі традиції православної віри та береже свою історію. Так, у 1898 році випускник Одеської духовної семінарії ієрей Сергій Штенко був призначений настоятелем церкви Різдва Христового. Красивий храм із каменю, збудований у 1896 році на пожертви парафіян, — окраса тутешніх мальовничих околиць. Та, як відомо з архівних джерел, ще у 1790-му в селі вже була церква — дерев’яна. Цікаво, що село це невдовзі після свого заснування стало зватися Отобєдо-Василівкою, і лише через півтора століття знову стало просто Василівкою. Зміну назви пов’язували з тим, що начебто Катерина ІІ, їдучи з Кременчука у Херсон, зупинялася в тутешнього священика. Й подарувала золоту чашу на будівництво сільської церкви.
Чи була та чаша насправді, хтозна. Якщо була, то за неї, напевно, й побудували (чи перебудували) попередню церкву. Але та оповідка будила азарт до легкої наживи у гарячих головах представників нової влади, які навесні 1922 року кинулися виконувати вимоги декрету Всеросійського центрального виконавчого комітету «Про вилучення церковних цінностей для боротьби з голодом» та декрету Всеукраїнського центрального виконавчого комітету «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим».
Ця тема добре досліджена Миколаївською єпархією, священнослужителі якої провели багато часу в архівах. Усі свідчення старожилів та знайдені матеріали викладено у книжці «Житіє Василівських новомучеників», виданій у 2008 році з благословення Високопреосвященнійшого митрополита Миколаївського та Вознесенського Питирима.
Установлено, що міліціонер Єгоров не раз приїжджав у село, вимагав «Катеринине золото» — хрест і чашу. Люди пояснювали, що у храмі чаші немає, але він не вірив. Якось знову з’явився на подвір’ї, казав старості Прохору Бунчуку, що прийшов для перевірки церковного начиння. Забили дзвони, збіглися парафіяни (більше — жінки) і не дали осквернити святе місце.
Влада назвала інцидент бунтом, прислала у Василівку озброєних червоноармійців. Людей до крові били нагайками, дві жінки (як задокументовано у свідченнях) від побоїв померли.
Їх замучили, як за інквізиторів...
— Сильним у відстоюванні православної віри був отець Сергій, настоятель Василівської церкви, — каже голова Снігурівської райради Валерій Козирєв. — Образ порядного, освіченого і доброго священнослужителя та духовного вчителя оберігають наші земляки. Минуло дев’яносто років від трагічної смерті трьох новомучеників, а люди зберегли у серцях пам’ять про ті жахливі події. Оповідь про смерть цих трьох право-славних — потрясіння, трагізм їх доль — драматичні сторінки історії Української православної церкви. Їх замучили, як за інквізиторів... Люди одразу встановили хрест у балці, на місці їх загибелі, та доглядали могилу на території церкви, де було поховано нещасних. Багато разів, і до війни, і після, монументи скорботи знищували, могилку зрівнювали із землею, але вночі люди все відновлювали, висаджували квіти, і так велося, аж поки не прийшла незалежність...
У Миколаївській єпархії я мала нагоду поговорити з багатьма людьми, які працювали в комісії зі збирання та вивчення матеріалів для канонізації та перевезення останків. Процес це тривалий і досить клопітний. За всім — велика праця, і найбільше — з боку Високопреосвященнійшого митрополита Миколаївського та Вознесенського Питирима. Але це мало статися. Задовго до офіційної канонізації люди сприймали василівських новомучеників як святих.
Важко впоратися з емоціями, коли читаєш рядки з документальної книжки «Житіє Василівських новомучеників»:
«...Вночі у дім попечителя церкви Кирила Приймака зайшли озброєні червоноармійці. Добре повечерявши, солдати забрали з собою господаря. Тоді арештували і отця Сергія Штенка та Прохора Бунчука (разом із сином Микитою), і на скрипучій підводі поїхали на Снігурівку.
Чекісти глумилися над своїми жертвами, посипаючи їх брудними лайками. Священик благав схаменутися, та коли зрозумів, що наближається смерть, став молитися. Це ще більш розлютило червоноармійців. Вони накинулись на нього і шаблями стали рубати йому руки. Прохор Бунчук кинувся рятувати отця Сергія, та у ту ж мить був розстріляний упритул. У темряві виникло сум’яття, і його син Микита зіскочив із підводи, зник у кущах. Втеча ще більш розлютила чекістів. Вони зупинили коней і стали люто бити церковного попечителя і священика. Отцю Сергію вибили зуби, відрізали вуха, кололи шаблями тіло, звіріючи від крові.
Страждальця вивезли за Снігурівку і зупинилися у балці, де було три криниці: одна із солоною водою, дві — із прісною. Стікаючі кров’ю арештовані просили пити, та п’яні охоронці давали їм солону воду, далі мучили їх, продовжуючи тортури до світанку. Тоді зняли голову попечителю, кинули її собакам, яких у балці збіглося на запах крові.
Тіла знайшли діти, які гралися у балці. Люди зібрали останки і перевезли у церкву, де відспівали покійних та поховали на церковному дворі. І лише через кілька днів після похорону дочка Кирила Приймака Мар’яна знайшла у балці голову свого батька. Не витримавши потрясіння, вона збожеволіла. Люди захоронили голову у тій же братській могилі на території церкви».
По вірі вашій буде вам дано...
Парафіяни кафедрального собору Різдва Богородиці, як правило, приходять на службу Божу трохи раніше: щоб устигнути прикластися до святих мощей та поцілувати ікону Василівських новомучеників. Праворуч від олтаря утворюється жива черга. Це ті, хто йде по молитви та благословення на стійкість і зміцнення духу до канонізованого священика Сергія Штенка.
За рішенням Священного Синоду більше року після канонізації мощі трьох місцевошанованих новомучеників перебували в кафедральному соборі Різдва Богородиці. Потім з благословення Владики Питирима мощі Прохора Бунчука було перевезено до чоловічого монастиря святих рівноапостольних Костянтина та Єлени в село Костянтинівка Жовтневого району, а Кирила Приймака — у Василівську церкву, що у Снігурівському районі.
Дивом, у подарунок нам від святих Василівських новомучеників, є те, що майже неушкодженою збереглося стародавнє церковне Євангеліє на грудях отця Сергія, хоч у землі пролежало рівно 90 літ! За ним і ідентифікували особу священика у братській могилі трьох мучеників.
...Шостим Євангельським блаженством є твердження: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». У Василівських новомучеників чисті серця перед нащадками. І приклад їх життя — урок стійкості для наших сучасників, унаслідування історії українського народу.
Миколаївська область.
Фото автора.
Василівська церква — окраса тутешніх околиць.
