Болить голова, бо... картопля вродила!

— До нас їдуть люди з багатьох сіл! — відірвавшись від роботи, каже молодший із Дорощуків — Ярослав. І загинає пальці: — Все Рогізне, то само собою, Глибока Долина, Демидівка, Вовковиї, Ільпибоки, Рудка, Підвисоке, Станіслави, Добривода, Теслугів, Вербень, навіть Козин, буває, і Пляшева їде. Хоч у багатьох із цих сіл є млини, навіть добрі млини.

— А ваш чим такий знатний?

— Люди кажуть (а вони ж даремно їхати з інших районів не будуть), що вихід борошна у нас більший. І якості воно високої.

— Він що, якийсь особливий у вас?

Ярослав Юрійович закінчує помол, відпускає останнього клієнта, бо молоти почав ще о сьомій ранку, а час уже обідній, і терпляче пояснює:

— По-моєму, десь 2005 року зібрав нас, фермерів, Анатолій Панчук, наш сільський голова, і питає, хто поставить у селі млин. Був колись він у колгоспі, але згорів. Всі відмовилися. А в мене давно думка про млин крутилася, тягнуло до такого діла. Підводжуся і кажу, що ми з братом поставимо. А новий млин тоді коштував понад 300 тисяч гривень. Для нас із Сергієм це була сума астрономічна, ми її ніяк не «тягнули». Купили за 100 тисяч «беушний». Хоч і ці гроші ледь нашкребли. Самі монтували все, кожну гайку своїми руками перебрали. А секрет такий: у млині головне — вальці й сита, вони повинні працювати, як новий годинник. А після них і все інше треба глядіти, щоб не добивалося воно до ручки і не трималося на чесному слові. То й глядимо свій млин, як дитя.

Заговорили й про фермерські справи Дорощуків. Був час, розказує Ярослав Юрійович, коли вони з братом обробляли 150 гектарів землі. Тепер — удвічі менше, а хочуть вийти на гектарів 40—50.

— Для нас це оптимальна площа: і обробити можна, як слід, і сівозміни застосувати. А ми ще й змінили тактику посіву, вибрали для себе овочевий напрям. Сіємо гектар-два моркви, хоч клопіт із нею, а торік ніхто її не хотів, десь так само — столових буряків, до двох гектарів садимо цибулі. Цього року виростили тонну зимового часнику, це вже буде свій посадковий матеріал під урожай наступного року. Торік посадили сім гектарів картоплі, а цього року — дванадцять. Вродила вона гарно, і тепер, не повірите, голова болить, бо віддаємо вирощене, вважай, за безцінь.

А колись, розказує фермер, він займався винятково збутом картоплі.

— Приїжджав тоді до нас у Рогізне з Мелітополя один водій, корейці його найняли за копійки. Я йому запропонував разом картоплю заготовляти і продавати, що заробимо — наше буде, розділимо справедливо. Возили її 8-тонним КамАЗом на південь. До ціни заготівельної додавали 20 копійок, зовсім мало, «душили» гроші тоннажем, бо вантажили по 16 тонн, так витрати скорочувалися.

Тепер Ярослав Дорощук картоплю на південь не возить:

— Сенсу нема, там же все схоплено. Недавно колега мій із Демидівки возив 15 тонн картоплі на гуртовий ринок у Копані Херсонської області. Приїхав, а там 97 «фур» із нею! Десять днів продавав свою: із гривні сорок за кілограм починав, а потім спустив ціну до гривні, аби тільки розпродатися. То який зиск? Порахуйте, скільки на солярку пішло, на ринковий збір, на харчі. Та ще й десять днів живеш, як бомж, а хіба ні? Шкурка вичинки не варта. А тут, на місці, так само заробиш на ній до жилетки рукави. Хіба 70—80 копійок за кілограм — то ціна? Здирство! А мусиш здаватися...

Ніби на підтвердження його розповіді до млина під’їжджають «Жигулі», і двоє смаглявих «джигітів» починають торгувати в Дорощука-молодшого картоплю. «Фуру» — вже, а ще «фуру», так само в сітках, щоб наготував, приїдуть за кілька днів.

Ярослав Юрійович стояв за ціною стійко, то за першу «фуру» обстояв 80 копійок за кілограм. Але в овочесховищі ще 150 тонн картоплі. Тут її перебирають сезонні робітники, серед яких і Юрій Нога (на знімку). Окремо в кагат — на посадку, окремо в сітки — на продаж. У сітках бульба чиста, мов вимита, завбільшки з кулак, такому врожаю тільки б радіти. Але як радіти, коли «аж» 80 копійок дають?

— Я підраховував: собівартість моєї картоплі — 65 копійок за кілограм, — розмірковує фермер. — То це не рахуючи моєї праці, вона вже безплатна виходить. Он люди картоплю перебирають, за сітку набраної плачу півтори гривні — ще витрати. Якщо все-все докупи збити, то, може, на нулі вийдеш, а то й на мінус. Покупці, самі бачили, ціну збивають. Збудеш задешево, щось виручиш, потішишся через зиму, що при грошах, а тоді весна вимете їх, ще й вимиє, і сім’я знову без копійки. Бо треба солярку купити, добрива, і кожне «треба» дороге. Торік картоплю брали по 30 копійок. А центнер міндобрива — 300 гривень. Як за таких цін виживати?

— Хоч би півтори гривні ціна на картоплю була, — каже фермер. — Але стабільно! А ще якби між мною, виробником, і гуртовим покупцем договір був підписаний: я стільки-то продаю, він — стільки-то купує за такою-то ціною. Була б гарантія, що не прогориш. А за нинішніх цін і робити не хочеться. Здається, все, кину! А в голові думка: «А якщо завтра не так буде? Якщо краще? І кусатимеш лікті». Зітхнеш — і знов запрягаєшся.

Рівненська область.

Фото Володимира КОМАРОВСЬКОГО.