Доки ми говоримо із головою села Загінці, що у Деражнянському районі, Віктором Катеринчуком про місцеві проблеми, хтось настирливо намагається додзвонитись по телефону. «Степановичу, треба щось робити! На пасовищі в череді корова вдавилась!» — і наш діалог миттєво переривається. Сільське життя вимагає своїх негайних рішень. Якщо захворіла худоба — це не менша трагедія, ніж хвороба людини. Тож добре, що ми стоїмо під фельдшерським пунктом, а поруч — фельдшер. Сашко не працює у рідних Загінцях, щодня добирається на роботу в сусіднє село:
— Та я ж не по коровах!
— Сашко, треба, — вже навіть не просить, а керує голова. — Он бери машину та дуй до дядька Степана. А він там все зробить.
І вже потім, ніби пояснюючи все для мене: «Село. Вже як щось зробилось, то треба всім разом рятувати». І чи стосується це людини, чи худобини — не так важливо. Головне — жива душа, і її треба рятувати.
Коли одна за всіх
Для когось це може видатись ледь не цинізмом: як можна порівнювати? Та й до чого ветеринарія, коли мова про сільську медицину. Все так. Але в таких невеличких селах, як це, особливого вибору немає ні в чому. Тому в одній хатині (а інакше важко назвати це «адміністративне приміщення») і сільрада, і пошта, і магазин, і громадська приймальня, і ФАП... Тут тобі й вся влада, і весь центр адміністративних послуг, і невеликий вибір соціально-медичних. І що б не сталось — люди йдуть сюди.
Щоправда, двері не до всіх «установ» відкриті постійно. Навесні ще й медпункт працював у півсили. Це тому, що Сашко Федчишин, молодий фельдшер, працював тут лише на півставки. А більше часу проводив за основним місцем роботи — в Новоселиці. Там життя жвавіше: ближче до райцентру, ліпше працює транспорт, і що важливо — із районної лікарні фахівці навідуються частіше.
А Загінцям з медициною якось традиційно не дуже щастить. Тільки з’явиться фельдшер чи медсестра, дивись за півроку-рік вже немає. Он і остання працівниця не дуже довго протрималась. А хто ж тут довго всидить на зарплату, яка трохи перевищує тисячу гривень? Жінка попрацювала, та й поїхала до Італії. Там навички медсестри згодяться для роботи доглядальниці. Заняття нелегке, але ж і платня — не порівняєш із тутешньою.
Після того Сашко й виручав рідне село кілька місяців. Аж поки навесні не прибула молоденька медсестра. Альона Дунда — випускниця Чемеровецького медучилища, тепер і за керівника пункту, і за фельдшера, і за аптекаря... І загалом за всю медицину.
Мила привітна дівчина мала б набагато природніший вигляд за чашкою кави в якомусь міському кафе, ніж у холодних кабінетах свого ФАПу. На вулиці ще тепле осіннє сонце, а тут більше півгодини важко висидіти — від холодних мурів тягне вічним холодом. У селі є газ, але до «адміністративного центру» його так і не провели — не вистачило коштів. Тому в кімнатах стоять грубки. Але для медицини зробили виняток — електричне опалення. Втім, чи буде тепло маленьким діткам та хворим, які прийдуть на прийом, Альона переживає вже тепер.
Як воно буде?
Це запитання дівчина ставить собі чи не щодня. З усім їй доводиться стикатись вперше. Для молодого спеціаліста така ситуація цілком нормальна. І все-таки виробничих несподіванок надто багато.
Почати з того, що, окрім теоретичної підготовки, вчорашні випускники медучилища не можуть похвалитись практичними навичками. Із своїх чотирьох років навчання Альона теж згадує лише два тижні практики на останньому курсі у своїй районній лікарні. Її проходили всі одногрупники одночасно. Зрозуміло, що така навала практикантів не дуже тішила тамтешній медперсонал. Тому й великого досвіду здобути не вдалось.
— А тут я тільки приїхала на роботу, як другого дня, ще й в суботу, одразу виклик — бабуся впала і дуже розбила голову. Якщо чесно, я так злякалась, а ще ні бинта, ні вати під руками, — згадує дівчина. — Але кому що будеш казати. Люди чекають, що у селі вже є свій фельдшер, він мусить допомогти. Ну я все і зробила, як треба було. А потім відправила бабусю до лікарні. Одне слово, обійшлось. Добре, що в критичні моменти можна звернутись до Сашка. Він — найперший помічник, консультант і порадник. Бо більше немає ніякого.
Це за теперішніми правилами, як того вимагають сучасні медичні реформи і сімейна медицина, хоча б раз на тиждень прийом у селі мав би вести сімейний лікар. Але за тих кілька місяців, що працює новопризначений фельдшер, лікар так жодного разу і не з’явився.
Дівчина не нарікає, навпаки, співчутливо розповідає: «Ми хоч і не так далеко від райцентру, але дістатись до села важко. Ходить лише один автобус. Якщо мені о восьмій поїхати ним зі звітом до райлікарні, то повернутись я зможу не раніше третьої години. Це виходить, що на півдня потрібно закрити медпункт. А раптом щось станеться?»
Загалом транспорт — велика проблема для сільського медпрацівника. Це тільки здається, що таке село, як Загінці, у якому близько трьохсот дворів, можна дуже швидко і пішки обійти. Насправді хати розкидані на площі майже п’ятсот гектарів. Одного разу Альона спробувала обійти родини, де є немовлята, а таких у селі не так вже й багато, то ледь не весь день проходила. Добре, що це був лише профілактичний огляд. А раптом щось критичне — в лічені хвилини до віддалених хат не добіжиш. Тому в найважчі моменти односельці й телефонують сільському голові, а той вже, як може, виручає транспортом.
Пацієнтів є вдосталь, а ліків — немає
На дефіцит пацієнтів ФАП не страждає. В середньому щодня набереться до десятка. Найчастіше люди приходять не так для профілактичних оглядів, як під час нападів хвороби. Люди старшого віку скаржаться переважно на хвороби серця та підвищений тиск. Таблетка під язик чи для зниження тиску може швидко зняти всі проблеми. Але їх в арсеналі у фельдшера обмаль.
Альона підбиває коротенький баланс за останній місяць: на медпрепарати було витрачено 275 гривень. Це на все і на всіх хворих. Якщо за цей же час їх було близько двох сотень, то на кожного припало трохи більше гривні. Чи варто коментувати цю цифру? А на залишку до кінця року — близько тисячі гривень. І це означає, що на підтримання здоров’я та лікування односельців знову піде не більше гривні.
До таких обсягів медичної допомоги селяни давно звикли. Ніхто вже й не чекає на безплатний укол чи пігулку. Хворі готові заплатити за ліки. Та інша біда — в селі ніде купити навіть банальної зеленки. Про окремий аптечний кіоск тут давно не мріють. Кілька років тому ліки можна було купити просто у ФАПі. Та коли з’явились вимоги, що продавати їх можна лише у спеціалізованому закладі, який має відповідну ліцензію, торгівля у медпункті припинилась. З часом ці обмеження було знято. Але ніхто із попередників Альони так і не взяв на себе додаткових обов’язків провізора. Тепер дівчина хоче відновити цю практику. Але зрозуміло, що початківцю це важко зробити навіть з огляду на те, що із закупками та елементарними бухгалтерськими документами вчорашня випускниця медучилища ніколи не мала справи. А хто може навчити її цього? Та чи тільки цього?..
Вище ФАПу не стрибнеш
Альона зізнається, за спеціальністю вона навіть не фельдшер, а медсестра. А це означає, що теоретично була готова до роботи разом із лікарем. Той приймає рішення, медсестра виконує його призначення. Але з першого дня роботи все обернулось інакше. Приймати рішення, організовувати роботу ФАПу, ставити діагнози і лікувати їй доводиться самій. До такого серйозного випробування готові не так багато випускників медучилищ. Не дивно, що майже ніхто із них не поспішає до сільських медпунктів на роботу.
Альона намагається пригадати, хто з її вчорашніх однокурсників пішов на роботу в село. Список виявився коротесеньким. Із тридцяти одногрупників у сільському ФАПі опинилась вона та ще одна медсестра у Божиківцях, що в тому ж Деражнянському районі. От і все.
А чи довго протримаються дівчата на своїх посадах, не знає ніхто. Якби не життєві обставини, і Альона була б рада повернутись якщо не в рідні Чемерівці, то у будь-який інший райцентр. Бо що може тримати її в чужому селі?
Заробітки такі, що навряд чи кого зваблять — місячна платня ледве переходить за тисячу гривень. А про подарунки від вдячних пацієнтів не йдеться. Бо до бідного фельдшера приходять такі само бідні хворі, яким платити просто нічим.
Власне житло для медпрацівника ніхто не обіцяє. Поки що дівчина знімає кімнату. Але хіба вона зможе назбирати навіть на найдешевшу сільську хату, відкладаючи кошти із зарплати? Чи претендувати на участь у програмі «Доступне житло»? Усі кредити і позички для неї так само недоступні.
Що ж до професійного росту чи кар’єрного просування, то і з цим великі проблеми. Вище голови, а точніше — далі свого ФАПу не стрибнеш. Нікуди.
Тож і виходить, єдине, що може втримати молодого медпрацівника у чужому селі — це життєва безвихідь. Але тільки з’явиться якась шпаринка, можна не сумніватись, він намагатиметься вибратись із цього глухого кута. І хто може осудити за це?
Медики-практики добре знають, що теоретичних знань надто мало для того, щоб бути добрим фахівцем. Справжніми лікарями, медсестрами та фельдшерами стають тільки під час багаторічної практики. Це ж стосується і дуже прогресивних ідей щодо впровадження практики сімейної медицини та можливості пацієнта обирати для себе лікаря. Хоча б якими цікавими вони були на папері, до реального їх запровадження ще дуже далеко. А поки що як у сільського лікаря, так і пацієнта вибору не залишається. Ні на що.
Хмельницька область.
Фото автора.
Учорашня студентка медучилища Альона Дунда уже кілька місяців завідує сільським ФАПом. Взяти на себе такі обов’язки наважуються лише одиниці.
