Не лише України. Але інші держави визначилися зі своїм устроєм. Де вдало, де ні. Проте там не прикривають словесами те, що створено. В Україні ж два десятиліття під демократичну риторику будується напівфеодальна автаркія. І небайдужі співвітчизники, і зарубіжжя бачать владні потуги, не збігання форми і змісту (балачок і дійсності). А ми все «рухаємось в Європу», дивуючи її то безпорадністю влади на початку 90-х, то ейфорією звільнення від контролю з Москви, коли можна розтягувати все, що має цінність, то заявами про дату вступу до ЄС і НАТО при гризні можновладців за доступ до газової труби, то судовими процедурами, коли судять не ті і не за те. А народ «блаженствує во стабільності», не маючи ні роботи, ні достатку, ні надій на завтрашній день.  Кожна ситуація має свою першопричину. Або причини. Але є з них головна. Все більше переконуюсь, що головна причина — суть системи влади. 

У житті все інакше...

Подивимося на себе з боку. За великим рахунком у нас нічого нового у цій царині не було створено. Фактично скопійовано модель влади радянського періоду. Точніше навіть: строгу і логічну сталінську модель, незважаючи на всі метаморфози суспільства, ігноруючи глибокий діалектичний зв’язок категорій влади і власності. В житті вже все інакше. У владі — все, як було. З однією відмінністю: райкоми партії названі райдержадміністраціями. В області —так само. 

 Але тодішні райкоми відповідали перед партією (читай: державою) за все, що є в його сфері впливу. Урожайність, надої, кадри, лікарняні справи, дитячі садочки, побутові послуги, автобусний зв’язок, житло, благоустрій... Все контролював і за все відповідав райком чи керований ним актив. За провали в роботі склад райкому, перший секретар найперше йшли у відставку, як правило, за рішенням місцевого ж активу. Причому керівник не викидався в нікуди, йому надавалась робота за здібностями. 

Оскільки все, умовно кажучи, було державним, забезпечувалася відповідність функцій управлінського апарату з інтересами держави, отже, значною мірою — і народу. І що найважливіше, партія була незмінною (і це гарантувалось шостою статтею Конституції), віддзеркалюючи державний механізм багато десятиліть. Тим самим протягом десятиліть, гарантуючи послідовність розвитку, стабільність країни, її здатність протидіяти серйозним викликам. Тій системі притаманні були суттєві вади, але їх ми не торкаємось, бо вони вже десятки разів описані та обсмаковані.

А що адміністрації? Вони діють у середовищі, де, на сьогодні, майже все — недержавне. Проте кадрова політика, розпорядження землею та іншими ресурсами, бюджетними коштами і т. д. — в їх руках. Власне, напрямок і ефективність розвитку держави немалою мірою мали би залежати від місцевого керівництва виконавчими ланками влади. Але вона, врешті, ніяк не відповідає за результати господарювання, зайнятість працездатних — за основу добробуту людей. Бо все те залежить від приватника, а його інтерес — прибуток. Цей інтерес, як бачимо тепер, мало збігається з інтересом громади, суспільства, держави. Це важлива обставина. Ще важливіша інша — адміністрації нестабільні. Зі зміною президента змінюється персональний склад адміністрацій та інших органів управління. Змінюється майже повністю, «постійність» забезпечується хіба спритниками, що встигли перебігти від попередньої політичної сили до владної команди, що назвалася партією. Якщо стабільність залежить від таких добродіїв, то горе тоді державі. Бо владу одержують ті, хто близький до домінуючого клану, а не ті, хто має відповідні професійні та моральні якості, авторитет у населення. 

Змінюється і політика. В нас це відчувається не дуже, бо усвідомленої політики розвитку країни немає. Бо вся політика зводиться до вузького простору інтересів великого бізнесу. Тим самим в Україні утвердилася ліберальна доктрина, основана на приматі приватної власності на засоби виробництва при маніловських уявленнях про безмежність можливостей індивіда у його самореалізації, при безконечних мантрах влади про соціальну справедливість у соціальній державі. Хто сумнівається — ознайомтесь з соціалістичною передвиборною рекламою всіх антисоціалістичних партій. Простір інтересів влади, повторю, звужується. І чим вужчим він стає (сьогодні це приблизно інтереси 4—7 % населення), тим більше його представники стають владою безпосередньо. Інтереси цього прошарку суспільства (отже, влади загалом) на нинішньому етапі розвитку протилежні інтересам переважної більшості суспільства. В тому головне протиріччя нинішньої ситуації в Україні. Його треба розв’язати, бо збереження такого неприродного стану — глухий кут для країни.

Дрібний бізнес задихається

Не згущаю фарби, але дійсність підтверджує  перспективу безвиході. Більше половини економіки в тіні, знищені галузі, що мали б забезпечити збут в Україні продукції нижчих переділів і створити робочі місця: вугілля, метал, енергія, хімічні матеріали тощо. Економіка повністю залежна від експорту сировини та імпорту всього іншого. Підприємництво залежить від поділу на «своїх» і «чужих», «чужих» більше, тому дрібний бізнес задихається. Агропромисловий комплекс розвалений, село поступово зникає як поселенська мережа. Армія фактично недієздатна. Корупція роз’їдає механізми внутрідержавних стосунків. Бюджет розкрадається при організації закупівель, реалізації державних і регіональних програм. Банківська система критично залежна від зарубіжних активів, у країні вільно обертається долар, підім’явши національну грошову одиницю. Держава по-суті не впливає на ціноутворення. Сімейні бюджети не встигають за зростанням цін і тарифів. Наука, освіта і культура фінансуються за залишковим принципом. Виконання соціальних законів не забезпечується. Країна фактично залежна в економічній, енергетичній, оборонній, фінансовій та інших сферах, перетворюючись із суб’єкта в об’єкт світової і регіональної політики. 

Які б не були зусилля влади (і якою б вона за партійним складом не була) при збереженні створених внутрідержавних взаємин і без залучення народної ініціативи перспективи в України немає. Найкращим індикатором того є нова еміграційна хвиля, бажання майже всієї освіченої молоді виїхати за кордон. Стосунки між переважною частиною населення і владою (бізнесом) перетворюються в антагоністичні. Народ утримує правоохоронну систему як своїх гнобителів, вона ж дедалі більше перетворюється на систему карну, що захищає всілякого виду «колядників» з чиновництва та бізнесу. Останній відгороджується від суспільства високооплачуваними охоронцями, чисельність яких більша за чисельність армії. 

Тривога за перспективу

Додамо до того контрольованість і комерційну домінанту в діяльності засобів масової інформації, недемократичність виборчого законодавства та збиткування над виборчим правом громадян, виродження парламентаризму, щоб дійти висновку: так більше тривати не може. В тому висновку немає натяку на сарказм чи зловтіху, бо, як і тисячі людей, переймаюсь тривогою за перспективу Вітчизни.

В Україні створена система суспільних взаємин, використання якої і далі не дає позитивного наслідку. Отже, треба або зламати її, або знайти вихід за її межами, тобто реформувати. Відповідь на цей виклик дає наша Конституція. Вона нагадує, що джерелом влади є народ. Тому нічого не варті слова «Вернем страну народу», якщо народу не віддати владу. 

Як це зробити? Соціалісти ще до прийняття Конституції і згодом не раз наполягали на посиленні функцій і статусу органів місцевого самоврядування. Сьогодні вони здебільше — бутафорія демократії. Без реальних прав, без матеріальних і фінансових можливостей, без впливу на кадри ... вони фактично не мають влади, а тому не користуються повагою і довірою серед населення. Принаймні у дуже багатьох випадках. 

Для чого потрібна влада? Для розумної організації життя в суспільстві, вирішення спільних завдань та досягнення визначених цілей. І для надання державних послуг кожному (безпека людини і сім’ї, створення умов для продуктивної праці, організація освіти, охорони здоров’я, благоустрій міст і сіл, ... і безліч інших потреб кожного, відповідь на які він хотів би одержувати по мірі їх появи і якомога скоріше. З тим кожен зустрічався: треба дитину відправити в садок чи школу, одержати паспорт, нотаріально завірити права, успадкувати майно, оформити шлюб... Вже мінімальний перелік послуг і потреб свідчить — влада повинна бути поруч, там, де людина проживає. А досвід європейських країн переконує — з тим прекрасно справляються органи місцевого самоврядування. 

Держадміністраціям місця немає

Не треба мудрих розмірковувань, щоб зрозуміти: якщо сьогодні обсяг державних послуг для людей ділять самоврядні органи і органи держадміністрацій, то посилення ролі перших означає відповідне зменшення ролі других. А коли на меті мати перспективу народовладдя, то в тій перспективі держадміністраціям місця немає. Чи віддалена така перспектива, коли (в часі) її треба забезпечувати? Відповідь: негайно. Негайно, бо при збереженні держадміністрацій самоврядування неможливе. 

Днями на популярному телешоу було проведено опитування щодо обсягів загрози місцевому самоврядуванню. З боку вертикалі влади чи корупції — так ставилось питання. Можна було здогадатися заздалегідь, що учасники опитування через Інтернет і гості студії відведуть виняткову роль корупції. Це природна реакція людей на прояви негараздів у повсякденному житті. Але подив викликало те, що політики, політологи і навіть керівники органів самоврядування перевагу віддавали теж впливу корупції. Мало хто робив висновок, що корупція — наслідок існуючої вертикалі влади. Один з багатьох негативних наслідків. 

Корупція, кажучи спрощено — це крадійство, привласнення одним або кількома (а їх у нас тисячі і тисячі) того, що має належати усім. Злодій свою справу робить крадькома, про неї знають лише «подельники» (вживаю російське слово, відоме тепер скрізь, але воно настільки сучасне, що навіть в тлумачних словниках, Даля в т. ч. і в російсько-українських словниках не згадується. Це лихий «здобуток» лексики, що відображає зміни нашого життя). Знищити корупцію можна лише прозорістю владних дій. Прозорістю для народу. Виконавча державна влада в достатній мірі такої прозорості не передбачає. Вона суб’єктивно залежна. Чиновник підвладний, але не народу, а «начальству». Перед ним звітує, йому годить, часто прислужується. І нерідко назавжди віддаляється від джерела влади — народу. 

Самоврядування такої вади позбавлене. Хай не зовсім, але сама природа його інша. Звичайно, проникнення гіршої практики з владної вертикалі в самоврядні структури є, тим паче, що у нас міцні традиції переважання саме вертикальних залежностей. Тому коли, наприклад, у столиці самоврядні органи діють, копіюючи гірше з виконавчої влади, дивуватися не слід. Тут самоврядність тільки демонструється у вищій ланці, а від неї «донизу» — та ж вертикаль призначенців з щедрою нивою для бюрократії, хабарництва і корупції. Згодом цю практику вдасться зламати детальною регламентацією прав і обов’язків кожної установи, куди звертаються люди, а також розвитком органів самоорганізації населення. Тобто столиця, великі міста — винятки, але якраз ті, що підтверджують загальну необхідність підвищення ролі самоврядування через ліквідацію нинішніх держадміністрацій, найперше і повністю — в районній ланці управління. 

Само собою зрозуміло, що місцеве самоврядування буде ефективним лише тоді, коли воно матиме міцну правову і матеріально-фінансову основу. Те, що половина сільських, наприклад, громад і їх ради — дотаційні, не аргумент на користь ініціаторів адміністративно-територіальної реформи. Суть її можна звести до простого: скоротити кількість громад їх об’єднанням, щоб вистачило бюджетних коштів на діяльність рад. Це найлегший шлях. Але він регресивний. Адже об’єднанням громад обсяги державних послуг окремій людині не зменшуються, а дистанція людини до установи, що ці послуги надає, зростає в рази. Отже, людині робиться гірше. Це головний наслідок можливої реформи.

Джерело наповнення

Йти слід іншим шляхом — через зміни податкової і бюджетної систем. Потрібно ради найнижчого рівня забезпечувати бюджетними коштами на повну їх потребу. А основним джерелом такого наповнення має бути земля, земельна рента. Для того треба остаточно вирішити питання, що стосуються відносин власності на селі. Людина стає незалежною, вільною найперше тоді, коли вона відчуває економічну свободу. Бо коли через непевний її стосунок до об’єкта власності нею можна маніпулювати, вона вільною почуватися не буде. 

Яскраве підтвердження такої залежності бачимо в усьому, що стосується земельних відносин. Земля розподілена поміж тими, кому вона... вже не потрібна. Державні акти вручені тим, хто здебільше ними не може скористатися. У цих умовах вигоду від ситуації мають ті, хто з невиправдано мінімальними затратами використовує основний засіб — землю під монокультури, прибуткові на зовнішньому ринку. 

Якщо така ситуація уже склалася завдяки примітивним діям Л. Кучми та ін., вихід з неї — у викупі державою земельних паїв за ціною, що реально відображає їх вартість. Коли ж власник паю захоче сам здавати землю в оренду, то він не може «ощасливлюватись» адміністративним підйомом орендної плати «з 145 до 400 гр./га», а за свою власність одержувати справедливу винагороду. Тобто ринкові відносини слід запроваджувати без нехтування прав первинного, скажімо так, власника. Не можна імітувати реформи, пропагувати ринок, а насправді експлуатувати основні ресурси та їх власників. 

Тоді селянин буде незалежно, відповідально діяти і в політичній сфері, формуючи склад місцевої (і не тільки) влади. В юрисдикції ради (громади) має бути все довкілля, аж до межі юрисдикції сусідньої громади. Навіть якщо в громаді об’єднані кілька населених пунктів, то в них мають бути обрані представники ради, старости, наприклад. Кожна поселенська одиниця має бути самоврядно керована. Саме це було серцевиною другого етапу політреформи 2004 року, заблокованої В. Ющенком з надією одержати повноваження, котрі є у теперішнього президента. 

Острах від дефіциту бюджетних коштів на самоврядну організацію управління марний. Можна було б зауважити, що і тепер певні суми грошей витрачаються, тому немає різниці, чи «згори» вони прикріплюються до найнижчої ланки бюджету, чи «знизу». Але важливіше інше: загальні надходження до бюджету зростуть. Так. Через виведення економіки з тіні і через знищення корупції. Не можна закривати очі на те, що нині через податки, ціни і тарифи, плату за послуги населення України утримує призначену систему управління, пронизану кримінальними залежностями, тримає на своєму горбу своїх же гнобителів. Сказане, можливо, є перебільшенням, але незначним. 

Справа вся в тому, що реальне, а не бутафорське самоврядування видаляє з його ланок випадкових людей. В керівні органи потрапляють здатні розпорядитися правами і можливостями на користь громадян, ті, кому вірять. Виборці змінюються, вони беруть на себе відповідальність за своїх висуванців, стають громадянами. Ними вже не вдасться маніпулювати, як і їхніми обранцями. Це стосується і народних депутатів, бо при «чистому» джерелі влади в законодавчому органі не буде «потрібних», призначених, не буде і бізнесменів. 

Вище погонів і нагород

Нині це здається фантастикою. Для декого з чиновників в тому бачиться загроза керованості. Ось один з «губернаторів» днями хвалився: «Ми відсторонили, змінили всіх голів сіл, що не були з нашою партією...». Так, змінили. Знаю одного з кращих сільських голів, його тероризували довгий час, довели до інфаркту, змусили написати заяву. Та чи знає «губернатор», що з точки зору сільської громади і з огляду на засади демократії він — ніщо в порівнянні зі звільненим головою. Бо голова обраний, йому вірять, він — людина з гідністю. А це вище погонів, нагород і посад.

При реальному самоврядуванні зміниться вся атмосфера в суспільстві. Зміниться і суть виборів та референдумів. Чому сьогодні шаленіють керівники адміністрацій? Чому цинічно втручаються у виборчий процес, нехтуючи тим, що це кримінальний злочин? Вони тиснуть на підлеглих, бо переконані у своїй правоті? Ні, бо переконані у своїй безкарності. А насправді, знаходяться у полоні страху за свою шкуру (посаду, статки, можливості гребти до себе). Доки зберігається така атмосфера — перспектив для держави жодних. 

Мені можуть заперечити. Мовляв, і жорстке адміністрування буває корисним. Приклади Грузії, Білорусі... тому підтвердження. Так, буває. В невеликих країнах частіше. Коли керівник зорієнтований на суспільне благо, а не на приватний інтерес. Однак вразливість такого правління постійно присутня. Бо лідер одержує виняткові права, але ніхто не може гарантувати, що його наступник скористається ними так само ефективно. Варто не забувати також, що при адміністративному управлінні ще більше утверджуються патерналістські переконання серед громадян: держава вирішить, дасть, розбереться.., моя хата скраю. 

Цими днями Конституційна асамблея готує концепцію пропозицій Президенту щодо конституційних новацій. Президент же на зустрічі з міськими головами та в інших місцях висловлюється на користь самоврядності. Чи відчуває він, що його пропозиції не викликають захоплення в армії чиновництва, особливо в структурах виконавчої влади, в держадміністраціях? А ті, що демонструють підтримку, сподіваються, що слова глави держави — тимчасовий політичний антураж. Не хотілося б, щоб так було насправді. Адже відступати немає куди. Або самоврядування піднесе людину, звільнить її від пут адміністрування і вона створить владу і ефективну державу не на догоду мізерній кількості співвітчизників, частина яких із запасними зарубіжними паспортами, або держава остаточно перетвориться на колонію, на територію для експериментів світового уряду. 

Часу на вибір залишається дедалі менше. Як і можливих альтернатив радикальному шляху вирішення назрілих питань.