Яким бути виборцю і кого варто обирати?*

Що воно таке — патріотизм?

На перший погляд — абстрактне поняття. Його не можна ані до рук взяти, ані побачити, ані спробувати на зуб.

Але без патріотизму, тобто без самовідданої любові до Батьківщини, не може існувати жодна Нація, жодна Держава.

Тому що тільки завдяки самовідданій любові до Батьківщини можна підвестися з колін і розбудувати свою державу.

Лише завдяки самовідданій любові до Батьківщини можна навіть створити нову державу, якщо її не було.

Євреї, ізраїльтяни, впродовж віків не мали власної держави. Але розпорошені по всьому світові, вони несли у своїх серцях самовіддану любов до рідної землі своїх предків і передавали цю любов із покоління на покоління.

До Ізраїлю нині їдуть з усіх усюд, щоб лікуватися, причащатися і вчитися жити. У тому числі — вчитися патріотизму.

Бо патріотизм — це не прагнення щось отримати для себе; патріотизм — це усвідомлений обов’язок дати з себе в ім’я Справедливості й Щастя для всіх співвітчизників (спів-вітчизників!).

А тепер ви мені скажіть, шановні автори листів, в яких стверджуєте, що я нібито ображаю і принижую Українців, скажіть мені й собі: чи у кожного громадянина України, чи у кожного з нас існує в серці оце почуття спів-вітчизненості?

Чи серце кожного, хто живе в Україні, наповнене радісним усвідомленням спільної Вітчизни і нас самих, як великої спільноти споріднених людей, зріднених спільною рідною землею, Україною?

Чи мало у нас (і серед нас!) таких громадян, котрі досі озираються на Москву, хто впродовж двадцяти років так і не вивчив української мови й досі розмовляє (зокрема, у стінах українського парламенту й навіть виступає з найвищої в Україні державної трибуни) мовою іншої держави?

Чи не є так, що дехто навіть соромиться розмовляти українською й за першої нагоди переходить на російську?

Спостерігаю за веселими дівчатами-щебетушками, котрі щороку приїжджають до столиці, щоб вступити до університетів. Вже після свого першого студентського семестру значна частина нещодавніх випускниць сільських шкіл переходить на суржик, а ще за півроку — на російську.

Процес русифікації в Україні триває, причому ще більшими темпами, ніж за совєцько-більшовицьких часів.

Однією з причин такого явища є факт викладання навчальних дисциплін у багатьох вишах російською мовою, а також відповідна антиукраїнська політика нинішніх можновладців, котрі наповнили майже весь інформаційний простір України російською мовою, а тепер ще й ставлять російську на п’єдестал державної мови.

Але головна причина полягає в тому, що громадяни України не шанують себе як Українців, не пишаються тим, що вони Українці, не беруться захищати свою національну гідність, Гідність своєї Нації.

А якщо не шанують, то тим самим принижують себе.

Адже патріотизм — це міцне і дуже приємне почуття особистої приналежності до своєї Нації.

«Разом нас багато і нас не подолати!» — скандували й співали ми на Майдані незалежності під час історичного зриву й повстання проти донецьких фальсифікаторів президентських виборів у 2004 році.

У цілому світі цей благородний зрив народної волі на захист Правди і Справедливості назвали Помаранчевою революцією. Помаранчева революція впродовж кількох тижнів різко і високо підняла авторитет України й Українців в очах всього світу.

Натомість дехто у нас називає цей благородний зрив народу «помаранчевою чумою».

Справжній патріотизм Українців — це усвідомлення спорідненості із співвітчизниками, тобто це усвідомлення спільної Вітчизни.

Патріотизм — це радість життя між своїми.

Доречно тут навести невеличкий приклад із братньої Польщі, де патріотизм є невід’ємним елементом повсякденної культури, а виховання патріотизму є обов’язковим.

Отож у Польщі, коли дитині виповнюється п’ять років, вона повинна вивчити вірш Владислава Белзи «Катехизис польської дитини».

Цей патріотичний вірш (у центрі якого знаходиться Білий Орел — герб і головний ментальний символ Польщі) написано у формі діалогу, що починається словами:

— Хто ти такий?

— Поляк малий!

— Який знак твій?

— Білий Орел!

— Де ти живеш?

— Між своїми!...

А закінчується цей вірш усвідомленням патріотичного обов’язку, самовідданості й готовності до особистої жертви в ім’я свободи й незалежності Батьківщини:

— Хто ти для неї?

— Вдячне дитя!

— Що ти їй винен?

— Віддати життя!

Ці та інші позитивні зміни почалися з непоказного на перший погляд, але патріотичного виступу польської «Солідарності», яка організовано і цивілізовано об’єднала в своїх рядах весь польський народ.

Бо коли організовано і цивілізовано повстане народ, об’єднаний високою метою Правди і Справедливості, тоді жодна ворожа сила не зможе подолати такий народ!

Натомість Українці ось вже понад двадцять років співають Національний Гімн — найголовніший символ держави з такими словами: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

Співають і не усвідомлюють, про що співають!

Бо не задумуються над тим, що пропонують самі собі чекати невідомо скільки, аж доти, коли оці, названі ніжним та лагідним словом вороженьки, випаруються самі собою (як роса на сонці), а тоді вже і ми (а не тільки хтось інший) запануєм у своїй сторонці.

Тобто наше панування у себе вдома, на своїй рідній землі настане тоді, коли «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці...» Та за такої настанови, коли треба лише чекати (невідомо скільки), аж вони кляті зникнуть самі собою, ніколи ви (ми), браття, не запануєте!

Ба більше — у цьому очікуванні втратите й те, що маєте. Бо з нічого можна створити лише ніщо. То я хочу запитати читачів: чи я ображаю і принижую Українців, коли веду таку відверту розмову?

Чи, може, Українці самі себе ображають, не шанують власної Національної Гідності, втрачають авторитет в очах міжнародної спільноти й не здатні себе захистити?!

До речі, щодо захисту, тобто національної оборони. Почнемо з речей очевидних: флот, сухопутні війська, кордони.

Бойова частина українського флоту представлена одним середнім кораблем (фрегатом) «Гетьман Сагайдачний», двома ракетними катерами (типовий з них — «Прилуки», спущений на воду 43 роки тому), п’ятьма корветами типу «Придніпров’я» (спущений на воду рівно 40 років тому!), двома десантними кораблями та одним підводним човном «Запоріжжя» (спущений на воду 1970 року), який постійно перебуває у стані якщо не ремонту, то «випробовувань».

Ще є застаріла авіація (одна вертолітна ескадрилья застарілих зразків), ракетно-артилерійські частини берегової оборони, морська піхота.

Чи можна серйозно говорити про обороноздатність України у морській й приморській частині її території за допомогою такого «флоту»?

Відповідь очевидна, особливо порівнюючи із потугою російського флоту, що базується на кримській території України...

Сухопутні війська України — це 61 тисяча військовослужбовців і 12 тисяч найманих працівників. Зброя і військова техніка — часів СРСР, бойові машини — переважно не їздять, льотчики — переважно не літають, артилеристи й ракетники — переважно не стріляють.

Структура Збройних Сил України, система їх управління, техніка і озброєння є безнадійно застарілими. Впродовж п’ятнадцяти останніх років ЗСУ не отримали жодного зразка сучасної нової техніки.

Кожний військовослужбовець Армії Ізраїлю пройшов досконалий військовий вишкіл, має високу морально-психологічну та патріотичну підготовку. Молоді люди в Ізраїлі вважають за честь служити у війську.

А в Україні?

Впродовж двадцяти років незалежності в Україні змінилося 11 міністрів оборони України, але досі немає чіткої військової доктрини нашої держави, досі продовжується так зване «реформування Збройних Сил» і чим далі, час не додає оптимізму щодо здатності нашого війська захистити цілісність і незалежність України.