Яким бути виборцю і кого варто обирати?

Понад двадцять років руйнування нібито «незалежної» України на очах всього світу — переконливий результат діяльності-бездіяльності всіх членів українського суспільства, в якому немає винних.

А передусім вважається, що найменше винними є «пересічні» громадяни. І чим ти «пересічніший», тим менше винний...

Тому українських громадян-виборців (а особливо тих «пересічних», що їх називають із присмаком приниження — електорат) можна лише хвалити, облещувати, принагідно нагороджувати грамотами, продовольчими пайками, подекуди й грошима, влаштовувати для них різноманітні шоу на телебаченні й на площах, можна їм співчувати, навіть «поділяти занепокоєність» тощо.

Майже щорічні вибори упродовж двадцяти років «незалежності», а отже й всім відомі факти, свідчать, що українські громадяни (у кожному разі, значна їх частина) легко знаходять собі пояснення, коли віддають свій голос за гроші або за «подарунок».

Продаючи свій голос, люди фактично продають себе! Проте, як бачимо, мало хто переживає докори сумління з цього приводу.

Тому в Україні надалі живе й процвітає неправда — фундамент всіх негараздів; фундамент, що його постійно зміцнюють самі українці.

Але боронь Боже — у жодному випадку — вважається, що ніколи не можна критикувати виборця (а особливо — «пересічного»), навіть якщо для цього є всі підстави. Бо так у нас «прийнято», що виборцеві не можна у будь-чому дорікати.

Навіть якщо конче потрібно (для блага того ж виборця) щось йому пояснити — чи йдеться про очевидні речі, а тим паче, коли не досить очевидні — необхідно це робити із особливою обережністю.

Українські громадяни — це надзвичайна категорія болісно вразливих, уразливих, емоційних і перманентно знервованих людей, які завжди мають рацію, щоб вони не робили, у чому б вони не були переконані, щоб і кого б вони не обирали. Вони завжди впевнені у власній рації. Навіть якщо голосують «проти всіх»...

Отож я хочу допомогти читачам розібратися в непростій передвиборній ситуації й зробити власні висновки не на підставі пліток чи припущень, а на підставі фактів.

При цьому розраховую на тих, хто хоче самостійно набрати певності у слушності свого вибору...

Упродовж двох десятків років так званої «незалежності» громадяни України пережили не один десяток виборів — парламентських, президентських, місцевих, позачергових.

Упродовж всіх цих виборчих кампаній соціологи зібрали достатньо переконливий статистичний матеріал, щоб стверджувати, що українські виборці, у своїй переважній масі, не відзначаються особливою вимогливістю до кандидатів на високі державні посади.

Подивіться на нинішніх високих і не дуже високих посадовців — всіх їх обрали українські виборці. Ви бачите, кого обрали?!

Бо українські виборці, зазвичай, обирають на підставі критерію «подобається — не подобається». Обирають, бо «гарний дядько» або «симпатична жінка» (такий вигляд мають на плакатах і панно, розвішаних на всіх шляхах і перехрестях).

Обирають, бо гарно посміхається з портрета (мабуть, такому можна довіряти?), обирають, бо серйозний на вигляд (мабуть, розумний?)...

А що у нього за душею, — хіба можна дізнатися?

Виявляється, можна. Достатньо уважно прочитати біографію кандидата на виборну посаду й поставити йому (їй) просте запитання: «Звідки взяв (взяла) оті мільйони (а то й десятки мільйонів) гривень на те, щоб порозвішувати своє симпатичне (розумне, усміхнене, самовпевнене тощо) обличчя на всіх перехрестях?».

Варто також зайти в Інтернет та поцікавитися конкретною діяльністю кандидата. Що він доброго зробив? Тільки — що він зробив не для себе, а для України? Чи, хоча б, для своїх односельців?

Але мало хто з виборців так вимогливо підходить до свого власного вибору. Багато хто навіть у день виборів не знає, за кого (кому) варто віддати свій голос, свою довіру, а по суті — кому доручити вершити долю України, області, району, села й, значною мірою, визначати свою (мою власну!) долю.

Як наслідок, виявляється, що чиновником високого рангу цілком можливо стати кримінальній особі з сумнівною освітою чи особистому шоферу олігарха, а головою облдержадміністрації чи главою столиці — несповна розуму банкіру з наркотичною залежністю.

Їх і подібних до них обрали громадяни, які вважаються сповна розуму.

Як тут не згадати відому Формулу, що відображає структуру суспільства:

Де перша структурна група — 3% — це люди розумні і водночас моральні. Це особистості, віддані своїй службі на благо спільноти: Андрії Сахарови, В’ячеслави Чорноволи, Пилипи Орлики.

Друга група — 9% — розумні, але не дуже прислухаються до голосу власної совісті, тобто, з суспільної точки зору, не дуже або й зовсім не моральні: політики, фінансисти, розпорядники, адміністратори, чиновники, начальники, злодії. Їх девіз: «Мета виправдовує засоби!». Тому шахраїв серед них не бракує.

Третя група — 81% — це досить непевна, частіше непередбачувана у своїх вчинках сукупність людей, для котрих характерною є деяка недосконалість свідомості — розуму і совісті, і котрі своєю поведінкою (особливо в умовах силового тиску на них) більше нагадують драглисту масу.

Кожен член цієї сукупності (81%) ладен шукати причини своїх невдач і невдач суспільства не в собі, а поза собою, завжди легко і непомітно для себе перескакує з одних (здавалося б, залізобетонних) переконань на інші, або з упертістю, вартою ліпшого застосування, тримається звичних стереотипів, які давно втратили будь-який сенс.

Серед них — багато легковажної молоді. Проте найбільш яскравими представниками цієї сукупності є добре відомі, доволі солідні й начебто свідомі (судячи з їх численних виступів) особистості, чимало з яких досі претендують на роль народних трибунів.

Проте серед отих 81% чи не найбільше трапляється людей байдужих, які не хочуть брати на себе жодної відповідальності. Як насправді, вони хочуть лише одного: щоб їх не чіпали, але щоб їх життя було спокійним, добрим і без зайвих клопотів («Нам треба гроші та харч хороший»).

Вони не бачать прямого зв’язку між долею Української Держави і власною долею.

Четверта група — 7% — це ті, яких дав Бог для розвитку нашої любові до ближніх, для усвідомлення нашого обов’язку по відношенню до обездолених — незрячих, інвалідів, безнадійно хворих тощо, а також малечі, яка не може обійтися без постійного піклування з боку батьків.

А тепер просте запитання: хто, тобто яка із зазначених груп суспільства має найбільший вплив на результати виборів?

Питання риторичне. Бо як не крути, а все визначає чиста арифметика: 81% — це і є ота найважливіша частина електорату, за кожен голос яких борються кандидати на майбутні державні посади.

Для кандидата є важливим кожен (кожен!) голос виборця. Але найбільше кандидат цікавиться байдужими, пасивними громадянами, яких можна якщо не переконати, то купити.

Бо що б там не розповідали деякі історики, літератори і діячі просвіти, але фактом є, що значна частина українців, м’яко кажучи, не дуже дбає про свою шляхетність, честь і чисту совість.

Це ПРАВДА, яку треба усвідомити, як би це не було для когось боляче чи образливо.

Чи можна собі уявити, щоб хтось взявся купити виборців у США або у Польщі? Та такий кандидат мусив би одразу крізь землю провалитись! Від нього відвернулися б не лише виборці, а й рідні й близькі, які й собі палали б від сорому.

Тим часом в Україні така моральна категорія, як сором, «не входить до справи». Бо головне — ціна голосу, гроші, за які цей голос можна купити-продати.

Дехто пояснює таку поведінку виборців як наслідок бідності.

Проте все якраз навпаки: бідність і є наслідком отакої «торгівлі», наслідком безвідповідальності й продажності виборця.

Продаючись кандидату, виборець віддає йому право робити потім що завгодно. На розсуд того, кому продався.

У кожному разі, є очевидним, що переважна більшість наших громадян не має чіткого розуміння причин і наслідків насправді жалюгідного життя у насправді багатющій Україні. А як немає розуміння, то не може бути й виходу на шлях прогресивного розвитку й добробуту.

Про те, що Україна є багатющою, свідчить факт щорічного нарощування доходів мільйонерів і мільярдерів.

Тон задає один з високопосадовців, котрий впродовж двох останніх років збільшив свої статки мало не утричі й нині, за оцінками експертів, його родина фактично володіє майном і коштами на суму близько 9,3 млрд. доларів.

Статки іншого олігарха журнал Wprost ще 2008 року оцінював у сумі 23 млрд. доларів. Нині ці оцінки є значно більшими.

То хто може відповісти: «Завдяки кому кілька приватних осіб мають астрономічні доходи і щорічно пересилають з України за кордон суму, що дорівнює половині доходів державного бюджету?!».

А це відбувається також завдяки більшості депутатів у Верховній Раді України, котрі представляють і захищають інтереси багатіїв, та й самі багатіють.

Але це лише частина відповіді.

Хоча тут є важливим наступне запитання: «А як вони потрапили до Верховної Ради?».

Відповідь й на це запитання: вони потрапили у найвищий законодавчий орган України завдяки волі більшості виборців, українських громадян, зокрема й завдяки тим із вас, хто зараз читає оці рядки. Завдяки вашому волевиявленню.

Принагідно звертаю увагу на одну суттєву різницю у волевиявленні народних мас в Україні й країнах розвиненої демократії (знову пропоную подивитись на США і Польщу).

Отож, коли в Україні народ виходить на вулиці з вимогами, то завжди суттю цих вимог є «Вимагаємо від Президента (Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Генпрокуратури, облдержадміністрації тощо) вжити заходів (прийняти, забезпечити, зробити, підвищити зарплатню тощо)...!»

Тобто вимагаємо від начальників, щоб вони зробили нам!

Натомість, коли відповідно обурені люди виходять на вулиці у Нью-Йорку, Вашингтоні чи у Варшаві, суть їхніх вимог має зовсім інше спрямування: «Вимагаємо від уряду (Президента, конгресу, сейму тощо) не заважати нам робити (будувати, заробляти, збільшувати власні прибутки, виховувати дітей, очищувати від бруду природу і середовище нашого життя!».

Вони вимагають від начальників, щоб вони не заважали їм робити! Тобто щоб начальники не заважали громадянам робити те, що вони мають право робити згідно з Конституцією.

Громадяни США, Польщі, країн Євросоюзу, Японії, Південної Кореї беруть на себе відповідальність за сьогодення і майбутнє своїх країн. Бо особиста відповідальність громадян є суттю кожного громадянського суспільства.

В Україні більшість громадян залишаються пасивними і байдужими до долі власної Батьківщини, не беруть на себе відповідальність за прогресивний розвиток держави.

Якби отак запитати кожного громадянина України: що ти конкретно зробив для України? Що ти зробив не для себе особисто, а для своєї Української Держави, для свого суспільства, для своєї Вітчизни?

Бо патріотизм полягає саме у самовідданій практичній роботі для рідного краю. Самовідданій! Бо без патріотизму громадян не може існувати жодна держава. Бо лише дієвий, практичний, робочий, щоденний патріотизм є тим цементуючим чинником, що єднає людей в Націю.

Патріотизм полягає не в закликах, гаслах і обурливих криках «Геть!», а в наполегливій роботі, спрямованій на вдосконалення життя громадян і на підвищення міжнародного авторитету своєї Батьківщини, на збільшення шанобливого ставлення до неї у світі.

Чи багато знайдеться таких самовідданих, котрі можуть сьогодні покласти на стіл докази своєї патріотичної роботи на благо суспільства?

Чи багато громадян зробили щось конкретне для справжньої незалежності України?

Дехто з читачів може вигукнути з обуренням: а що може залежати від мене одного?! А я відповім: хіба ви в Україні один?!

Ось саме у цьому нюансі мислення полягає дуже суттєва різниця між українцями і, скажімо, поляками, японцями, чи громадянами США. І саме у цьому полягає головна причина наших негараздів.

Бо вони (кожен з них) не вважають і не відчувають себе одинокими. Вони не ставлять сумнівного запитання про те, «що може залежати від мене одного» в негативному сенсі.

Вони не чекають допомоги від депутата, вказівки від чиновника чи уряду, а ініціативно беруться за справу згідно зі своїми патріотичними переконаннями, знаючи, що завжди можуть розраховувати на підтримку співгромадян.

Натомість в Україні громадяни продовжують керуватися міркуваннями боягузів: «Моя хата скраю, я нічого не знаю!» та «Що може залежати від мене одного?!».

Конституція України у ст. 5 визначає чітко: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ». Ну от давайте, народ, і запитаймо себе:

«Що ми, народ (не 450 обраних громадян-депутатів, а 36 мільйонів 706 тисяч 345 громадян-виборців), зробили для зміцнення суверенітету та яким джерелом влади були для самих себе упродовж понад двадцяти років так званої «незалежності?».

Бо в тих країнах, де громадяни живуть у добробуті й пишаються своєю Батьківщиною, люди не боялись і вибороли свої права і закріпили їх в щоденній організації життя.

Українці ще й не почали боротися за свої права, бо бояться. Бо не шанують власної гідності більше, ніж матеріальні здобутки. Через це не дуже мають здобутків, зокрема й матеріальних.

Бо в усі часи, у всіх народів влада робила з народом лише те, що народ сам дозволяв робити. І вираз, який полюбляв повторювати У. Черчілль — «Кожен народ має таку владу, на яку заслуговує», існував ще за часів римського імператора Нерона.

Натомість у наш час мобілізуючим гаслом для кожної Нації став полум’яний заклик Д. Кеннеді: «Не питай, що країна зробила для тебе. Спитай себе, що ти зробив для країни!?»