Модний бренд із підпільного цеху

Хмельниччина традиційно вважається регіоном, що має високий потенціал саме в легкій промисловості. Допомогли цьому два чинники. З одного боку, наявність вузу, котрий вже не одне десятиліття готує професійних технологів і модельєрів для пошиття одягу та взуття. З другого — хоч як це дивно, місцеві ринки. Саме в їхніх нетрях свого часу відродилась ідея створення власного виробництва. Після того, як торговці заробили перший капітал і зрозуміли, що можуть доставляти з-за кордону не тільки готові вироби, а й тканини та обладнання, найбільш підприємливі вирішили організувати своє виробництво. Для цього згодилися орендовані цехи, закинуті сільські приміщення і навіть заміські дачі. А щодо асортименту, то тут для фантазії не було жодних обмежень: від колгот і шкарпеток — до дублянок, від простирадл і ковдр — до модних суконь, від білизни — до курток і пальт.

Новостворені цехи почали працювати так активно, що найбільш затребуваними спеціальностями на місцевому ринку праці стали модельєри-конструктори та швачки. При цьому базарні торговці швидко переорієнтувались із польського, турецького і навіть китайського краму на свій, український. Причини зрозумілі: саморобний товар коштував, можливо, і не набагато дешевше, ніж привізний, та головне — жодних витрат і проблем із ввізним митом і транспортними доставками.

Золоте правило ринкової економіки спрацювало: тільки-но з’явились кошти, а головне — попит, одразу підняли голову виробничники, котрі готові його задовольнити. До того ж надзвичайно оперативно спрацював саме малий та середній бізнес. Поки великі підприємства намагались зіп’ятися на ноги, невеличкі колективи в півтора-два десятки працівників жваво взялися за роботу.

І було б цілком логічним, якби держава зробила те, про що так багато і наполегливо розказує, — підтримала їх. Але не судилося. Замість того, щоб м’яко вивести підпільників із «тіні», створивши сприятливі податкові умови для їхнього розвитку, почалась боротьба з «тіньовиками». І в результаті вийшло, що краще від «тіні» може бути тільки ще глибша «тінь».

Ще рік тому Оксана шила спідниці в одному з таких цехів. Жінка не називає адреси, бо підприємство працювало нелегально, практично всі швачки, а їх було до десятка, отримували зарплату, що називається, в конверті. Робота нелегка, адже норми виробітку дуже високі. Однак швачки старалися, бо могли заробити до трьох тисяч гривень на місяць. Офіційно такої зарплати не знайдеш. Хоча статистичне управління й зафіксувало, що на початок серпня в області середня зарплата у промисловості перевищила три тисячі гривень, проте є й примітка: у легкій промисловості ця сума сягнула лише половини. Після сплати податків і відрахувань швачки на легальних підприємствах отримують ще менше. Як правило — ледь за тисячу гривень. Тому не дивно, що туди вони не дуже поспішають. Оксана теж не планувала жертвувати своїм нелегальним заробітком заради соціальних гарантій, котрі має забезпечити офіційна зарплата. Але півроку тому господарка швейного цеху просто згорнула виробництво, яке перестало приносити їй прибутки. То хто тепер у виграші?

Схожа ситуація стала типовою для десятків швейних виробництв. На одному із круглих столів, присвячених проблемам легкої промисловості, заступник голови регіональної ради підприємців області Наталя Потапова назвала цифру: «В області працюють близько сотні взуттєвих виробництв, але тільки менше десятка з них — офіційні». Приблизно та сама картина і на ринку одягу, хоча тут офіційні цифри вищі. За словами заступника голови ОДА Леоніда Гураля, в краї діє до шістдесяти підприємств цієї галузі, які лише торік виробили продукції на 250 мільйонів гривень. І за цим показником хмельниччина не тільки входить до десятки кращих у державі, а й демонструє цифри зростання виробництва.

Але чи справді такими оптимістичними є ці показники? Якщо врахувати, що частка легкої промисловості становить лише близько двох відсотків від загального обсягу продукції, випущеної підприємствами краю, стає зрозуміло, що галузь перебуває далеко не на передових позиціях. А коли підрахувати, скільки пар взуття, сорочок чи курток хмельницького виробництва зносили подоляни, а тим паче середньостатистичний українець, стане очевидним, що це справжній мізер. Наприклад, торік весь асортимент верхнього одягу для дітей та дорослих від легких плащів до зимових пуховиків та пальт, офіційно пошитих в області, становив менш як 66 тисяч штук. Тобто на два десятки мешканців краю заледве один виріб припаде. Із костюмами, брюками та сукнями ситуація була трохи ліпша, але й тут на середньостатистичного подолянина припало лише по одному-два вироби. З такими темпами важко поновити гардероб. А про те, щоб встигати за модою, навіть говорити не доводиться.

На жаль, цьогорічна пропозиція для покупця виявилась ще менша. До початку вересня випуск значної частини згаданого асортименту порівняно з такою ж минулорічною датою становив у середньому 80 відсотків.

Нагадаю: це дані підприємств, які працювали офіційно. Сказати, скільки і чого було пошито в підпільних цехах, не може ніхто. Але продавці, які реалізовували їхній товар, підтверджують: нині і його стало менше.

Податковий вузол так і залишився нерозв’язаним для виробничників. Багато галасу навколо соціальних внесків та єдиного податку відсунули на другий план проблему оподаткування діючого виробництва. Саме непідйомні відрахування на зарплату змусили підприємців або звести її до мінімуму, або скоротити виробництво. Щоправда, вони ще й тепер переконують: бюджет нічого не втратить, якщо ці податки буде зменшено. Адже в такому разі виробництво тільки нарощуватиме обсяги, розвиватиметься, і лише це принесе нові платежі.

А тим часом саме фінансові проблеми змушують скорочувати і закривати виробництва. Дефіцит оборотних коштів практично ніде поповнити. З одного боку, приватний підприємець не наважиться взяти кредит під захмарні відсотки річних під пошиття, скажімо, шкарпеток. З другого — банки і не збираються видавати такі позички.

Усі ці проблеми такі давні, що вкотре повторювати їх нині вже вважається просто поганим тоном. Та й практично ніхто, кому доводиться їх озвучувати, просто не сподівається на зміни. Але саме через ці проблеми швейники не можуть здолати конкуренцію не тільки на зовнішніх ринках, де український одяг давно не є конкуренто-

спроможним, а й на внутрішньому, де не може боротись із засиллям контрабандного товару.

— Але Європа, котра так близько до України і вже добряче втомилась від китайського товару, могла б бути стабільним споживачем вашої продукції, — висловив свою думку Хайнц Шпрехер, швейцарський експерт, котрий, перебуваючи в країні, консультував вітчизняні підприємства легкої промисловості. — І не потрібно все зводити тільки до економічних причин. Варто і бізнесу бути рухливішим та наполегливішим, працювати інтенсивніше, щоб пробитися зі своїм товаром через кордони.

Напевно, і в цій думці є раціональне зерно. Але поки що чимало дрібних підприємців, котрі взялися за організацію власного швейного виробництва, не знають, як бути ще активнішими. Вони вже навчились ввозити польську швейну фурнітуру, китайські тканини, турецьке зношене устаткування, бо нічого цього українська промисловість запропонувати не може. Вони вміють не тільки швидко копіювати, а й розробляти власні моделі одягу — адже проблеми з модельєрами-конструкторами завдяки місцевим вузам давно немає. Про розгалужену мережу збуту через хмельницькі базари вже годі й казати. Але...

Лише десяткам із сотень нелегальних швейних цехів вдалось перерости у прозорі виробництва. Лише одиницям із них — перетворитись на потужні підприємства. І лише обраним пощастило пробитися на закордонні ринки. Вітчизняна легка промисловість нагадує модницю радянських часів, котра вміла перешити старий одяг так, щоб завжди мати сучасний вигляд. Та при цьому їй так ніколи і не вдавалось стати законодавицею моди.

Хмельницький.