Куди здавати вовну?

Вівчарі залишають полонину. Пора з овечками в долину. Коні вже зав’ючені всім нехитрим реманентом, який добре слугував ціленьке літо, а без нього ніяк.

— Хлопці, гасіть ватру, — сказав старший полонини Юра Мартиш.

— Ти старший, тобі і гасити, — почув у відповідь.

— До весни, — мовив старший і вилив залишки води з цеберка на дотліваючу грань, обкладену каменюками. Він розгріб догорілі сучки, прикрив землею.

Вівчарі рушили, залишали полонину Межипотоки до весни. Ступали за овечками з жалем і радісні. Але до рідних обійсть ще далеко, бо буде кілька зупинок у визначених урочищах Видрички. І отара, стомлена літом, теж сунула поволі-поволі...

Розмовляю з ґаздою отари, майстром Устєріцького лісництва ДП «Рахівське лісодослідне господарство» Миколою Ліпчаком, з яким пішли зустрічати дроби.

— Думаю, чому я все почав? — каже співрозмовник. — Маю роботу майстра лісу, турбот по саму шию. А тут ще таке велике полонинське господарство. Підтримує дружина Софія. Дуже допомагає у ґаздівстві. Як без неї? Маємо троє діточок — Юрій, Анна, Наталка. Всі дорослі, син одружений, але батьківська турбота завжди потрібна кожному з них.

Біля бесідки, в урочищі Козєнка, присіли.

— Закінчив Богданську середню школу, — продовжив газда, — пішов світами заробити копійчину, щоб стати на ноги. Потім Хустський лісотехнікум, а ось уже восьмий рік — майстер лісу. Посадив сам і під моїм керівництвом понад 30 гектарів лісу. Звичайно, ще мало!.. Завів кілька овечок, а зараз маю 180 голів. Нелегко, але люблю цю справу. Передусім створив основу для розвитку вівчарства — приміщення для зимівлі, стайню і нормальні умови для літування людей на полонині Межипотоки та інше.

— Торік, — продовжив ґазда, — на фестивалі «Гуцульська бринза» від голови облдерж-адміністрації отримав міні-електростанцію, яка справно слугувала на полонині.

Маю чотири дійні корови, двох коней. Є й інша живність.

Вісімдесят газдів Богдана і Видрички запросилися прийняти овечки до нашої отари! За літо ми кожному господарю видали по 12 кілограмів сиру й вурди. А це гарний показник...

Радуюся ґаздівству, а найбільше людям, які взялися допомагати, утримувати і літувати худібку. Це Юра Мартиш, брати Михайло, Юрій, Василь Пілци, Василь Когут, Юрій Котлан, молодий хлопчина Микола Чопа.

Господар листав записник, кого ще назвати, як розмову обірвала мелодія дзвіночків. Отара спускалася дорогою, тучна, повільна, наче на собі несла спекотне літо.

Ґазда поспішив зустріти чабанів і стомлену отару. Завели розмову з підстаршим Михайлом Пілцем. Про себе розповідає не дуже охоче, хоч уже дев’яте літо доглядає громадську отару полонинами Чорногірського хребта. Спочатку на Гармонєсці, Скопесці, а зараз — на Межипотоках. Більше говорив про Миколу Ліпчака.

— Таких дбайливих ґаздів мало, — каже вівчар. — Умови на полонині добрі, все мали, скаржитися не можемо. За літо кожен заробив по 9,5 тисячі гривень. Стільниковий зв’язок з ґаздою постійний, лиш подзвонимо, одразу доставить все необхідне, сам дуже часто навідується у високогір’я. Проблеми? Немає куди здавати вовну! Другаємо шерстяну нитку на капчури, ліжники, а інші руна куди?

Закарпатська область.