Адам МАРТИНЮК: «Потрібно будувати нову Україну — на засадах справедливості, соціальної рівності та гуманізму»

— Почну з немаловажного попереднього зауваження. На жаль, у багатьох наших виборців складається враження, що керівники Верховної Ради — начальники для депутатів. Це зовсім не так. Ми маємо точно такі права, як і інші парламентарії. Завдання керівництва Верховної Ради — організовувати її роботу, і ми маємо більше можливостей тільки в одному: праві ведення засідань. Покарати, вказати, наказати, заборонити, присилувати, змусити — всіх цих наказових способів стосовно народних депутатів України немає й бути не може.

Як удається «тримати» сесійний зал? Напевно, це приходить із досвідом, з роками... Немаловажно й те, що я за базовою освітою — вчитель. З другого боку, щоб переконати депутатів різних політичних поглядів підтримати те або інше рішення, потрібно бути гранично аргументованим у своїх доводах, оперувати знанням законів і насамперед Регламенту Верховної Ради. Авторитету можна добитися лише за умови, що все, що ти кажеш, відповідає наявній правовій базі. На жаль, це не завжди вдається, оскільки під час розгляду політичних питань будь-яке бажання, будь-які знання норм Регламенту, психології аж ніяк не є гарантією ухвалення рішення. Якщо питання ідеологічне, то переконати ту чи іншу сторону зали дуже й дуже важко.

Що стосується знаходження компромісу... Мабуть, його можна й потрібно шукати там, де вона, ця розбіжність, на межі... Гадаю, що за глибокої ідеологічної розбіжності ні мені, ні будь-кому іншому досягти його під час обговорення політичних питань навряд чи вдасться. А в обговоренні законопроектів, де або немає політики, або вона десь на задньому плані, а є насамперед економіка, справді, за рахунок уміння володіти аудиторією, «тримати її в руках», компроміс потрібен і можливий. Якщо ж депутатський корпус відчуває, що ведучий «плаває», не знає предмета розмови, бачить його невпевненість, сумніви в тих або інших питаннях, то... І такий момент. За грамотного ведення засідання депутатам набагато простіше визначитися, вони легше піддаються логіці, переконанню. Це тим більш важливо, що останнім часом, чого гріха таїти, значна кількість депутатів дедалі менше ознайомлюються з тими законодавчими актами, які ми приймаємо. Не вникаючи в суть документа, депутат очікує авторитетного слова — чи то від промовців, чи то від ведучого засідання.

— Безперечно. Не можна йти на засідання, не будучи готовим до нього, не перебуваючи, що називається, у всеозброєнні, не знаючи, які порушуватимуться питання. Перед тим, як формується порядок денний, іде щонайширше його обговорення на різних рівнях. І ми вже знаємо, які питання, які проблеми можуть виникнути під час його затвердження.

— Звичайно. Якщо це чисто економічні питання, то можна з великою часткою ймовірності спрогнозувати ті або інші підходи з погляду різних економічних теорій. Що ж стосується ідеологічних питань, то алгоритм їхнього розгляду проглядається ще легше. Разом з тим видима легкість і спокій під час проведення засідань — результат тривалої й кропіткої попередньої роботи. Та й хід розгляду питань вимагає зосередженості, не дозволяє в жодному разі відволікатися й тим паче розслаблятися, змушує весь час шукати ту «родзинку», що дасть змогу або прийняти законопроект, або відхилити його — виходячи і з ідеологічних концепцій, і знання життєвих реалій.

— Не сказав би, що я в житті такий спокійний, як видаюся під час засідань. Бувають різні моменти... Сутність питання полягає в тому, що ти один, а депутатів багато, і ти повинен постійно перебувати на своєму робочому місці — на відміну від будь-якого іншого колеги — народного депутата, котрий навіть може сказати якісь зовсім не інтелігентні слова, скривдити... А потім вальяжно йде, щоб для заспокоєння випити чашечку кави або ж улаштувати невеликий перекур. А ти мусиш брати себе в руки, розуміючи: що більше тебе зможуть вивести з-під контролю, то гірше і для тебе, і для вирішення тих питань, які вимагають свого розгляду. Тут, зрозуміло, потрібно мати міцні нерви, зберігати спокій, віру й переконаність у тому, що в остаточному підсумку все повинно бути так, як потрібно, а не так, як хочеться комусь із депутатів. А це дуже й дуже нелегко. З усією відповідальністю можу сказати, що іноді в десять разів простіше виконати якусь фізичну роботу, ніж займатися тією, що на поверхні здається спокійною, легкою й навіть безтурботною. Подумаєш — дав слово, забрав слово, поставив на голосування, оголосив його підсумки, закрив питання... Повторюю: за всім цим стоїть досить напружена праця, особливо коли розумієш, відчуваєш, що ті або інші законопроекти потрібно обов’язково прийняти — виходячи в тому числі і з політичної доцільності, й із ситуації, що реально складається. А з другого боку, чудово розуміючи при цьому, яка буде протидія. Й особливо коли бачиш, що обговорення йде «на межі»...

— Про тих політиків, хто нині здраствує, мені говорити складно, оскільки ріс із ними, знаю їхні сильні і слабкі сторони. Тому мені не хотілося б давати оцінку нині живим, тому що вони поки що діючі особи у великій політиці. А от що стосується інших... Хотів би назвати Володимира Васильовича Щербицького. Я не знав його близько, але багато чув про нього з розповідей тих, хто з ним безпосередньо працював: про його цілеспрямованість, послідовність, виваженість, стриманість, інтелігентність, велике знання життя. Володимир Васильович багато років очолював республіканську партійну організацію, отже, керував всією Україною. Він міг дуже мудро вплинути на вирішення того чи іншого питання. Нині стає відомо, як він умів відстоювати інтереси України, в тому числі й перед вищим політичним керівництвом Союзу РСР. Якщо ж говорити про більш далекі часи, то, безперечно, це творець Комуністичної партії і Радянської держави Володимир Ілліч Ленін. Він блискуче втілив теорію в практику, створивши першу у світі соціалістичну державу. Згадаємо: через 21 рік після свого офіційного проголошення СРСР практично сам протистояв у жорстокій сутичці озброєній до зубів Європі й уже здійснив докорінний перелом під час Великої Вітчизняної війни. І його Перемога не викликала ні в кого сумніву. Тепер порівняйте з 21 роком існування нашої незалежної держави... Досі за жодним показником не досягнуто рівня 1990 року...

— Серед визначальних людських якостей на перше місце поставив би порядність, відданість справі, якій служиш. Звідси — довіра до людини, впевненість у тім, що в будь-яких ситуаціях можна спиратися на його послідовність у відстоюванні своїх поглядів, принципів. Знаєте, політика — дуже складна штука. Що більше я нею займаюся, то більше переконуюся, що далеко не завжди вона робиться чистими руками і з чистими помислами.

Політика — досить тонкий рівень можливого й неможливого. Я, наприклад, як політик, надзвичайно прогнозований — в тому плані, що моя позиція з того чи іншого питання завжди відверта, завжди не на півтонах. Скажу прямо: у багатьох сьогоднішніх політиків усе, що говориться або пишеться, на жаль, насправді далеко не так, як є в дійсності. Людина начебто каже правильні речі, які цілком сприймаються в загальнолюдському контексті, але насправді...

Чого я абсолютно не приймаю, то це непостійності, зовсім спокійного й байдужого ставлення до своїх колишніх переконань, можливості в будь-який час діаметрально змінити їх — залежно від того, звідки, як-то мовиться, вітер дме. Це найголовніше, тому що ти віриш людині, сподіваєшся на неї, довіряєш їй, її послідовності у відстоюванні своїх принципів, переконань. А завтра раптом з’ясовується, що їй до цих принципів байдуже, а виходить вона з якихось зовсім інших уявлень і, звісно, цілей.

Дуже важко сприймаю неправду в будь-яких її проявах, коли людина, виходячи з якихось своїх корисливих цілей, обманює і на словах, і, найголовніше, у своїх діях. Хитання, словоблудство, постійний пошук тепленького містечка... Не терплю й не знаходжу цьому ніякого виправдання.

— Багато чого було... Але якось одразу спливли в пам’яті події кінця 1999-го — початку 2000 року, коли відбувся переворот — без лапок! — у Верховній Раді. Уперше в історії український парламент, вірніше, досить сумнівна його більшість, засідав не в стінах Верховної Ради, а в іншому будинку, в нашому випадку — в Українському домі, де й вирішувалися питання, пов’язані зі зміною керівництва парламенту -виходячи з підсумків виборчої кампанії. Мушу сказати відверто — і про це мало хто знає, але, напевно, цим сьогодні можна поділитися, — що мені, як тодішньому Першому заступникові Голови Верховної Ради, була пропозиція підтримати переворот, який затівали. Більше того, я не тільки залишався б на своїй колишній посаді, але мені гарантувалося місце Голови Верховної Ради. Я найкатегоричнішим чином відмовився, виходячи насамперед з того, про що в нас уже йшла мова: порядності й принциповості. Я не міг зраджувати своїх товаришів, у тому числі й тодішнього Голову Верховної Ради Олександра Миколайовича Ткаченка. Це перший — чисто людський аспект. А другий — відданість своїм ідеологічним принципам, принципам партійним, які полягали в тому, що ми в жодному разі не могли піти на такі рішення.

Це були дуже важкі моменти, тому що відчував несправедливість, неправедність, безсовісність тих, хто затівав цей переворот. Тоді вперше за весь час перебування у великій політиці я зрозумів, що є політика на виду, і є політика підкилимна, яку далеко не завжди проводять на чесній основі і чесних принципах.

Але найбільше мене, пам’ятається, вразило те, що все це було здійснено за мовчазної, зовсім спокійної згоди суспільства, коли людям було абсолютно байдуже, що й чому відбувається. Як, до речі, і в 1991 році...

Не можу не сказати й ще про одне. І хоч би з ким мені доводилося про це говорити, всі без винятку підтримують мене, проте вважаю цей свій учинок аж ніяк не правильним. Я маю на увазі те, що в нас відбулося з Ляшком... Мене як людину, яка повинна тримати себе в руках, яка повинна бути вище Ляшка і йому подібних, такий учинок, переконаний, не красить... І скажу відверто: я б стримався, якби він не сказав тих підлих слів, які ніхто, крім мене, не почув... Проте сталося те, що сталося, і мені досі психологічно важко, що я опинився на тому ж рівні, що й він...

Багато складностей виникає й тоді, коли вже досягаються домовленості з тих чи інших питань, але тільки-но справа доходить до конкретного рішення, через ті або інші обставини, до того ж далеко не завжди від тебе залежні, воно не приймається. Це теж важко переживається, весь час повертаєшся до розгляду, вибираєш різні варіанти, припускаєш, що можна було б усе-таки зробити по-іншому, але... Не вийшло...