Виступ
Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА перед учасниками
Одинадцятої наради керівників закордонних дипломатичних установ України
Шановний Костянтине Івановичу!
Шановні учасники наради!
Наскільки пам’ятаю, це вже шоста нарада керівників дипломатичних установ України, в якій маю честь брати участь. На правах «ветерана» дипломатичних зібрань вважаю, що нинішня, одинадцята зустріч має яскраву особливість і виразність, яка продиктована кількома обставинами.
Перша — це наростаюча загальна «наелектризованість» міжнародної обстановки у 2012 році: напруження, кризи, ризики і виклики перестали бути долею, властивою лише окремим неспокійним регіонам світу. Ми стали свідками певної «глобалізації неспокою», спостерігаючи, наприклад, за кризовими явищами і подіями, які розхитують суспільства у наших сусідів в Євросоюзі. Таке наростання політичної температури в світі не може не позначатися на роботі МЗС, на вашій діяльності, як повноважних представників держави за кордоном. І, звісно, на тих завданнях, які постали перед зовнішньополітичним відомством України.
Беру на себе сміливість стверджувати, що навряд чи світ стане спокійнішим в осяйній перспективі. Він входить у смугу нестабільності. Відтак, для передбачуваного поступу немає економічних і політичних передумов. До критичної позначки упав рівень прийняття рішень. Завжди, якщо звертатися до історії, виклики вимагали від людей, які брали на себе місію лідерства, стратегічних рішень. Зараз цього, на превеликий жаль, не спостерігається. Більше того, бачимо егоїзм і відсутність цілісного осмислення історичних процесів.
Цілком очевидно, що впливає і впливатиме на світові процеси, у тому числі в Європі, фактор виборів у США.
Але за будь-яких обставин для нас має бути аксіомою те, що найближчим часом постануть нові реалії. І ці реалії вимагатимуть консолідованих зусиль і адекватних відповідей. Постануть нові реалії і для України. Порівнюючи рубіжні моменти її історії, ми повинні бачити, що сьогодні для нас настав момент істини: чи перейдемо ми у нову державну якість. Будівництво України на традиційних засадах себе вичерпало. Зараз вимагається відповідь на ключове питання — чи спроможні ми забезпечити перехід України на новий щабель розвитку.
Україна як держава є і буде. Але питання у ключовому: якою державою вона буде? І тут працюватиме фактор, про який свого часу говорили, а нині практично не згадують — це чинник 2017 року. За різними оцінками і прогнозами експертів, пострадянський світ «колотитиме» до 2017 року, доки не мине 100 років від 1917 року. Це символічний рубіж. Тим більше маємо звернути увагу на ту обставину, що на зміну «кольоровим» революціям прийшли якісно нові революції, які ще належить осмислити — так звані «мережеві» революції. Яскраво вираженого лідера немає, а громадянські війни і конфлікти наростають.
Друга обставина полягає, на мій погляд, у тому, що в останні роки міжнародна обстановка характеризується дедалі помітнішим стиранням межі між внутрішньодержавними та міжнародними процесами внаслідок глобалізації та загострення світових економічних, фінансових, соціальних та гуманітарних проблем. Здавалося б, суто внутрішні проблеми держави набувають потужного міжнародного звучання і прямим чином впливають на зовнішньополітичні та внутрішні засади її функціонування. Думаю, ви погодитеся з цією тезою, спираючись на власний дипломатичний досвід та міжнародну практику останніх років.
Озвучу ще одну свою думку, до якої намагаюся привернути увагу тих, хто називає себе політичною елітою: порушення рівноваги між економічними, політичними та гуманітарними процесами призвело до того, що провали намагаються компенсувати політичною риторикою та просуванням демократії в інші країни.
Більше того, можемо говорити про те, що у світ повертаються класичні колоніальні війни за ресурси за допомогою тези про культивування та експорт демократії.
Не можна не помічати, що сьогодні є намагання утвердити під різноманітними приводами як міжнародну правову норму таку парадигму: якщо держава допускає або порушує фундаментальні права людини, вона втрачає своє головне суверенне право — право невтручання в її внутрішні справи з боку інших країн.
Взагалі зараз нагальною є необхідність визначення, що таке державний суверенітет і де межа, за якою починається втрата державного суверенітету.
По-третє, 2012-й завершуватиметься для України в напруженій атмосфері через парламентські вибори, додаючи нам посиленого зовнішньополітичного тиску через призму другої обставини, про яку щойно згадав.
Вимушений з тривогою говорити про те, що відбувається нагнітання розмов, які називають політичними дискусіями, і залякування людей майбутнім. За прикладами далеко ходити не потрібно: щовівторка, коли розпочинається пленарне засідання, у Верховній Раді відбувається «30-хвилинка гніву». Йде тотальне навіювання настроїв катастрофізму.
Чому це робиться? Вважаю, що через загальне обнуління політичного капіталу. І через намагання його якомога швидше конвертувати, захопити настрої людей. Особливо з урахуванням того, що на цей час до 40% людей ще не визначилися, за яку політичну партію вони збираються голосувати. В мажоритарних округах — в межах 30—35% людей ще не готові сказати, кого вони збираються підтримати.
При цьому привертає увагу та обставина, що є намагання конвертувати цей політичний капітал в очах зарубіжжя. Маємо «політику на винос», «політику на закордон». Тоді як потрібні дискусії всередині країни, консолідована позиція на міжнародній арені.
Мені соромно, коли офіційні парламентські делегації, які складаються із представників усіх політичних фракцій, влаштовують між собою банальну сварку на очах наших партнерів. У результаті маємо таку реальність, як робота на внутрішній розкол країни. І не помічати цього далі неприпустимо. За таких обставин, коли аналізувати все, що у нас відбувається у політичній сфері, не слід виключати появу нової політичної сили або особи, до якої будуть звернуті погляди. Через, так би мовити, протест у протесті.
Не можна сприйняти усі дії, які у нас характеризуються як опозиційні. Зрозуміло, що у цивілізованому суспільстві повинна бути потужна опозиція. Особливо у суспільстві, яке перебуває у транзитному стані. Але вона повинна матеріалізуватися у конкретній програмі, в альтернативі, у концепції розвитку країни, які можна було б порівняти з офіційною лінією. Поки що домінує гасло — будемо робити те саме, тільки краще, швидше і будемо красти менше.
Повинен сказати, що сьогодні маємо не програму загалом опозиції, а точку зору певної групи людей, які так чи інакше мають відношення до влади. Таких собі опозиційних плейбоїв. За ними стоять впливові фінансові групи. На превеликий жаль, в Україні все зводиться не до змагання ідей, а до боротьби з носіями ідей. Все зводиться до партій, осіб, а не до бачення стану України і шляхів її подальшого цивілізованого розвитку.
Завдання із завдань влади — забезпечити діалог, особливо у цей період, з активною частиною суспільства, з лідерами громадської думки. І, врешті решт, вийти на загальносуспільний діалог.
Усім нам потрібні глибокий і вимогливий аналіз, об’єктивні оцінки і висновки щодо нових реальностей, які складаються усередині й навколо нашої держави. Так само потрібні нові підходи і новий інструментарій для розбудови взаємної довіри, врахування інтересів різних політичних сил, груп і верств населення, а також відчуття політичної відповідальності на всіх рівнях.
Тепер кілька тез щодо особливостей передвиборної ситуації та її зовнішньополітичні аспекти.
Парламентські вибори-2012 відзначаються надзвичайною напруженістю та конкурентністю. 87 політичних партій назвали своїх кандидатів. Лише 4—5 партій мають шанси на реальне представництво у новому складі парламенту. Конкуренція за мажоритарний мандат становить 15 кандидатів на кожне місце в парламенті, а в окремих округах сягає понад 40 претендентів на мандат.
Парадоксом виборчої кампанії разом з тим є її «млявий» перебіг, маловиразний характер, який зводиться переважно до агітації зовнішньою рекламою та рекламними перегонами у ЗМІ.
Усе це вказує на те, що у нас буде бурхливий та вкрай агресивний фініш виборів, а отже, ймовірне збільшення випадків порушення виборчого законодавства.
Нині нагнітається думка, що ці вибори будуть нечесними і недемократичними. Зустрічаюсь зі спостерігачами, з місіями, намагаюся переконувати їх, що навіювання цієї думки є вкрай небезпечним. Бо якщо сьогодні сказати всім, що все буде погано, тоді можна очікувати на відповідь: якщо зараз все погано, то давайте діяти, як Бог на душу покладе.
Вважаю, що потрібно робити акцент на конструктив. Бо з точки зору міжнародного сприйняття парламентських виборів в Україні вони опинилися в ситуації певної «презумпції винуватості» влади і держави. І не так завдяки діям влади, як внаслідок поєднання інтересів опозиційних політичних сил в Україні, окремих інститутів громадянського суспільства, зарубіжних політичних центрів та центрів впливу.
Другою особливістю виборів до українського парламенту є безпрецедентний масштаб міжнародного спостереження за перебігом виборчої кампанії. Практично за місяць до виборів зареєстровано майже 700 спостерігачів від різних міжнародних інституцій та парламентських організацій.
Щодо рішення, яке було ухвалено для додаткового забезпечення прозорості виборчого процесу. Маю на увазі встановлення камер відеоспостереження. Знову-таки, спрацював принцип «перестрахуватися», щоб зменшити різного роду безпідставні звинувачення. Кошти виділені великі. Це справді так. Але разом з тим, прийнято рішення, що усі ці камери відеоспостереження, якщо вони не були встановлені у школах, мають бути повернуті у школи після завершення виборів, а також у дитячі заклади для посилення заходів безпеки.
Ще один аспект — міжпарламентська дипломатія і Міністерство закордонних справ.
На шляху до стратегічної зовнішньополітичної мети — європейської інтеграції — Україна сьогодні вступила в якісно новий етап, коли роль законодавчої роботи виходить на перший план. Доля парафованих цього року документів про асоціацію з Євросоюзом, створення зони вільної торгівлі, проблеми лібералізації візового режиму вирішуватиметься у великій мірі європейським і національними парламентами в рамках Лісабонського Договору.
У країнах з різними формами правління порозуміння, конструктивні контакти та ефективна співпраця між зовнішньополітичними відомствами і парламентами є засадничою і невід’ємною передумовою успіху національної дипломатії, освяченого і закріпленого мандатом представницької влади.
З урахуванням цих особливостей ми можемо і повинні подбати про налагодження тіснішої та конструктивнішої координації зусиль парламенту і зовнішньополітичного відомства. Слід підсилити зусилля з метою створення синергії Верховної Ради та МЗС. Принаймні з трьох питань.
По-перше — підвищити роль МЗС в законопроектній і законотворчій роботі парламенту у сфері зовнішньої політики. Йдеться про безперервний експертний супровід законопроектів дипломатами і юристами МЗС, про регулярні взаємні консультації, участь у роботі комітетів, представлення позиції МЗС на різноманітних парламентських слуханнях.
По-друге, зовнішньополітичне відомство повинно у рамках своєї компетенції помітно впливати на процес створення і удосконалення внутрішнього законодавства України, його ефективній адаптації до стандартів і норм європейського права. Об’єктивно кажучи, у міністерстві сконцентровано найзначніший інституціональний потенціал для попереднього аналізу і прогнозування можливої міжнародної реакції на ухвалення окремих законів України з можливими наслідками для її політичних і економічних взаємин із зарубіжними партнерами.
І нарешті, настав час значно активізувати роботу представників українського МЗС з національними парламентами у країнах перебування. Це важке і складне завдання. Але, заручившись підтримкою парламентів, впливових партій та їхніх представників у законодавчій владі, можна зробити для своєї держави незрівнянно більше, ніж шляхом традиційної дипломатичної бюрократії.
Щодо міжпарламентської діяльності Верховної Ради України: за два минулі роки Верховна Рада України помітно активізувала свою діяльність у сфері двосторонніх та багатосторонніх міжнародних зв’язків. За цей період відбулося понад 40 візитів тільки на рівні голів парламентів і більш як 100 різноманітних зустрічей парламентських делегацій. Особливо активне наше співробітництво було з Польщею, Німеччиною, США, Росією, Грузією, Ізраїлем, Молдовою, Туреччиною, Азербайджаном тощо.
У Верховній Раді діє 103 депутатські групи з міжпарламентських зв’язків із зарубіжними країнами.
Проведено 20 офіційних та робочих візитів Голови Верховної Ради, понад 140 зустрічей керівництва Верховної Ради України у Верховній Раді України з парламентськими, державними та урядовими делегаціями, керівниками дипломатичних місій іноземних держав і міжнародних організацій, акредитованими в Україні, громадськими діячами, іншими зарубіжними представниками.
За час нинішнього скликання Верховна Рада України ратифікувала 214 міжнародних договорів і угод.
Верховна Рада України бере участь у роботі парламентських органів провідних міжнародних та регіональних організацій Європи, передусім у ПА РЄ, Міжпарламентській асамблеї СНД, ПАЧЕС тощо. Тільки по лінії ПА РЄ протягом 2012 року члени Постійної делегації Верховної Ради України взяли участь у чотирьох сесіях; 36 засіданнях комітетів ПАРЄ; 5 засіданнях Венеціанської комісії; спостережних місіях за виборами у Вірменії, Росії; Всесвітньому форумі за демократію; конференціях високого рівня з питань усунення дефіциту демократії у сфері прав людини, реформи Європейського суду з прав людини тощо.
Для мене, як і, напевно, для зовнішньополітичного відомства, проблемою з проблем є координація зусиль наших парламентських делегацій, які, як правило, виносять на міжнародну арену свої політичні цілі та політичні позиції, що призводить до того, що ми не можемо зайняти консолідовану позицію. Думаю, у цьому плані треба рухатися через підвищення політичної культури і відповідальності народного депутата.
Як мені бачиться, ми вступаємо у такий етап розвитку, коли увага Верховної Ради України щодо Міністерства закордонних справ має бути першорядною. Маю на увазі фінансування відомства, бо прекрасно розумію, що скільки б ми говорили про економізацію і важливість економічної діяльності посольств, доки не буде нормального політичного діалогу, розуміння України, її проблем і перспектив, вирішити завдання, які стоять перед відомством, буде вкрай складно.
Тому мені бачиться, що визначальне — це фінансування МЗС, збільшення його штату і збільшення заробітної плати. Кажу це не для того, щоб сподобатися, а для того, щоб ви могли проводити ту роботу, яку належить проводити. Усі країни, які вирішували питання європейської інтеграції, діяли саме у такий спосіб.
Дякую за увагу, зичу вам усіляких успіхів.
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
