Олігархічний формат

Якось відомий львівський бізнесмен запросив мене на чай. Ніби між іншим поділився новиною: на ринку мас-медіа виставляють на продаж цікаве видання.

— Що порадиш, купувати чи почекати?

— Навіщо вам газета? Це не ваш бізнес.

— Мода нині така. Серйозні партнери часто запитують, чи маю я вплив на місцеві ЗМІ.

— Якщо хочете бути Матір’ю Терезою і вкладати кошти у розвиток демократії, не маючи від того жодного матеріального зиску, — будь-ласка, купляйте.

— Навіщо багаті люди вкладають кошти в мас-медіа? — запитує співрозмовник.

Ось тут я вже сам замислився. За 30 років журналістської діяльності довелося пройти через усі щаблі мас-медіа, починаючи від радянських і закінчуючи олігархічними. Коли мене запитують, де я найбільш вільно почувався, то називаю два видання. Перше — «Молодь України» часів незалежності, друге — «Голос України».

А спогади про олігархічне всеукраїнське видання чомусь невеселі. Мій головний редактор звільнився за власним бажанням після того, як власнику не сподобалася стаття про владу. Діалог нагадував перемовини розлюченого старшини роти з молодим солдатом. Для зв’язки слів використовувалися добірні російські матюки.

Цього олігарха ви часто бачите по телевізору. Ніби інтелігентна людина. Любить футбол. Володіє відомим клубом. Придбав колись популярну газету на піку моди. Довів до ручки і прикрив. Наприкінці 90-х це було видання №1 в Україні. А потім він почав використовувати його, немов серветки за столом, — наліво і направо, для партійної пропаганди і похвальби влади, для боротьби з конкурентами і підтримки друзів. Фінал був закономірний. Тиражі падали у геометричній прогресії. Не допомагали вижити ні подвійна бухгалтерія, ні подачки з панського столу. Першими відреагували рекламодавці, а згодом — і читачі.

Розповідаю цю історію львівському олігарху і чую:

— То навіщо він купив газету?

— Щоб лякати конкурентів, — кажу відверто і без дипломатичних викрутасів.

Для нього газета була грізною зброєю, чимось на кшталт ракети, яка стоїть під землею: її не видно, але всі знають, що вона є і будь-якої миті може вдарити.

Наш олігарх час від часу натискав кнопку і стріляв по конкурентах. Для цього в штаті були особливо наближені «зірки», яким платили за подвійним, а то й потрійним тарифом. Інші, менш оплачувані, мали право бавитися в демократію та об’єктивність.

Молоді журналісти з олігархічних видань часто скаржаться: якщо написане не подобається, то шеф «викидає в корзину» і при тому промовляє: «Це не наш формат».

Оце «не наш формат» заміняє будь-які коментарі. Не подобається? Шукай видання з іншим форматом.

Що ж таке олігархічний формат? Цю науку я гриз кілька років. Ось її основні правила.

Правило перше: хто платить, той замовляє музику. Тому одразу запитуйте, хто друзі, а хто вороги власника газети. Далі пояснювати не потрібно. Перших будете поштиво вихваляти, а других — безжально нищити. При тому демонструючи, яка в нас смілива преса.

Правило друге: гроші не пахнуть. Це попервах олігарх підтримує фінансово творчий колектив, а потім наказує: «Заробляйте». На практиці це означає, що через відділ реклами у газету можна поставити що завгодно, а за великі гроші — навіть брехню.

Класичний приклад із життя львівської газети. Багнюкою облили на її сторінках професора права, але нікого не покарали. Матеріал був проплачений і надрукований під рубрикою «Реклама». Редакція, як пояснювали професору, за таке творіння не несе відповідальності. Хоч насправді виявилося навпаки. Закритих зон нема. І за брудну рекламу доводиться розплачуватись.

Олігархи принесли в свої видання психологію борделю: тут можна бути чесним, а тут можна продаватися, бо гроші не пахнуть. Щоправда, вони інколи неприємно смердять.

Та й у таких виданнях часто процвітає подвійна бухгалтерія. Хіба можуть дозволити ті, хто хімізує свої доходи в офшорах, платити справно податки. Ось чому редактор часто перебуває під подвійним тиском. З одного боку, побоюється власника, а з другого — влади, ні для кого не є таємницею, як фінансуються і приховують податки олігархічні видання.

Правило третє: незалежність залежить від довжини ланцюга, на якому тримає видання його власник. Отож свобода олігархічного видання часто безпосередньо пов’язана з інтелектуальним розвитком того, хто замовляє музику. Розумні, як правило, рідко втручаються в редакційну політику, тільки б виконували їхні побажання.

Ви не помітили однієї тенденції. Читаючи десятки найбільш тиражних видань, прикипаючи біля телевізора до рейтингових передач, одного дня робите для себе несподіване відкриття: усі мовчать про стосунки між багатіями й бідняками. Чому ця тема майже не обговорюється і є «не нашим форматом»?

А в Україні є про що говорити. Дуже велика градація між різними верствами населення. Навіть середньостатистична зарплата не дає змоги нормально жити, як це буває в розвинутих країнах.

Чому українцям не пояснити, що в цивілізованому світі навіть на мінімальну зарплату можна існувати. Там вона становить 12—14 тисяч гривень, а у нас — тисяча з невеличким гаком. Вловлюєте різницю?

Цікавим було б шоу «Багаті й бідні». Запрошують олігарха, і той пояснює, чому в Україні на зарплату йде 7% від національного валового продукту, а в сусідів — понад 30%. Чому в них на харчові продукти йде до 20% сімейного бюджету, а в нас — більше половини. Ось тоді люди зрозуміють, чому у нас плодяться олігархи як гриби після дощу.

Спробував запропонувати таку передачу олігархічному ЗМІ. У відповідь — мовчання.

Основний здобуток олігархів у розвитку вітчизняних ЗМІ — вони стали більш інформаційними і розважальними. Я б сказав, видовищними — щоб співвітчизники менше думали й більше забували про негаразди буденного життя.

Найбільшим приниженням для українців, яке принесли олігархічні ЗМІ, стали «собачі бої», що їх влаштовують і на центральних, і на регіональних каналах. Часто журналістику зводять до камери, в якій кілька «героїв» допитують «фігуранта».

Для багатих власників ЗМІ на нинішньому етапі суспільного розвитку стали інструментом впливу для примноження своїх багатств. Це треба чесно визнати.

Можна навести десятки прикладів навіть із життя Львівщини, де медіа-холдінги стали потужною зброєю впливу навіть на президентських намісників регіону, вже не кажучи про чиновників нижчого калібру. Хороші контакти з олігархом? Значить, тебе хвалять. Погані? Тебе мочать на кожному кроці, не встигаєш навіть озирнутися.

Що може такому впливу протиставити влада? Саме на нинішньому етапі, коли олігархічні видання ще проходять процес становлення і до справжньої демократії ой як далеко? Очевидно, що швидшими темпами необхідно змінювати саме суспільство. Щоправда, інструментів для цього дуже мало.

— Добре, — запитує мій співрозмовник-олігарх, — яких мас-медіа ви хочете?

— Без ланцюгів і списку ваших друзів.

— Так це неможливо. Ви проїдаєте мої гроші.

Подальший діалог не переказуватиму. Наприкінці я навів приклад нашого сусіда — Польщі, «Газети Виборчої». Звичайно, ідеальних мас-медіа ніколи не буде, але там не змушують журналістів танцювати під «наш формат». Там наші колеги, немов жирафи, дивляться на підкилимні війни багатіїв зверху і не обстоюють інтереси ні Суркіса, ні Коломойського, ні Пінчука. Вони оцінюють події з погляду інтересів своєї країни і свого народу.