Коли мешканка селища Рокитне Ніна Кибукевич вперше отримала путівку в санаторій, що у Слов’янську Донецької області, у ній боролися двоякі почуття. Раділа, що нарешті зможе побачити світу: змалечку через хворобу самостійно пересуватися не могла — на візку долала невеликі віддалі райцентром. А хвилювалася, бо потяг прибував на другу колію, і їй було проблемно у вагон дістатися, тим паче подолати самостійно сотні кілометрів до Слов’янська. Але світ не без добрих людей. Вони допомагали Ніні у дорозі.
У САНАТОРІЇ, де майже всі були на інвалідних візках, ніхто не сумував — просто на це не було часу: то змагання, то якась культурно-розважальна програма... Ніна теж ожила, бо якось зустрілася поглядом з юнаком, який, як помітила, старався бути її партнером по змаганнях. У вільну хвилину бралася за спиці — плела. Сусідка по кімнаті Лідія, старша жінка, жартувала: «Ти господиня хоч куди. Час тебе заміж віддавати. Оце хто перший проїде коридором, за того й підеш...» — відчинила у коридор двері Лідія.
— Я розуміла, що це жарт, однак хвилювалася: хотілося, щоб проїхав саме той, з ким зустрілася поглядом, — згадує Ніна. — І треба ж так трапитися, що коридором повз нашу кімнату проїжджав саме він (Валерій Азанков із села Жовтневе Криничанського району Дніпропетровської області — Авт.). Познайомились. А згодом Валерій приїхав до мене в Рокитне. Одружилися. Разом з 1994 року.
У подружжя народилася прекрасна донечка Даша. Їй уже вісімнадцять, вчиться на кухаря-кондитера у Рокитнівському училищі. Добра помічниця для своїх батьків. Пригадую першу зустріч з подружжям Азанкових. Тоді Даші ще й п’яти не було, а вона вже ходила до найближчих магазинів по хліб, молоко, бралася допомагати мамі мити посуд. Тепер дівчина, як і мама, яка вміє і плести, і вишивати, і куховарити, — гарна господиня. У квартирі — ідеальна чистота й порядок, затишно.
— Коли я завагітніла, лікарі сплеснули руками: мовляв, чи виносиш дитину? — згадує Ніна. — Але я виносила, хоч було дуже важко. А ще важче було виростити її. Адже ж ми тоді з Валерієм хатніх візків не мали — пересувалися, повзаючи по підлозі. Коли наставав час купати немовля, я повзла, тримаючи в зубах рушник, переставляючи миску, а Валерій — воду. Ми справились. Тепер Даша — наша радість і втіха, наша помічниця. У неї чуйне серце. Це я вам не тому кажу, що вона — моя дитина. Біля нас навчилася милосердю. Допомагає й іншим інвалідам. А під час Паралімпійських ігор у Лондоні щиро вболівала за наших спортсменів-паралімпійців. Тож я щиро дякую Богу за таку донечку.
ПРИГАДАЛА Ніна, як возила в дитсадок маленьку Дашу на інвалідному візку.
— Це вже зараз дещо робиться для того, щоб інваліди мали доступ до громадських місць, — пандуси, кнопки викликів встановлюються, — розмірковує Ніна. — А в роки, коли моя Даша була маленькою, про таке можна було лише мріяти. Особливо це відчувала під час дитячих ранків, коли слухала її виступи за вікном дитсадка, бо не могла дістатися до зали.
Ніна Кибукевич народилася і провела дитинство у сусідньому до райцентру селі Рокитне. Хотіла вчитися, разом з однолітками ходити до школи. Але у неї не було навіть інвалідного візка. Рідні, які цікавилися більше алкоголем, ніж долею дівчинки, тільки відмахувались на її прохання доставити до школи: мовляв, навіщо? Ніна сама одягалась, виповзала по снігу на вулицю, де хтось з милосердних водіїв чи їздових підвозив її до школи. Хотіла здобути освіту й у технікумі. Вступила. Навіть кілька місяців з допомогою одногрупників відчувала себе студенткою, а потім здалася: всі навчальні кабінети розміщувались на верхніх поверхах, щоб дістатись в аудиторію, просила допомоги у сторонніх людей, бо ліфтів не було. А потім посоромилась ось так весь час просити...
— Зараз у селі Олександрія Рівненського району діють курси професійної підготовки інвалідів, де можна навчитись кравецькому ремеслу, працювати на комп’ютері, — каже Ніна. — А в ті роки таким, як я, було дуже складно без підтримки рідних здобути професію. Тож моє студентство тривало лише якихось кілька місяців...
Та й умов, судячи з розповіді жінки, у неї для цього не було. Рідні, яких дедалі глибше оковита затягувала в прірву, зовсім не цікавилися Ніниною долею. Навпаки, замість спокою і затишку влаштовували між собою п’яні сварки... Дівчина через це не хотіла повертатись додому, подовгу затримувалась на роботі (працювала у трикотажному цеху місцевого побуткомбінату). Якось не витримала — поїхала у райком партії.
— Потрапити в кабінет першого секретаря Миколи Володимировича Міськова я фізично не могла — не здолала б сходів візком, тож чекала його надворі біля авто, — згадує Ніна. — Довго чекала, аж змерзла. Коли він вийшов з приміщення, я почала благати вислухати мене. І розповіла про все, що наболіло на душі, про те, що коїться у батьківській хаті, де я була зайвою. Дуже вдячна, що Микола Володимирович допоміг мені отримати однокімнатну квартиру на першому поверсі. Я раділа, що маю власний куточок, де мені буде спокійно. Щойно отримала ордер, дісталася квартири і міцно заснула там, прямо на голій долівці... Поступово обживалася у помешканні, а коли ми з Валерієм побралися, нам виділили двокімнатну квартиру на першому поверсі у цьому ж будинку.
ДО ПОМЕШКАННЯ Азанкових — чотири сходинки. Долати їх Ніні й Валерію складно, хоча й призвичаїлись за стільки років. Мріють про власний, хоч невеличкий, будиночок з тихим двориком. Адже у їх тіснуватій двокімнатній квартирі не дуже розвернешся на двох інвалідних візках. Та й розуміють, що їх візки, якими пересуваються по вулицях і які залишають у під’їзді на ніч, заважають сусідам. До того ж навколо будинку снують автомобілі — щойно зазівався і може статися біда.
Тож подружжя звернулося у Рокитнівську селищну раду із заявою про виділення земельної ділянки під забудову.
— На останній сесії депутати проголосували за виділення земельної ділянки цій сім’ї, — запевнив Рокитнівський селищний голова Віктор Татусь. — Як же інакше: подружжя Азанкових особисто у мене викликає захоплення і глибоку повагу, бо живе у злагоді між собою і совістю. Хоча й доля жорстоко обійшлася з Ніною і Валерієм, вони не нарікають на неї, радіють кожному прожитому дню, трудяться, як можуть, щоб вижити у цей скрутний час.
Рівне.
