Блукаєш собі Карпатами й не уявляєш, що круті схили й розлогі полонини — то вже приватна власність. Комусь це може видатися дивним, але як у інших регіонах розпайована земля, так і територія колишніх колгоспів Косівського району, до якої входили й гірські масиви, нині також розділена на латки. Цікаво, що де-не-де межі встановлені за допомогою сяких-таких огорож, в більшості ж власники добре орієнтуються, де чий наділ, навіть серед густого лісу.

Карпати часто асоціюються з лісистими горами, файно вбраними гуцулами, які того й роблять, що грають собі на трембітах. Воно й справді: лише в низовинній частині краю займаються землеробством, грядок із картоплею, морквою в присадибах не побачиш: більшість краю з населенням майже дев’яносто тисяч заробляє завдяки надзвичайно розвиненим тут народним промислам. Нині вироби декоративно-ужиткового мистецтва горян цінуються, що дає змогу гуцулам здебільшого жити заможно. Якщо ж додати торгівлю деревом і дарами лісів (ягодами, грибами, лікарськими рослинами), то розумієш, що у віддалених, буквально загублених у горах, населених пунктах не так уже й погано живеться. Скажімо, в селі Річка, що за п’ятнадцять кілометрів від Косова, понад дві тисячі мешканців. А в місцевій середній школі навчається 235 учнів, що доволі багато, якщо порівняти з ближчими до цивілізації селами інших районів області.

А ось популярне колись серед гуцулів вівчарство нині ледь жевріє. Якщо за колгоспних часів, пригадує колишній начальник районного управління агропромислового розвитку Василь Жмендак, «кучеряве» поголів’я сягало тридцяти тисяч, то нині — 3600 овець та кіз разом. Це вдвічі менше, ніж раніше утримувало населення. Діють лише дві більш-менш потужні ферми. Минаючи приватне урочище Ведмежа, якраз і довелося спостерігати, як пастухи женуть баранячу отару. Господарство має у власності понад двадцять гектарів лісистих угідь, помережаних невеликими залисинами. В цьому різнотрав’ї і пасуться вівці. Істотне зменшення поголів’я спеціаліст пояснює тим, що після Чорнобильської трагедії побутувала думка, буцімто баранині властиво накопичувати радіонукліди. Проте, вважає він, небезпечні для здоров’я метали, якщо й були, то в кістках, а м’ясо можна споживати без застережень. Негативно вплинуло й те, що доволі складно стало збувати вовну, її практично планово не заготовляють. Щоправда, останнім часом крига скресла: в районі є потужне переробне підприємство, де чистять шерстяну пряжу навіть із молдовської сировини. А вже знамениті гуцульські ковдри — ліжники — виготовляють чи не в кожній косівській родині.

Деякий поштовх розвитку вівчарства останніми роками дала близькість відомого гірськолижного курорту Буковель, хоч Косівський район славиться не менше своїми туристичними базами, але не такий розкручений. Щоправда, косівчани дещо ображені на долю, яка більше прихильна до мешканців сусіднього Надвірнянського району, де й розташовані відомі підйомники. Адже тамтешня зона була практично дикою й неосвоєною ще з десяток літ тому (можливо, тому й стала ласим шматком для бізнесменів, які скупили селянські земельні паї разом із лісами ледь не задарма). Єдине, що тішить: у гуцулів підприємці скуповують вироби декоративно-ужиткового мистецтва, які збувають гостям «Буковелю» втридорога. Не проблема нині й реалізувати баранину й молочні вироби з овечого молока: бринзу (солений сир), гуслянку (щось на зразок кефіру), а також будз (сир із суміші овечого й коров’ячого молока) та вурду (сир нижчої якості з продукту перегонки молока). До таких хитрощів виготовлення змішаного сиру вдатися біда заставила, через зменшення поголів’я овець.

А ось мешканець села Річок Іван Тонюк у своєму господарстві утримує овець для власних потреб. Розповідає, що двох баранів разом із громадською отарою випасає на полонині його товариш. Пастухи виготовляють там і бринзу, тож селянин сподівається, що для нього також десь зо два-три кілограми запасли. Ще кількох баранчиків тримають удома на забій. Заготовили сіна з лук, благо, цього добра тут вистачає. Тож у горах не пропадуть!

Івано-Франківська область.

Фото автора.