Олімпійський чемпіон Олександр Усик: «Це була моя мрія — нагадати світу про козацькі мужність і славу»

— Здоровий патріотизм у мене з дитинства. Я, дійсно, пишаюся, що народився на цій землі. І вважаю, що представляти її, неважливо де — у спорті чи ні — треба з гордістю, якщо я народився і виріс в Україні. І все одно, яка зараз політична ситуація і наскільки вона мені подобається чи ні. Є поняття — Батьківщина. Це особливо відчуваєш, коли приїжджаєш зі змагань. Тут навіть легше дихається, тут все своє. І неважливо, де ти — у Києві чи Сімферополі. Це все Батьківщина. Батьків не вибирають. І Батьківщину теж.

— Я давно захоплююся історією українського козацтва. Це була моя мрія — нагадати світу про козацькі мужність і славу. Тому й виконав гопака, який, як відомо, був ще й їхнім бойовим танцем. Серед козаків найбільш яскравими і незвичайними були так звані характерники, яких ні куля ворожа не брала, ні шабля. А щодо чуба... Я сприймаю його, як оберіг. А гопака вмію танцювати, бо в дитинстві захоплювався народними танцями.

— Звичайно, якби дозволили, і з шаблею станцював би гопака.

— На вулиці всі впізнавали. І, якщо чесно, проходу не давали, дуже бурхливо виявляли свої емоції, намагалися доторкнутися, поплескати по плечу.

— Перше я зробив після чемпіонату України у 2007-му. Мені було 20 років. Набив воїна-спартанця на лівому плечі. Олімпійські кільця на біцепсі з’явилися у 2008-му після Пекіна. Потім на правому плечі зробив тату з гербом України й образами.

— Додому!

— Нічого, я тільки хотів міцно заснути, і це в мене вийшло.

— Ми ж православні християни. Звичайно, молюся. Так у нас, боксерів, і традиція є: перед кожними змаганнями йдемо до Києво-Печерської Лаври в Антонієві печери до мощів Іллі Муромця. Якщо ми не в Києві, то в будь-яку православну церкву. В Бога я вірую з дитинства. І це мені допомагає. Коли був маленьким, дуже часто хворів. Але віра допомогла мені стати сильним. Бути десь добрішим до інших, десь жорсткішим до себе. Перед кожним двобоєм я молюся, хрещуся — і йду в бій. А ще збираю ікони та хрестики, у мене вже чимала колекція. Релігія і родина — мій головний допінг у житті.

— Скільки себе пам’ятаю, з дитинства займався футболом. І карате теж... Батько постійно стежив за тим, щоб я чимсь був зайнятий. Потім став грати по-серйозному у футбол, у дитячій команді «Таврії». 2002 року під час гри один із суперників висловився на мою адресу нецензурно. Я не стримався і... Причому так, що нокаутував. Зрозуміло — червона картка, вигнання з команди. Тренер сказав, мовляв, вибачишся перед ним і всією командою за те, що накоїв, — ми тебе візьмемо назад. Я із хлопцями поговорив і сказав, що ні перед ким не вибачатимуся, оскільки правий у тій ситуації. Із тим парубком був згоден помиритися, якби він також вибачився. Але не склалося... Так я пішов з футболу. Погуляв трохи, і... зайнявся боксом. Приятель якось сказав: «Ідемо туди поб’ємося! Там щодня спаринги, прикольно!» Ну... Сходив кілька разів, побився і «забив». Думаю: та ні, не моє. Проте, 3 вересня 2002 року я повернувся у бокс.

Із 70 хлопчаків, які прийшли тоді до Сергія Лапіна, у боксі залишилися двоє — його син і Олександр Усик, якого він тренував 8 років.

— Різні бувають ситуації. Але я намагаюся попередженнями і словами уникнути конфлікту. Це набагато краще для всіх. Просто людина навпроти іноді не знає, що мій удар може покалічити. Хтось носить зброю з собою, а ми, боксери, і є зброя.

— Ця Олімпіада для мене була другою, на неї треба було налаштовуватися серйозно. Перша (у Пекіні. — Авт.) пройшла дуже емоційно, я дуже засмутився, що програв. У Лондоні вже не хотілося повторення помилок. Тому серйозно готувався: по 10 кілометрів плавав, по 42 бігав, по 20 раундів у парах стояв. На зборах по три тренування на день три тижні поспіль. Прокидаєшся вранці і розумієш, що на тебе чекає дуже багато роботи, яку ти повинен виконати. А ввечері лягаєш і думаєш: попереду ніч, можеш виспатися, відпочити, кіно подивитися, пограти у комп’ютер. Радів цій порі.

— Багато хто каже, що бокс — це одноосібний вид спорту. Це не зовсім так. У нас багато що залежить від команди. Усі почали дивитися на Васю Ломаченка, усім теж хотілося медалі. Усі тягнулися, дивилися один на одного, і було бажання побувати на п’єдесталі Олімпу. Так, було важко, але я знав, що треба перетерпіти.

— Звичайно можна. Все це тренери роблять. Було таке, що я програвав спаринги слабкішим хлопцям. Тренер все це пояснював утомою, крепатурою, таке буває. І коли нам почали давати трохи більше відпочинку — пішов сплеск, енергія зашкалювала, хотілося більше працювати. А вся виконана робота з кількості переходить у якість.

— Десь недоїдати, десь недосипати... Мені дуже подобаються слова: немає болю — немає результату. Якщо під час тренувань тобі не боляче, якщо ти сачкуєш, то гарантую — в такої людини нічого не вийде. Якщо ти приходиш додому, і в тебе повно сил і енергії, то це все дурня.

— Пекін показав, що Олімпіада — це не схожі ні на що змагання. Це не світ, не Європа, а щось особливе. До цього в мене було 200 боїв, і щоразу був мандраж. Не від того, що боявся супротивника, у мене немає страху. Просто це усвідомлення того, що на тебе дивляться близькі, вся країна — адреналін тебе заводить. Але, коли вже виходиш на ринг, збираєшся, то просто робиш свою роботу, залишаючи емоції.

— Так, він був досить самовпевнений. Але я особливо не звертав на нього уваги. В очі супротивника ніколи не дивлюся, нема чого мені там шукати. Виходжу на ринг за своєю метою і йду до неї. Хоча перший раунд було важкувато. Коли мені сказали, що я програю 3—1, не пропустивши жодного удару, почав молитися, не чув тренера взагалі. Думав: це що, повторення Пекіна? Як це так?! Я стільки йшов до цього, і отримати срібло?! Це дуже жорстоко. Вирішив: свого не віддам!

— Розмовляв по Скайпу з місцевими журналістами, з рідними спілкувався, із дружиною, із хлопцями з мого району, вони надсилали мені повідомлення.. Та й у Лондоні були наші. Дуже приємно, коли кричали моє прізвище під час поєдинків, а супротивника освистували. Здорово було відчувати підтримку.

— Спочатку відпочину як слід з родиною. А там побачимо. Якщо на погонах з’явиться ще одна зірочка, буду радий. У мене зараз включений легкий режим. Але хочу боксувати і з професіоналами, зібрати у своїй колекції всі чемпіонські пояси.

— Перед Іграми у Пекіні 2008-го року брат не стригся взагалі, відростив волосся. А перед лондонською Олімпіадою, гуляючи з родиною Сімферополем, зайшов до свого знайомого перукаря й сказав, щоб та зробила йому зачіску, як у козака. Майстер здивувалася і навіть перепитала: «Сашко, ти впевнений?» Але, він сказав: «Я так хочу. Ми — козаки і маємо наслідувати наших пращурів», — ділиться Вікторія.

— Сашко дуже артистичний. На всіх заходах, днях народження, коли ми з ним танцювали, нам усі аплодували. Можемо з ним сценку розіграти, і всі кажуть, що театральний по нас плаче, такий талант пропадає. Він з самого дитинства такий. Висидіти 45-хвилинний урок у школі — це для нього була реальна проблема. Бувало, що класний керівник прямо казала: «Ти просто не приходь, щоб не зривати заняття...» Хоча навчався добре. Потім закінчив Львівський державний університет фізичної культури зі ступенем аспіранта. Причому все сам — і конспекти писав, і сесії здавав. Але в дитинстві був шебутний. На місці не сидів — бігав, завжди у двері врізався, чоло постійно розбите. Бешкетник такий, але дуже цілеспрямований. Якщо щось вирішив — доб’ється обов’язково. І в боксі також. Коли пішов займатися до Лапіна, був худорлявим, невисоким на зріст. Хоча народився великим — 4,800 кг і 56 сантиметрів. Мама постійно на роботі була, тож я його доглядала, сповивала. На руках тримати було важко, і я клала на коліна подушку, на неї — Сашка і так заколисувала його.

— У нас тато великий, але брат вже вищий за нього. Батько теж колись займався боксом. Може, це реалізувалося у Сашкові. У брата кумир з дитинства був і є — Мохаммед Алі. Він з ним і народився в один день — 17 січня. Вся кімната Сашка у нашій квартирі була в плакатах: Рой Джонс, Костя Цзю, брати Клички, Тайсон. Він тренування не пропускав взагалі. І нині це для нього святе.

Вікторія розповіла, що Олександр — дуже уважний і турботливий син, брат, і дядько для її доньок — Наді і Яни. Старшу племінницю він купав, сповивав, навчав ходити. Він допоміг батькам купити будинок на Чернігівщині, батьківщині мами. І немає такого дня, щоб не подзвонив їм.

— Те, що він ніколи ні на кого не тримає зла. І завжди повторює: «Бог учить прощати, значить, так і треба робити — простити, відпустити ситуацію, і все буде добре. І тобі ж легше буде, тобі воздасться».

— Коли ми жили на Чернігівщині, він ще маленьким узимку пішов ловити рибу на озеро. Дуже любив це заняття. Промочив ноги — й у нього відразу ж плеврит, тобто рідина в легенях. У Чернігові лежав цілий рік у лікарні. Мама їздила до нього через день — це 144 кілометри. І одного разу в цю лікарню приїхала делегація віруючих з Америки, вони залишили там брошурки. І Сашко привіз їх додому. Після цього у нас  з’явилася ікона. Американці йому сказали, що хворобу можна перемогти молитвою і вірою в Бога. І Сашко щовечора, перед тим, як лягати спати, ставав на коліна й молився. У нього була якась своя молитва. І, звісно, «Отче наш». І тільки тоді лягав спати. Не знаю, завдяки лікарям, борсуковому жиру, який тоді був дуже дорогим (по 50 доларів 100 грамів мама купувала, і він приймав його, хоч і гидке було зілля і йому дуже не подобалося), або ж його вірі й молитві, але він видужав. І зараз постійно їздить до церкви.

— Тато дивився всі бої всіх наших боксерів, не пропускав жодного. В домі тоді на його вимогу була ідеальна тиша. Мама, щойно починався бій, ішла на вулицю і ходила навколо будинку. На її прохання в церкві всі дні, коли Сашко був у Лондоні, за нього молилися, ставили свічки. За тата ми, звичайно, дуже хвилювалися, адже він переніс операцію на серце. Але, слава Богу, обійшлося. Після кожного бою він по телефону підказував Сашку, де той, на його думку, бився неправильно: там не треба було «танцювати», а треба було завдавати чіткого удару і т. д. Тато ніколи не каже, мовляв, синку, ти молодець, ти найкращий. Він, навпаки, критично аналізує всі бої Сашка і цим підхльостує його. Тому для брата похвала батька — як ще одна олімпійська медаль.

— Будь-яке його рішення ми підтримаємо. Знаю, що Сашко мріє про трьох синів. Я його запитую: «А Катя в курсі?» (сміється. — Авт.). А ще він завжди мріяв і казав нам: «Я виросту, зароблю багато грошей, у мене буде свій вертоліт і своя стайня». Він дуже любить коней. У дитинстві якось так накатався без сідла, що тиждень не міг сісти. І ще він каже, що побудує великий дім, в якому ми житимемо всі разом. Це він вирішив ще років у 14. До речі, вони з Катею намагаються займатися благодійністю, у дитячий будинок речі відвозять постійно. Для Сашка найбільша похвала, коли людина подякує йому. Він ніколи не відмовить у допомозі. Зателефоную навіть серед ночі, скажу: «Брате, мені погано, приїдь». Він одразу приїде. А ще він і Катя абсолютно не жадібні. Часто беруть моїх дочок, везуть у магазин, накуплять їм наймоднішого одягу. Як не любити таких дядька й тітку! Матеріально брат підтримує мене. Хоча я намагаюся грошей у нього не брати, вони йому дістаються нелегко.

А ще Сашко у нас романтик. Коли Катя народила Лізоньку, він у дворі, перед вікнами палати пологового будинку, де вона перебувала, із квітів і свіч виклав серце. І зараз дуже часто дарує Каті величезні букети троянд, просто так, без приводу. Я дуже рада, що в них така добра родина. Ну а Лізоньку ми всі просто обожнюємо.