При слові «самозванець» пригадуються Лжедмитрій, Пугачов і князівна Тараканова. У ХХ столітті нову хвилю самозванства викликала загибель царської родини Романових: десятками з’являлися наступники та наступниці престолу. У нашому краї є легенда про велику княгиню Ксенію Романову, сестру Миколи ІІ, нібито заслану на Луганщину. У роки війни вона жила в Старобільську, переховувала поранених радянських танкістів і заступалася перед німцями за в’язнів концтабору. Чи була вона з романовської родини? Більшовики навряд чи зберегли б життя царській сестрі! Завдяки її добрим справам люди досі зберігають пам’ять про «княгиню Ксенію». Але воєнні та післявоєнні роки відзначені появою в нашому краї й інших, куди менш симпатичних, «родичів» царя.
«Мамочки» та «батько народів»
Самозванці з’являються, коли народ має потребу в «доброму царі», заступнику й рятівнику. Тоді багато хто вірив у «Батька всіх народів». А ще — чекали допомоги від Небесного Отця, і царя, Божого помазаника. Так було й у Ворошиловградській області.
До війни в селі Калинове Попаснянського району жила відома стариця та провидиця «боляща Мотрона». Була вона сліпою і паралізованою. Люди їхали в Калинове до «болящої Мотрони» за порадою, за зціленням. А на початку війни — щоб довідатися долю синів і чоловіків. З 1935 р. у списках ходив лист Мотрони «До всіх братів і сестер Російської імперії й усього світу». Вона закликала не співробітничати з бісівською радянською владою й передрікала швидкий початок «всесвітньої війни»(!). Коли війна почалася, Мотрона казала, що німців незабаром виженуть, а переможе у війні «цар», він і управлятиме країною.
«Боляща Мотрона» звалася серед віруючих «всесвітньою мамочкою». Вона померла восени 1943 року. Але її пророцтва про «доброго царя» пам’ятали довго.
Феномен «болящої Мотрони» став результатом гонінь Радянської влади на церкву. До 1940 року на Луганщині діяла лише одна церква. А душі людей тяглися до віри. І набував цей потяг різних форм — від культу вождя до «всесвітніх мамочок».
...І він з’явився
Під час окупації на околицях Ворошиловська дві великі групи віруючих об’єдналися навколо нових «всесвітніх мамочок» — Юлії Повожанової і Гафії Никитенко, вдома у яких проходили молитовні зібрання. Очевидно, «мамочки» змагалися за «парафіян», тому що віруючі приходили зі своїми продуктами. Обидві групи молилися і... чекали на прихід царя. Юлія закликала позбуватися радянських грошей (тобто здавати їй), мовляв, повернеться государ — почнуть ходити царські грошові знаки. І довірливі знаходились.
Казали, що Микола ІІ незабаром повернеться і зі своїм «військом» переможе безбожну владу, звільнить православних, які перебувають у в’язницях. Щоб зустріти їх усіх, одягти-нагодувати, збирали кошти. Навіть готували квіти — дорогу царю вистеляти.
Розстріл царської родини в 1918 році не був таємницею — про це офіційно повідомили радянські газети. Але, здається, багато хто не хотів у це вірити. Люди зберігали царські гроші, і чимало. Згодом при обшуку в «мамочки» Юлії органами держбезпеки було вилучено 35 золотих монет царського карбування і 610 рублів асигнаціями. Один житель Ворошиловська вніс на хресний хід і відкриття монастиря 300 рублів золотом.
Очікування виправдалися: «цар» з’явився у Ворошиловградській області в 1943 році.
Дивна трійця
Його привела із собою мандрівниця Фіала. Жінка років 60, колишня черниця, суджена «за віру». Справжнє ім’я — Рибалко Феодосія Степанівна. Фіала (можливо, це її чернече ім’я) тулилась по чужих квартирах, проповідувала. Незабаром пройшла чутка, що Фіала і її послушниця Марія — вцілілі царські доньки. А чоловік середніх років з борідкою й у шинелі а-ля Микола ІІ, котрий їх супроводжував, — наступник престолу. Він про себе розповідав неохоче. Назвався Миколою. Нібито до війни працював у Горлівці суддею, потім постраждав від влади і переховувався. До незнайомця приклеїлося прізвисько «цар». Багато хто шукав привід, щоб хоч глянути на «монарха». Трійця швидко завоювала авторитет серед віруючих.
Фіала організувала й очолила хресний хід з нагоди планованого відкриття монастиря у Ворошиловську. Окупанти дозволили це й навіть видали Фіалі нацистський прапор і портрет Гітлера, щоб несли разом з корогвами.
Розгорнути портрет проповідниця не зважилася, а так і несла згорнутим у трубочку.
«Царські доньки» почали збирати пожертви — грошима й ювелірними прикрасами. Але тут Червона Армія пішла в контрнаступ, влада змінилася. І «царські родичі» перейшли на нелегальне становище. На той час їхні стосунки розладналися. Немолода Фіала мала до Миколи зовсім не родинні почуття, навіть відрекомендувала його як свого нареченого. А Микола закрутив роман з молодою учасницею молитовних зібрань Параскою.
Вигнання бісів
Трагедія сталася у квітні 1944 року. Якось ввечері на квартирі «всесвітньої мамочки» Гафії Микола проводив молитовне зібрання. Прийшла Фіала. У присутності всіх Микола звинуватив її в привласненні зібраних грошей і коштовностей. «Коли так, — заявила Фіала, — я вас усіх здам у НКВС». Микола парирував: «А я заявлю в НКВС, як ти німців зустрічала». І ефектно вийняв з кишені німецький прапор, що несла Фіала під час хресного ходу. Фіала вийшла, за нею Микола. Повернувся вже близько півночі. На запитання про те, де Фіала, відповідав розпливчасто. А незабаром бовкнув комусь, що вбив Фіалу, а труп кинув у річку. Віруючі боялися, що тепер відповідати доведеться усім — і за вбивство, і за «царя», і за свої нелегальні збори. Тому й мовчали.
Але все розкрилося. Випадково. У червні 1944 р. міліція нагрянула в будинок «мамочки» Юлії. Шукали пічника, який пішов класти піч для Юлії й не повернувся. Виявилося, згинув пічник. «Мамочка» взялася виганяти з нього бісів, але так захопилася, що заморила нещасного голодом і побоями. Мерця намагалася воскресити молитвами, але дива не трапилося. Юлію і її прибічників міліціонери застали саме тоді, коли вони чаклували над трупом.
У НКДБ порушили справу за фактом створення «релігійно-монархічної організації». Почалися арешти. Після «мамочки» Юлії узялися за «мамочку» Гафію.
У справі виявилося 33 фігуранти. Люди зізнавалися, що брали участь у «контрреволюційній організації, проводили антирадянську роботу, спрямовану на підрив радянської держави». Побіжно спливла сумна історія черниці Фіали.
У листопаді 1944 р. військовим трибуналом військ НКВС Ворошиловградської області 32 обвинувачуваних у справі було засуджено до позбавлення волі строком від 3 до 10 років з конфіскацією майна й втратою прав на 5 років. Юлію Повожанову засудили до розстрілу й виконали вирок 31 березня 1945 року.
А «спадкоємець престолу» з молодою коханкою зник.
Друге пришестя самозванця
Минуло шість років.
Страшнувата історія з убивствами й екзальтованими «мамочками» забувалася. Життя Донбасу верталася в нормальне русло після світової війни. Але набирала оберти холодна війна, протиборство розвідок.
У 1950 р. у Ворошиловградській області з’явилися антирадянські листівки, у яких під релігійним «соусом» проглядався проамериканський зміст. Органи ДБ довідалися про розповсюджувача — якого мандрівника Павла, котрий ходив країною з «послушницею». МДБ оголосило у всесоюзний розшук особу, відому як «Моренко Павло Олексійович, він же Василь Прокопович, він же Костенко, він же Настасенко Василь Прокопович, він же Шенгринський Олексій Миколайович, він же Шепелев Ничипір Тимофійович 1912—1916 року народження, уродженець м. Жданова (або Курська), освіта вища, нібито закінчив Харківський юридичний інститут. Зріст — вище середнього, повний, обличчя овальне, ніс прямий довгий, зуби рідкі, у нижній щелепі золота коронка, на шиї зліва шрам».
Багатоликий мандрівник Павло видавав себе за члена царської родини.
У квітні 1950-го з’ясували: роком раніше в одному селі Воронезької області засвітилася пара приїжджих з Ворошиловградської області — якась Клавдія з «братиком» Олексієм-Леонідом. За чутками, «братик» — уцілілий цесаревич Олексій.
«А під цією личиною...»
Особу самозванця встановили: Сидоров Микола Федорович, 1910 р. народження, уродженець Кадіївського району Ворошиловградської області, колишній член ВЛКСМ і кандидат у члени КПРС, закінчив 7 класів середньої школи й гірничопромислову школу.
У 30-ті роки він був головою нарсуду в Біловодському районі. Але в 1935 р. за щось звільнений. Прийшли німці — пішов до них на службу. Доносив на комуністів і комсомольців — двох з його ініціативи розстріляно. Став слідчим у каральному органі СД. Після відходу окупантів заарештований органами НКДБ, але втік.
Сидорова затримали 1954-го у передмісті Комунарська (Алчевськ). З ним була його «послушниця» — цивільна дружина Параска. Виявилося, колишній суддя, поліцай-утікач, Лжеолексій Романов, убивця Фіали, мандрівник Павло — одна й та сама особа.
У нього вилучили фіктивні документи, пістолет «Вальтер» і записку з номерами машин посольства США в Москві.
Картина вималювалася така. Сидорову піти з окупантами не вдалося. Він затаївся в релігійному середовищі, відрекомендувався цесаревичем Олексієм. Люди легковірні, але совісні — сина Божого помазаника не здадуть. Коли ж у 1944 р. громади віруючих у Ворошиловську були розгромлені, він знову втік. Намагався випросити в американців політичний притулок. Шукав контакти з посольством США. Їздив у Москву, писав листи, які підкинув у машину послу. Складав листівки, змушував віруючих їх переписувати й поширювати. Від дня вбивства Фіали з ним переховувалася і Параска.
У березні 1955 р. військовий трибунал засудив Сидорова до 25 років ув’язнення з конфіскацією грошей і цінностей. Парасці дали шість років ВТТ.
Від трагедії до фарсу
...Початок цій епопеї поклали пророцтва «болящої Мотрони». Минули роки, але земляки її пам’ятали. А в 1949 році в Калиновому з’явилися троє громадян: якийсь Павло Никиша, Пелагея Лук’янцева та племінниця Мотрони — Раїса. Народну пам’ять про «болящу» вони перетворили на джерело доходів. Збирали з людей гроші та цінності — «на поминання святої Мотрони». Майже все це йшло на поліпшення добробуту організаторів проекту. Із кримінальної справи: «Лук’янцевій, Никиші й Левицькій шляхом обману вдалося... привласнити велику кількість промтоварів, грошей і золотих речей. Никиша обладнав дві схованки у Кадіївці по вул. Менделєєва й у м. Ново-Горлівка Донецької області, де під час обшуку було вилучено 28 набивних і шовкових килимів, близько 200 метрів крепдешину, 37,5 метра панбархату, велику кількість одягу, взуття й інші промтовари на загальну суму 144,299 рублів, 13 годинників, з яких 8 золотих, 11 золотих каблучок, 3 золоті браслети, а також 40 186 рублів готівкою».
Авантюристи придбали два будинки за 50 000 рублів. Жили безбідно, експлуатуючи працю двох послушниць, яких часто карали — били, ставили на коліна. Влітку 1953 р. одна з них від побоїв померла. Никиша зарив тіло у своєму сараї. А незабаром усіх трьох було заарештовано й у 1957 р. засуджено до різних строків.
***
Ця історія — не тільки про самозванців. А насамперед — про незахищеність душ, позбавлених опори. Люди під гнітом складних обставин готові вірити кому завгодно, аби лише з’явилося світло в кінці тунелю, аби лише він нагадував про Храм, дорогу до якого втратили.
Юлія Єременко, керівник прес-служби Управління СБУ в Луганській області.
При підготовці статті використані матеріали архіву Управління СБУ в Луганській області.
