Сьогодні — День партизанської слави
Осінь 1942 року. Пройшовши з боями з брянських лісів до українського Полісся, партизани з’єднань Сидора Ковпака та Олександра Сабурова розгорнули тут активні дії проти окупантів: пускали під укіс ворожі ешелони, підривали мости й автомашини, знищували невеликі гарнізони німців. Окупанти у відповідь лютували. У листопаді в бою з ковпаківцями вони спалили село Хочине, що в Олевському районі Житомирщини, а в грудні розпочали наступ на село Селезівку, де розташувався штаб сабурівського з’єднання.
Після бою у селі Селезівці сабурівці перебазувалися у село Дроздинь Рокитнівського району Рівненщини. Тут відбулася зустріч Олександра Сабурова з депутатом Верховної Ради СРСР Василем Бегмою, який прибув з Москви, щоб активізувати партизанську боротьбу проти фашистів на Рівненщині. Для цього йому було передано з сабурівського з’єднання загін «За Батьківщину!» під командуванням Івана Федорова.
З перших днів роботи в тилу ворога депутат приділяв багато уваги кадровим питанням, адже в поліських районах створювалися нові загони і групи партизанів, а досвідчених керівників бракувало. Тоді, пригадую, В. Бегма представив командиру загону ім. Дзержинського під командуванням Івана Галицького (у ньому воював і я) нашого комісара Григорія Коваленка. Хоча це була сильна духом людина, проте комісар не приховував, що його дуже хвилює доля сім’ї, яка пропала взимку в білоруських лісах. Комісар одержав дозвіл на її пошуки, разом із ним вирушили Данило Шинкар, Петро Перев’язко і я.
Дорогою ми натрапили на дідуся, який був свідком того, як загинула сім’я комісара.
— Їх затримали фашисти в лісі біля саней (коней вбило вибухом міни). Роздягнених і розбутих гнали по снігу через усе село. Діти плакали... Не пошкодували ні матері, ні малечі, — згадував із сумом дідусь.
А я пригадав ті радісні, щасливі роки (жив поруч із школою), коли двоє молодих учителів були улюбленцями нашого села Хочине. Вчительське подружжя раділо кожному випуску семикласників. А скільки щастя було, коли у них народився син Славко, а через два роки Віра Вікторівна подарувала Григорію Стасовичу Коваленку доньку Світлану. Та не судилося їм ні вчитися, ні жити...
Повернувшись із білоруської землі у загін з печальною звісткою, комісар Коваленко намагався вгамувати горе роботою — готував молодих партизанів до боротьби з окупантами. Загін саме тоді на партизанському аеродромі отримав усе необхідне для цього: зброю, вибухівку... Через кілька днів біля станції Остки, що в Рокитнівському районі, партизани підірвали залізничний міст, на ґрунтовій дорозі Олевськ—Глушкевичі — дві автомашини з карателями і броневик, біля станції Сновидовичі пустили під укіс військовий ешелон. Не пас задніх і сам комісар — не раз брав участь у диверсійних операціях і засадах: не пробачив фашистам розправи над сім’єю.
Саме комісару належить ідея випускати підпільні газети, щоб люди і в тилу знали правду про події на фронтах. Перше партизанське видання «Більшовицька правда», а також обласна газета «Червоний прапор» виходили у підпільній друкарні з’єднання Василя Бегми у селі Дібрівськ Зарічненського району. Їх Григорію Коваленку допомагала готувати до друку Віра Дмитрівна Євсєєва. До речі, у повоєнний період у селі споруджено пам’ятник підпільній та багатьом районним газетам, які тут виходили в роки війни.
Після визволення Рівненщини від фашистів Григорій Коваленко, нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медаллю «Партизану Великої Вітчизняної війни» та іншими, повернувся на освітянську ниву — працював директором Рівненського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів. Не забував і бойових побратимів-партизанів із Рокитнівського району. Тут ще й нині проживає сорок колишніх партизанів. Серед них — Самійло Маркович Солонович, Степан Кирилович Баланович із села Березове, Денис Наумович Балдич, Антон Макарович Кузьмич, Іван Павлович Чурилович із Старого Села, Григорій Хомич Демидовець і Сергій Антонович Кущук із Кам’яного, Георгій Тарасович Фоменко та Клавдія Федорівна Клюєва із смт Рокитне. Всі вони захищали рідну землю від ворога, піднімали з руїн народне господарство.
Андрій ГРЕЧКО, колишній командир диверсійної групи партизанського загону ім. Дзержинського з’єднання В. Бегми, полковник у відставці, почесний ветеран України.
Фото з архіву автора.
1979 рік (зліва направо): Григорій Коваленко, Віра Євсєєва та Андрій Гречко біля пам’ятника підпільній газеті у селі Дібрівськ Зарічнянського району.
