Дуже часто робочий день для Лариси СІкорськоЇ  (на знімку), завідувачки фельдшерсько-акушерського пункту села Пилипи Олександрівські, що у Віньковецькому районі, розпочинається не з білого халата, а зі старенького одягу та гумових капців, у яких ще вдосвіта йде до хліва, щоб подоїти корів. Нічого не вдієш, життя сільського медика — це не тільки робота, а ще й велике господарство, без якого не виживеш.

Спочатку за сапку, потім — за градусник

Лариса Сікорська — напевно, одна із наймолодших серед своїх колег, які працюють в інших ФАПах. І не тільки району. Адже попри величезний дефіцит кадрів, знайти серед молодих випускників медичних закладів охочих вирушити на роботу в село практично неможливо. Тому й уся система охорони здоров’я для сільських мешканців дуже часто уособлюється в образі фельдшерки якщо не пенсійного, то передпенсійного віку.

Лариса приємно вражає поєднанням своєї молодості та досвідченості, бо працює вже дванадцять років. Коли її направили в це село, була навіть рада, бо ж сама родом із сусіднього Великого Олександрова, а в Пилипи пішла у невістки. Все складалося добре. Згодом народилися донечка та син, тож хочеш — не хочеш, а мусиш пускати глибше коріння.

Ось так, створюючи сім’ї, переважно і затримуються в селах медики. Бо якщо цього не вдається зробити, то складається враження, що вся система охорони здоров’я побудована так, щоб цього коріння не було.

Це тепер, маючи певний стаж роботи, Лариса отримує 1,4 тисячі гривень зарплати. Одразу ж молодому спеціалісту і такої не дочекатись. Щоправда, в селі й цей заробіток викликає у багатьох неприховану заздрість, бо де ще заробиш такі гроші? Сільрада, школа, клуб та ще дитячий садок — от і всі заклади, де можна отримати зарплату. Більше в Пилипах розраховувати немає на що. А село зовсім не старе. Судити про це можна навіть із того, що в дитсадку набирається навіть кілька груп на півсотні дітей. Народжується немовлят не так багато, цьогоріч — лише троє. Та все одно нове життя вперто пробивається на світ.

Батькам непросто ростити і ставити на ноги цих дітей. З ранку до ночі не тільки ламають голову, а ще й добряче гнуть хребта на своїх городах та у хлівах, щоб заробити хоч якусь копійчину. Сільський фельдшер це теж добре знає, бо її чоловік Станіслав уже не один рік без роботи. Точніше — без зарплати. А без роботи їм нема коли сидіти: вирішили нікому не віддавати в оренду батьківські паї, а це — близько п’яти гектарів. Та ще й городів набрали — теж до гектара. Добре, що мають свого коня, стягнулися навіть на старенького тракторця, бо як же інакше цю землю обробити? Та все одно, тільки починається літо — сапки з рук не випускає вся родина. Окрім городини, вирощують пшеницю, жито, ячмінь. У господарстві ж семеро корів, а ще свині, птиця...

Відповідальність за таке велике хазяйство в основному лежить на чоловікові. Однак і діти змалечку мусять допомагати. І без маминих рук не обходиться. Тож поки розпочнеться зміна у ФАПі, Лариса встигне вже чимало по дому зробити. А повернеться зі зміни — теж не сидить.

Важко, але саме господарство допомогло родині купити свою хату. Бо будь ти фельдшером чи лікарем, молодим спеціалістом чи ветераном — безплатно житла не дочекатись.

Сільські хати, щоправда, коштують не так уже й багато. За нагоди можна й за п’ять тисяч доларів купити. Ларисина родина на хороми не зазіхала. «Але коло тієї хати ще роботи й роботи», — розповідає жінка. Та все-таки уже не в невістках, не по чужих кутках.

Так живе переважна більшість сільських фельдшерів. Через це вони мало нагадують кабінетних працівників з білими зманіженими руками. Городня засмага і сільські спрацьовані руки — ось чи не головні ознаки сільського медика. Бо їм треба з однаковою вправністю тримати і лопату з сапкою, і градусник з фонендоскопом.

Проблеми у всіх схожі

Поки держава вирішує, які б то ще реформи провести в медицині, сільські медики впевнено освоюють чимало суміжних професій. Адже треба вміти і піч розтопити, і води наносити, і паркан підбілити, і стіни підфарбувати... Добре, якщо, скажімо, сільська рада хоч банкою фарби допоможе, а то ж і цього немає.

«У нас, у Слобідському ФАПі, дах тече. І паркан повалився», — розповідає тамтешній фельдшер.

«А в нас у Подолянському немає криниці», — додає колега.

«А в Нових Нетечинцях газ по селу провели, а до медпункту протягнути кілька метрів труби так і не знайшлося грошей, — зітхає фельдшер. — Кого ж просити?»

У них у всіх однакові історії: треба латати дахи, ремонтувати старі приміщення, вставляти вікна, двері... Але всі — і медики, і пацієнти — так звикли до того, що є, що тепер особливої трагедії з цього не роблять. Та й на відсутність медичного обладнання ніхто особливо не скаржиться. Було б чим зміряти тиск і температуру — от і добре. Та й найпростіші ліки найшвидшої дії теж є під рукою, як і бинт із зеленкою. Отож, вважайте, сільська медицина озброєна.

Про те, що реформи мають принести серйозні зміни і поліпшити якість медичного обслуговування, всі чули. Та як це має бути, ще добре не знають.

У Пилипи Олександрівські також навідується із райцентру випускниця сімейного інституту, котра тепер називається сімейним лікарем. Що має означати ця назва, в селі не дуже добре розуміють, бо й раніше до них весь час приїздила лікарка з району, тож за потреби завжди можна було отримати консультацію. Лікар із фельдшером і самі намагались навідуватися до своїх пацієнтів, але зробити це частіше, ніж раз на рік, рідко коли вдавалось. Здебільшого прийом вели у ФАПі.

Тепер усе відбувається практично за тим самим графіком. Тільки лікар називається сімейним, і досвіду їй ще треба набиратись і набиратись. Не один місяць і навіть рік знадобиться, щоб хоча б запам’ятати своїх пацієнтів...

Та все це нічого: реформи відшумлять, а їх фельдшерка Лариса залишиться. А там і молоденька лікарка звикне до людей, а вони до неї. І все буде добре. Головне — щоб люди в селі менше хворіли.

 

Хмельницька область.

Фото автора.

Тільки факт

Цьогорічний бюджет медичної галузі Віньковецького району — близько 15,5 мільйона гривень. Однак переважна частина коштів спрямовується на утримання самої системи. А от на придбання будь-якого медичного устаткування, яке б врешті-решт мало піднімати якість медичного обслуговування на місцях, не передбачено ні копійки. Розраховувати доводиться в основному на підтримку добродійників.