Сергій БАРАНОВ-МОХОРТ: «Останні, кого варто звинувачувати, — наші спортсмени, тренери, інші фахівці збірної, бо вони виклалися на 200 відсотків»

— Скажу відразу: останні, кого треба згадувати в цьому контексті, — наші спортсмени, тренери та інші фахівці збірної. Знаю, що вони виклалися на Іграх, як кажуть, на всі 200 відсотків. Тож звинувачувати їх язик не повертається.

А проблема в тому, що на легку атлетику, як і на спорт взагалі, потужно впливають стан економіки, соціальні проблеми та інші, нібито сторонні, речі. До ключових компонентів, без яких створення спорту вищих досягнень неможливе, належать телебачення, підтримка спонсорів і держави, підготовка наступного покоління спортсменів. Так ось, за першими двома факторами у нас спостерігається провал.

Міжнародні аналітики визначили країни-лідери, які готують легкоатлетів вищої кваліфікації заради досягнень європейських і світових рекордів. Серед таких країн: Іспанія, Німеччина, Франція, Росія, Великобританія. України там немає, вона — в групі держав (Італія, Португалія, Швеція, Румунія, Білорусь), де йде становлення або відтворення систем спортивної підготовки.

Або візьмемо засоби масової інформації — українська збірна з футболу, що називається, пролетіла на Євро-2012, але її «результат» смакують дотепер. А от збірна України з легкої атлетики у Гельсінкі стала чемпіоном Європи в жіночій естафеті 4 по 400 метрів. Наші спортсмени з прапорами України під оплески зробили коло пошани на заповненому стадіоні! Та цей результат вітчизняні ЗМІ не висвітлювали — ні гордості, ні радості. А один з російських каналів транслював цей чемпіонат в прямому ефірі повністю, зокрема, й тріумф України.

Форми отримання інформації через телебачення та Інтернет стали впливовими в усьому світі. Телекомпанії здатні кардинально змінювати глядацькі симпатії не тільки до різних фільмів, ток-шоу, політиків, а й до різних видів спорту. Наші ЗМІ наповнені політикою, всілякими лихами й видовищами. Можливо, людям потрібні хліб і видовища, але хіба легка атлетика не видовищний вид спорту? Відповідь «ні» може звучати, лише якщо ЗМІ не вистачає професіоналізму для подачі змагань у видовищному ключі.

Що стосується спонсорів, то не можна стверджувати, що вони взагалі оминають спорт увагою. Так, тут ми в руслі генеральної тенденції: в більшості економічно розвинених країнах спорт уже давно розглядається в контексті можливостей для вкладення капіталу. На такі позиції переходять і країни, що розвиваються. На жаль, в Україні конкретно легкій атлетиці спонсори приділяють небагато уваги, а більше, наприклад, футболу.

— У цьому плані цікаві дослідження відомого соціолога спорту з Німеччини Гельмута Дігеля, який вивчав розвиток спорту в Китаї, Німеччині, Росії, Італії, Великобританії тощо. Вчений побачив, що, незважаючи на економічні та соціальні відмінності, ці країни досягли успіхів у легкій атлетиці.

Наприклад, рівні життя в США і Китаї дуже різні, відрізняються рівні безробіття у Китаї й Німеччині, в Австралії та Німеччині імміграційні норми жорсткіші, ніж у Франції і Великобританії, де надають громадянство спортсменам інших країн за спрощеною процедурою, а громадяни Росії та Італії дуже відрізняються в ракурсі вікових категорій і сімейних стосунків.

Дігель визначив і спільне в системах підготовки спортсменів різних країн. Зокрема, підготовка там централізована, результати стимулюють грошовою винагородою, створюють сучасні тренувальні бази та комплекси, розробляють програми пошуку талановитих атлетів.

— Аргумент про нестачу коштів на матеріально-технічну базу, тренерів, адміністраторів, поїздки тощо, вибачте, не сприймаю. Впевнений, навіть у межах існуючого бюджетного фінансування можна побудувати систему підготовки тих самих легкоатлетів, і робити це треба з дитячого віку. Насправді в нас не вистачає системної роботи з боку органів влади різних рівнів.

Візьмемо за приклад Китай, де така робота ведеться. З початку 90-х років у програмі китайських реформ спорт — один із чинників згуртування нації. Курс на розвиток і впровадження новітніх технологій у спорті продовжує відповідати загальній стратегії розвитку: «Оновлення Китаю — через науку та освіту». Лише за 20 років ця система пройшла інтенсивний шлях організаційного, науково-методичного, кадрового розвитку — і не має рівних у світі.

Наведу такі факти. Важливий критерій відбору до олімпійської збірної Китаю — результати участі в змаганнях, які систематично проводяться по всій країні. Лише спартакіад (раз на чотири роки) державного рівня проводять п’ять. Їх основна мета — відбір перспективних юнаків і дівчат для підготовки до Олімпійських ігор.

Крім того, в Китаї понад три тисячі дитячих спортивних шкіл мають власні споруди. У всіх провінціях побудовані комплексні заміські спортивні бази для збірних кожної(!) з провінцій.

Аналогічна ситуація впродовж останніх 20 років склалася в Республіці Корея, де за багатьма параметрами в 1992—1993 роках була ситуація, подібна до нашої — схожі історичні події, кліматичні умови і рівень життя людей.

— Цим видом спорту я займався в школі, з 1-го по 3-й клас, а потім — з 5-го класу і до закінчення школи. Нещодавно дійшов парадоксального висновку. Протягом усього часу поліпшувалися умови тренувань: ми пройшли від стадіону з дрібною щебінкою (як на футбольному полі, так і на бігових доріжках) до бігових доріжок з гумових листів; від них — до гаревих доріжок у легкоатлетичних манежах (з роздягальнями, душовими). І все-таки найкращі результати мали, коли нами системно займався тренер, а ми тренувалися в радянських кедах, в штанях-трико на пісках озера Тельбін (мікрорайон Березняки в Києві). Пробіжка довкола озера — три кілометри, силові та бігові вправи — все виконували на піску. Це до слова про «ключове» значення матеріально-технічної бази при підготовці спортсменів, про «відсутність» фінансування на придбання форми, про «слабке» медичне обслуговування. У нас було бажання тренуватися і отримувати результати, нас так виховували — визначальним було це.

На щастя, Україна готує своїх легкоатлетів не у вакуумі. Є багаторічні традиції, науково-методична й матеріально-технічна бази, відповідні фахівці серед тренерів, методистів, медиків. Але дивною здається ситуація, коли спортсмени в прямому розумінні слова пустельних країн — Кенії, Марокко, Ефіопії, Тунісу, Сирії, Алжиру — показують дедалі кращу динаміку успіхів у легкій атлетиці.

Виходить, що в пустелях легка атлетика перетворюється на «королеву спорту», а в лісостепу — на «попелюшку». Такий стан справ треба виправляти якнайшвидше, поки цей вид спорту ще живий. Я дуже сподіваюся, що нам вдасться це зробити.

— Обрання на цю посаду для мене важлива подія. Мою кандидатуру зборам запропонував президент федерації Віктор Грінюк — людина, якій багато в чому завдячує легка атлетика міста і яку поважаю. Тож на новій посаді виправдовуватиму виявлену до мене довіру.

Що стосується ФЛАК, то членами організації є спортсмени-легкоатлети, тренери, судді та інші фахівці цього спортивного напряму. Тобто люди, які активно займались або займаються бігом, ходьбою, стрибками, метанням спортивних снарядів тощо або ж мають до цих видів спорту безпосередній стосунок.

Нагадаю, згідно з законами України «Про фізичну культуру та спорт» і «Про громадські об’єднання», ФЛАК наділена виключним правом на організацію та проведення офіційних легкоатлетичних змагань у Києві. Тож на новій посаді мені доведеться мати справу не лише з абстрактними питаннями, а й з живими проблемами нашого виду спорту.