Якщо у вас усі такі розумні, то де продукція?

Вадим, учорашній випускник фізичного факультету, вперше замислився над цим, коли побував на Тайвані. Здібного хлопця ще під час навчання запримітила одна з американських комп’ютерних фірм. Не знадобилося жодних протекцій чи хабарів, щоб влаштуватися туди на роботу. Варто було лише розв’язати тестові завдання, щоб за підробіток уже студентом отримувати 400 доларів на місяць. Однокурсники відверто позаздрили, однак жоден із потоку так і не зміг упоратися з поставленим завданням.

Наприкінці навчального року дипломник Вадим допитувався в своїх професорів, чи готові вони взяти його на подальше навчання в аспірантуру, а ті недвозначно відповідали, що з радістю займалися б із таким перспективним молодим науковцем, однак місць в аспірантурі не так багато, і зайняти їх не проти, скажімо, онук професора чи син доцента. Ніхто не приховував навіть, що їх знання значно слабші, але ж своїм якось не з руки відмовляти.

А поки у рідному українському університеті зволікали, чужа американська фірма запропонувала своєму співробітнику, як тільки він отримав диплом, вирушити на стажування в одну з тайванських компаній.

Спочатку тамтешні керівники подивувались приїзду такого молодого спеціаліста. Однак уже за кілька днів поцікавились, чи всі українські випускники університетів такі ж освічені й талановиті. Вадим, не зіпсований політикою та цинізмом українського буття, дещо перебільшив, сказавши «так». Але зробив це без жодної користі, а лише з патріотизму. Тоді й почув оте запитання, чому ж досі не було чути на світових ринках про продукцію країни з таким потужним інтелектуальним потенціалом. По закінченні двотижневого стажування фірма запропонувала українському випускникові залишитись працювати постійно. Вадим не погодився.

Повернувшись додому, він так і не знайшов вільного місця в аспірантурі. Зате влаштувався лаборантом на кафедрі. Із зарплатою, яка ледь-ледь перевищує тисячу гривень. Він працює над своїми науковими розробками, активно співробітничає все з тією ж американською фірмою. До речі, їй же і пропонує ці розробки. Поки що його все влаштовує. Поки що. Але чи надовго?

Слова радянської пісні набули несподівано нового підтексту. Шляхи справді відкриті, і часто ведуть вони... через кордон. Ні для кого не таємниця, що вже не одне десятиліття молоді і перспективні вчені намагаються знайти роботу в закордонних університетах, наукових центрах та провідних компаніях. Так само не дивина, що їхні здібності і таланти там досить високо цінуються, а вирішальним при обійманні тієї чи іншої посади або здобутті наукового ступеню є не кумівські зв’язки. Та от що цікаво: ще не так давно все сказане стосувалось переважно фізиків-теоретиків чи математиків. З часом попит виріс на програмістів та комп’ютерників. І от тепер дійшла черга до гуманітаріїв. До останніх тут, удома, ставлення завжди було дещо зневажливе, мовляв, що це за фахівці такі філологи, культурологи, історики...

Але ось вереснева статистика невеликої групи одного з вузів іноземних мов. Із дванадцяти студентів третина не повернулася після літніх стажувань за кордоном. Сергій, приміром, знайшов роботу вихователя(!) у китайському дитячому садку, де навчає малечу англійської. Оксана стажується в одній з невеличких іспанських компаній. Посада не така вже й престижна — щось на зразок нашого секретаря. Та й оплата, за європейськими мірками, не вражаюча. Але ж спробуй таку роботу знайти у себе вдома.

А от Андрій зважився на дуже ризикований крок. Після закінчення американської візи, яку йому надали за однією зі студентських програм, він просто не повернувся додому. Долі нелегального емігранта не позаздриш. Але хлопець переконаний: навіть це ліпше, ніж доля українського безробітного. Адже вже маючи диплом економіста, а тепер здобуваючи спеціальність філолога, він так і не знайшов для себе роботи вдома.

Все це невигадані історії. Ровесники відверто заздрять тим, хто вирвався за кордон або зумів улаштуватись у будь-якій іноземній компанії. 

А про середньостатистичного випускника середньостатистичного університету вже й говорити не доводиться. То хто і як має штовхати вперед наші науку і виробництво?

А тепер я почну суперечити усьому вищесказаному. Тільки нинішнього року на Хмельниччині планується створити майже 24 тисячі робочих місць. 

Судячи з офіційних повідомлень влади, програму зайнятості населення області на найближчі три роки розробляли на підставі Закону «Про зайнятість населення», розпорядження голови ОДА «Про організацію роботи з розроблення проектів обласної і територіальних програм зайнятості населення на 2012—2013 роки», з урахуванням завдань програми економічних реформ на 2010—2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна влада» та інших нормативних документів.

Відчуваєте, як усе масштабно? Мало того, такі програми з успіхом діяли і в минулі два роки. Кажу без найменшої іронії. Бо, приміром, позаторік програму зайнятості виконали на 132 відсотки, створено майже 28 тисяч робочих місць. Минулоріч цифри були практично того ж порядку. А у деяких районах відсоток створення цих місць сягав від 171 до 291 порівняно з планом. Такі само темпи, коли створюється близько 24 тисяч робочих місць, передбачені й на наступні роки.

Здавалося б, за таких масштабів і темпів кому і для чого шукати свого щастя за кордоном? Але статистика фіксує ще один показник — щорічне скорочення і закриття робочих місць. І цей показник практично дотягує до попередніх: скільки створили — майже стільки й закрили. Різниця, яку становлять реальні вільні місця, настільки мала, що легше відшукати роботу за океаном.

Тепер уже нікого не здивуєш тим, що дипломовані спеціалісти швидше знаходять притулок у службі зайнятості, аніж перше робоче місце. Але останнім часом процедура ця спростилася ще більше: зовсім не потрібно здобувати вищу освіту, щоб стати безробітним. Тепер і випускники шкіл можуть зареєструватись на біржі праці і отримувати допомогу з безробіття.

Потягом семи днів служба зайнятості намагатиметься знайти для такого клієнта роботу. Якщо не вдасться, його відправлять на навчання коштом Фонду соціального страхування. До того ж іще й півроку щомісяця виплачуватимуть майже півтисячі гривень допомоги з безробіття. Щоправда, для цього треба обов’язково погодитись або на запропоновану роботу, або на навчання, бо інакше грошей не отримати.

На цей шлях з початку року вже стало понад сотню вчорашніх школярів. До кінцевого пункту, тобто до моменту працевлаштування, дійшла половина. А куди далі проляже їхня життєва дорога? Навіть усіх дуже розумних, перспективних і талановитих не поглине закордонний ринок праці. А що вже говорити про решту. І як тут знову не запитати: якщо ми всіх їх маємо, то чому так живемо?

 

Хмельницький.