Уже рік Україна живе без Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії туберкульозу. Проект закону про її затвердження на 2012—2016 роки досі перебуває на розгляді профільного комітету у Верховній Раді. Попередній такий «план дій» було розраховано на 2007—2011 роки. Однак, як заявив днями під час круглого столу перший заступник голови Державної служби з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально-небезпечним захворюванням Евгеній Ханюков, є надія, що у жовтні парламентарії таки розглянуть цей важливий законопроект.
Примусова госпіталізація не врятує
Про причини прогресування епідемії туберкульозу вже сказано багато. Це передусім зубожіння населення, що призводить до неякісного харчування та ослаблення імунної системи людини. Подолати ці соціальні біди у короткостроковій перспективі держава не в змозі. Однак ситуація ще більше ускладнюється станом, в якому опинилась українська фтизіатрія. Як стверджує лікар-педіатр вищої категорії Анна Горбань, сьогодні це найбільш «загнана» галузь вітчизняної медицини.
Своєрідним проривом вважали ухвалення цього року змін до деяких законів України щодо посилення боротьби із захворюванням на туберкульоз, які зокрема, передбачали примусову госпіталізацію тих, хто має заразні форми цієї недуги. Адже за рік хворий на відкриту форму туберкульозу заражає в середньому 15 чоловік. Однак, за словами головного лікаря Київського міського протитуберкульозного диспансеру Владислава Штанька, з того часу у столиці жодного пацієнта примусово не госпіталізували. Водночас 20 відсотків хворих відмовляються від лікування через неприйнятні умови диспансеру. «Востаннє у нас робили ремонт у 80-х роках, та й той був косметичним», — пояснює лікар. Якщо так звану соціально нестабільну частину хворих медики залучать до лікування продовольчими пайками, то заможніші люди просто йдуть.
Крім того, не секрет, що туберкульоз — недуга соціальна. Левова частка уражених мають ще й такі діагнози, як ВІЛ/СНІД та алкоголізм чи наркоманія. «Оскільки ВІЛ-інфекцією та туберкульозом займаються дві різні структури (інфекціоністи — ВІЛ-інфекцією, фтизіатри — туберкульозом), то коли такий хворий потрапляє до однієї зі структур, його футболять сюди-туди, поки він не помре», — розповідає заступник директора Національного інституту фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Г. Яновського Василь Мельник. Нова програма мала б покращити взаємодію між двома структурами, але спеціалісти і на цей документ покладають мало надій.
Реєстру хворих немає досі
За словами Василя Мельника, жодна затверджена раніше державна цільова програма протидії туберкульозу не фінансувалася вчасно й у повному обсязі. «Якщо це врахувати, а також зростання ВІЛ-інфекції, випадків мультирезистентного туберкульозу, а також те, що кошти, які виділяються, використовуються нерентабельно (60% йде на фінансування ліжка, 15 — на флюорографічне обстеження), то можна спрогнозувати, що й нова програма не дасть результату», — вважає лікар.
Серйозним недоліком документа керівник програми «Зупинимо туберкульоз в Україні» Тетяна Білик вважає те, що ми досі не знаємо достовірної кількості хворих на туберкульоз. А закладені у програмі розрахунки ґрунтуються на припущеннях та прогнозах.
На запитання: «Який вихід з ситуації, що склалася?» експерти відповідають, що потрібно зробити доступними регулярні профогляди, закупити нове обладнання, яке дозволить швидко ставити діагноз, змінити ставлення населення до вакцинації, покращити технічну базу та забезпечення ліками тубдиспансерів. Нова програма, яка чекає на схвалення парламентом, передбачає фінансування в обсязі 1,8 мільярда гривень на період 2012—2016 років. Звичайно, ці кошти кардинально не змінять ситуацію, але принаймні дадуть шанс на життя кільком десяткам тисяч людей.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
До речі
За критеріями ВООЗ, Європа розподілена на три категорії. Регіони з низьким рівнем поширення туберкульозу — 10 випадків на 100 тисяч населення. Держави з середнім рівнем поширення — від 10 до 30 випадків на 100 тисяч, та країни з високим рівнем поширення захворюваності —понад 30 випадків на 100 тисяч. За останніми даними, в Україні цей показник становить 67,2 випадка на 100 тисяч населення.
