Григорій ОСОВИЙ: «Спільними зусиллями ми можемо багато чого добитися»

— Справді, це знакова подія, яка свідчить про консолідацію профспілок, — сказав Григорій Васильович. — Вона закладає надійні підвалини для посилення їхнього впливу у взаємодії з органами виконавчої влади, з об’єднаними роботодавцями у процесі захисту інтересів і прав найнятих працівників. Це той перспективний формат, в якому профспілки вирішили діяти спільно.

Власне, практика утворення спільного представницького органу — не нова в Україні. Зокрема,  таким чином профспілки традиційно беруть участь у колективних переговорах і консультаціях з організаціями роботодавців та урядом на національному рівні. Основна мета таких перемовин — укладання угод. На національному рівні — це Генеральна угода, в галузях — галузеві угоди, в областях — територіальні угоди, а на підприємствах — колективні договори. Проте новацією сьогодення є те, що наприкінці 2010 року з ініціативи Президента ухвалено Закон «Про соціальний діалог в Україні», яким надано право на переговори на національному рівні і представництво відповідних інтересів працівників тільки репрезентативним профоб’єднанням, тобто найбільш представницьким.

Тому відтоді, як набрав чинності закон про соціальний діалог, усі реально діючі профспілкові об’єднання, які насправді відповідають узаконеним критеріям, набули статусу репрезентативних. А точніше — п’ять об’єднань. До речі, визнання найбільш представницьких організацій профспілок — це загально-

прийнята у демократичному  світі практика, яка  цілком відповідає нормам Міжнародної організації праці (МОП).

Упродовж трьох місяців тривали обговорення, дискусії, напрацювання проекту угоди про створення Спільного представницького органу профспілок. Звісно, не обходилося без різних точок зору, гострих проблем, які викликали суперечки. Та все-таки знайшли консенсус.

— Хоча б така проблема, як розподіл квот. Як відомо, закон дає право делегувати своїх працівників до Спільного представницького органу профспілок, Національної тристоронньої соціально-економічної ради, Українського координаційного комітету зайнятості населення, фондів соціального страхування працівників залежно від чисельності профоб’єднання. І ФПУ, яка об’єднує у своїх лавах майже 80 відсотків усього загалу членів профспілок, на фоні інших виступає справжньою глибою, що, на думку деяких наших колег, призведе до її домінування в новому представницькому органі. Але в разі доцільності ми зможемо поділитися своєю квотою, що, власне, і зробили. І таким чином значно пом’якшили гостроту цієї проблеми.

— Керівника оберуть шляхом голосування. Це станеться 14 вересня (власне, минулої п’ятниці це й відбулося. — Прим. ред.) на першому організаційному засіданні Спільного представницького органу репрезентативних профспілок, де буде сформовано персоніфікований склад нової структури. І, звісно, ми запропонували на цю почесну посаду лідера ФПУ Юрія Миколайовича Кулика, на що з боку наших партнерів не було жодних претензій.

— По суті, ми вже працюємо над чорновими начерками проекту цього важливого документа. Щоб із перших днів переговорного процесу мати на столі предмет цього непростого тристороннього діалогу. Бо, згідно із законом, не раніше, ніж за три місяці до закінчення дії чинної угоди, кожна зі сторін цього процесу може ініціювати переговори на наступний період. Так уже традиційно склалося, що цим ініціатором завжди виступають профспілки. А інші сторони переговорів — урядова і роботодавців — не пізніше, ніж через сім днів, мають долучитися до цього діалогу.

Така поспішність з нашого боку може декому здатися зайвою. Однак практика минулих років засвідчила: поки ми ініціюємо переговори, з’ясовуємо повноваження сторін, виробляємо регламенти, формуємо пропозиції — на все це витрачається від чотирьох до семи місяців. Тобто, коли підписуємо угоду, минає півроку, як вона мала б уже працювати. Цього разу ми хочемо укласти її своєчасно, в жовтні нинішнього року.

Можна не сумніватися, що робота над проектом Генеральної угоди на 2013—2014 роки стане першим серйозним іспитом для Спільного представницького органу профспілок. То нелегкий процес, адже треба  перед стороною власників відстоювати, доводити соціальність кожної нашої пропозиції. Бо від цього залежать підвищення рівня життя і соціальний захист людей праці. І якщо не виходить одразу домовитися щодо розв’язання 

тієї чи іншої проблеми, то треба виробити хоча б алгоритм, який поступово наближатиме нас до мети.

— Скажу відразу: затримки із зарплатою — це нічим не виправдане, більше того, ганебне явище. Це не лише є грубим порушенням конституційного права працівника, що аж ніяк не красить нас у світовому співтоваристві, а й загрожує соціальною нестабільністю у країні. Бо не секрет, що абсолютна більшість наших співвітчизників живе, чи, точніше, перебивається від зарплати до зарплати. А їм треба годувати сім’ї, посилати дітей до школи, сплачувати різні комунальні платежі... А замість чесно зароблених грошей — лише одні обіцянки. То що їм іти просити милостиню чи, даруйте, красти. І це відбувається при тому, що у положеннях Генеральної угоди, в дорученнях вищого керівництва законодавчої та виконавчої влади маємо неодноразові нагадування про кінцеві терміни погашення зарплатної заборгованості.

— Так, ця проблема перебуває під контролем Міжнародної організації праці (МОП). Зокрема, торік її технічна місія відвідала нашу країну та надала відповідні рекомендації українському уряду. Такий крок, звісно, активізував соціальний діалог для пошуку прийнятного розв’язання цієї гострої проблеми, спонукав уряд до дієвих заходів, що дало певні позитивні результати.

— Привід, на жаль, є. Адже сума боргів із заробітної плати досі коливається на межі мільярда гривень. І практично половину цих коштів повинні повернути економічно активні підприємства, які гроші мають. А це свідчить про те, що практика порушення законодавства щодо термінів виплати зарплати продовжується.

Принагідно зауважу, що згідно із позицією Європейського суду з прав людини, куди неодноразово зверталися і звертаються наші співвітчизники, неможливість працівнику отримати зарплату, яку він заробив, є втручанням у його право на мирне володіння майном. Цим же судом також зазначено, що економічні труднощі або відсутність коштів не можуть виправдати порушення цього права.

Така ситуація далі тривати не може, бо породжує зневіру людей у законну їхню можливість себе захистити. Отож у рамках виконання доручення уряду від 4 квітня цього року голова Федерації профспілок України Юрій Миколайович Кулик звернувся до Прем’єр-міністра України Миколи Яновича Азарова з аналізом основних причин заборгованості. І, що найважливіше, з пропозиціями можливих шляхів розв’язання цієї проблеми.

Але життя не стоїть на місці, і на першому вересневому засіданні Кабінету Міністрів знову повернулися до цієї вкрай наболілої проблеми. Уряд з цього питання підготував проект рішення, яке я підтримав у своєму виступі. Але водночас додав, що це нагадує знеболювальний укол, а треба лікувати занедбану хворобу. І запропонував чотири кроки, які потрібно зробити на державному рівні.

— Насамперед потрібно остаточно врегулювати на законодавчому рівні першочерговість виплати заробітної плати найнятим працівникам перед іншими платежами в разі неплатоспроможності підприємця.

Треба сказати, що протягом п’яти останніх років завдяки наполегливості профспілок в Україні досягнуто певного прогресу в цій площині. Зокрема, ми домоглися перегляду Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Бо до того зарплата виплачувалася в третю чергу. А насамперед забирали своє банки за надані кредити, а також держава у вигляді податків та різних обов’язкових платежів. І коли доходила черга до зарплати, то вже, як правило, нічим було повертати борги. Так вони нагромаджувалися-наростали, і нині майже половина загального боргу в країні належить підприємствам, яких уже немає або які перебувають у стадії банкрутства.

Урешті-решт ми знайшли точки дотику наших інтересів з урядом і парламентом й узаконили виплату зарплати як першочерговий платіж. Та все-таки фінансово-банківське лобі в депутатському корпусі остаточно не здало своїх позицій. Інтереси капіталу для нього виявилися важливішими, ніж права людини. Так, вони погодилися з тим, щоб зробити виплату зарплати першочерговим платежем. Але водночас проголосували норму закону (пункт 4 статті 42), якою передбачено: «Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя». Тож цільове відволікання коштів для задоволення вимог заставодержателя почасти не дає змоги розрахуватися з працівниками у зв’язку з недостатністю майна. Таким чином, проблема заборгованої заробітної плати працівникам збанкрутілих підприємств і надалі, за новим законом, може залишитися проблемою безнадійної заборгованості.

Така ситуація, на наш погляд, порушує ратифіковані Україною конвенції МОП №95 і №173 та статтю 15 Закону «Про оплату праці». Адже задоволення вимог, забезпечених заставою, є ризиком підприємницької діяльності, а право на своєчасне отримання зарплати гарантоване статтею 43 Конституції України — і нікому не дозволено його порушувати.

Треба переглянути цю норму закону, і ми сподіваємося, що уряд і депутатський корпус ще на цій сесії виправлять помилкове рішення.

Інший важливий і принциповий момент. Нам треба захистити людей, коли підприємство тимчасово втрачає свою платоспроможність і виникає загроза несвоєчасної виплати заробітної плати. Це може статися з різних причин. Навіть під впливом природних катаклізмів.

Що роблять у світі в таких ситуаціях? Скажімо, в усіх  країнах Європейського Союзу створені фонди гарантування виплати зарплати працівникам у разі неплатоспроможності виробничої структури, де вони заробляють на хліб і до хліба. Це відповідає 173-й Конвенції МОП, яку ратифікувала й Україна, але за винятком частини щодо створення фондів гарантування виплати зарплати. Хоч як билися тоді профспілки, нам не вдалося цього зробити.

Звісно, можна зрозуміти й уряд, який торпедував ратифікацію цього положення. Адже загальноукраїнські борги щодо виплати зарплати сягнули тоді, наприкінці минулого століття, десятків мільярдів гривень — і таке явище було на більшості підприємств. Одне слово, куди не кинь — усюди клин.

Нині ситуація докорінно змінилася. Заборгованість стосується 0,9 відсотка штатної чисельності працівників, а сума боргу —  менш як 3 відсотки місячного фонду оплати праці. Тепер, коли маємо мільярд боргу при більш як 450 мільярдах гривень річного фонду оплати праці, його ліквідувати цілком реально. І держава не тільки здатна, а й зобов’язана це зробити. 

Тому я й запропонував створити фонд гарантування виплати зарплатної заборгованості працівникам тих підприємств, які тимчасово не можуть розрахуватися з людьми. Тобто, як і в країнах ЄС, працівник отримуватиме зароблене протягом 6 місяців, він та його сім’я не страждатимуть і не думатимуть, як вижити. Фонд гарантування виплат як фінансова установа працюватиме тільки з підприємством-боржником як із суб’єктом господарювання, щоб повернути свої затрати. У нас же проблемою боргів переважно займаються виконавчі органи, прокуратура та їм подібні  — до того ж не завжди ефективно.

Якщо ми хочемо жити на засадах європейських цінностей і прав, а це вже прописано в Угоді про асоціацію Україна—ЄС, то маємо зважитись на такий крок. Інакше не може й бути.

— Річ у тому, що поки Кабінет Міністрів усіляко відмахувався від цієї пропозиції, роботодавці, які працюють на українському ринку, і чути не хотіли про солідарний внесок до фонду гарантування, як це роблять у країнах ЄС. Хоча фінансові проблеми — це передусім проблеми капіталу. Принаймні так повинно бути. Та не всім власникам подобається така пропозиція. Мовляв, чому він повинен своїми грошима страхувати чужі проблеми. Та ж сьогодні ти на плаву, а завтра все може трапитися. У ринковій економіці та в її глобальній відкритості ніхто від цього не застрахований. Але така вже в нас ментальність: моя хата скраю. Хоча йдеться не про якісь великі гроші — приблизно 0,1 відсотка від фонду оплати на рік. Зрештою, заради цього можна зменшити власникам на цю величину розмір єдиного соціального внеску. Усе можна зробити — лише потрібне бажання.

Та й держава, маючи на увазі борги державних підприємств, теж могла б дещицю внести у стартовий капітал такого фонду.

Сподіваюся, що консерватизм роботодавців буде подолано, і спільними зусиллями це зробимо. Принаймні обговорення цього питання на липневому засіданні Національної економічної тристоронньої ради, де я доповідав пропозиції профспілок, засвідчило явний прогрес і можливість досягнення консенсусу.

— Десь у межах 400—450 мільйонів гривень.

— Так, протягом двох десятиліть нагромадилися чималі борги — трохи більше 500 мільйонів гривень. Ми неодноразово пропонували, щоб держава проявила в даному разі соціально-правову відповідальність і розрахувалася з людьми. Тим паче що понад 90 відсотків збанкрутілих підприємств — державної форми власності. 

— До честі нинішнього уряду, на засіданні якого 5 вересня я знову підняв це питання, дано доручення трьом профільним міністерствам підготувати відповідне рішення. Зокрема, я запропонував передбачити у бюджеті 2013 року відповідні суми і розрахуватися з людьми, як це, до речі, зроблено для виплат вкладів громадян.

— Рішуче і безкомпромісне запровадження економічної відповідальності за невиплату заробітної плати. Вона начебто у нас й існує. Але, швидше, нагадує знущання над трудовим людом. Бо передбачені Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» умови щодо виплати компенсації в разі затримки заробітної плати не менш як на один місяць не є обґрунтованими ні щодо економічного захисту втрати частини заробітку, ні щодо достатнього соціального захисту працівників, які потерпають від значних матеріальних та моральних збитків.

Для прикладу: підприємство заборгувало працівникові з початку року 5 тисяч гривень. При погашенні боргу йому має бути нарахована й компенсація за 8 місяців затримки шляхом множення суми боргу на індекс інфляції. Проте за цей період маємо дефляцію (-0,4 відсотка) і ніякої компенсації працівник не отримує. 

А роботодавець за наявних умов має економічну вигоду від затримки заробітної плати. Це, по суті, дешевий (а за відсутності інфляції — безвідсотковий) кредит на невизначений термін у розмірі невиплаченої зарплати.

Ми ретельно проаналізували законодавчу та договірну вітчизняну практику. І дійшли висновку, що і законодавцем, і договірними сторонами передбачено застосовувати за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань штрафні санкції у вигляді пені. Скажімо, за прострочення платежів за грошовими зобов’язаннями відповідно до Закону «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», яким регулюються правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів.

Особливістю пені як штрафної економічної санкції є те, що її встановлюють у відсотковому відношенні до простроченої суми. Причому за кожен день прострочення, доки боржники не виконають грошових зобов’язань. Тобто це санкція, розмір якої збільшується від продовження правопорушення. Саме так треба посилити механізм нарахування компенсації за затримку виплати заробітної плати. За базу ми пропонуємо запровадити відшкодування в розмірі потрійної ставки Національного банку з розрахунку за день за кожну добу затримки (нині це становило б 22,5 відсотка річних), тоді у роботодавця не було б спокуси «приватизувати» зарплату працівника, бо краще взяти кредит у банку і своєчасно з ним розрахуватися

Тож з огляду на об’єкт порушеного права, а саме — грошову форму заробітної плати, профспілки вважають за потрібне відтворити відповідну норму у трудовому законодавстві. Тим паче що вона вже внесена у проект Трудового кодексу.

І насамкінець. Звичайно, щоб взагалі ліквідувати таке ганебне явище, як невиплата зарплати, державні органи і бізнес повинні бути соціально відповідальними перед людьми і законом. І приклад насамперед повинна подати держава, своєчасно і в повному обсязі фінансувати бюджетні організації, виконання підприємствами державного замовлення, розрахуватися за надані громадянам пільги та субсидії, повертати підприємствам-експортерам податок на додану вартість тощо. Тоді і в бізнесу не буде підстав говорити, що держава сама не виконує своїх зобов’язань. А профспілки завжди мають бути на боці захисту законних прав та інтересів працівників.

  Розмову вів Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ.