Вільховецькі історії

Свого часу Вільховець мав міцну економічну базу — соціальна сфера тут почувалася дуже комфортно. Цьому неабияк сприяло те, що в селі був цукровий завод. Це єдине у Звенигородському районі бурякопереробне підприємство працювало ще з 1844 року. Однак завод, що пережив революції і війни, не вистояв перед натиском «реформ» кінця ХХ століття. Хоч як боролися працівники за своє підприємство, нові його власники спочатку зупинили виробництво, а згодом перетворили його на купу металобрухту.

— Нашим людям довелося скрутно, — розповідає Вільховецький сільський голова Тетяна Колосенко (на знімку). — Із покоління в покоління понад 500 односельчан мали на заводі роботу в сезон цукроваріння. Утворилося ціле заводське містечко зі своїми устроєм життя, традиціями. Й раптом усе це вмить розвалилося... Спеціалісти-цукровари змушені були шукати роботу на заводах у близьких і далеких районах. Багато хто подався до Черкас, інших міст. А дехто за кращою долею — й за кордон. Одне слово, закриття заводу перетворилося не лише на соціальну, а й на психологічну, інколи родинну драму.

— Село наше — одне з найбільших у районі, — доповнює секретар сільської ради Марія Лисенко. — У нас дві школи, де навчаються 215 осіб. Дитсадок відвідують 40 малят. Демографічна ситуація така само, як і в більшості українських сіл: помирає людей більше, ніж народжується. Хоча народжуваність має обнадійливу тенденцію до зростання.

Вільховчани і в період розквіту цукроваріння тримали чимало живності у своїх дворах, і нині не цураються цього заняття. Для багатьох родин це вагоме (а подеколи — єдине) джерело поповнення сімейного бюджету.

— Зниження закупівельних цін на тваринницьку продукцію хоча й боляче вдарило по селянах, однак люди не метнулися масово збувати живність, — веде далі сільський голова. — Порівняно з минулим роком кількість великої рогатої худоби, зокрема корів, зменшилась лише на півтора десятка голів. Можливо, посприяла дотація від держави на вирощених телят: люди йдуть до сільради, цікавляться, як її оформити, які документи потрібні.

У Вільховці докладають зусиль, щоб на полях хазяйнували свої, місцеві. Переконані: селу більше користі від того, що землю обробляють вільховчани, які живуть тут із діда-прадіда, а не прийшлі латифундисти.

— Ми активно готуємося до відзначення 75-ї річниці від дня народження В’ячеслава Максимовича, — інформує Тетяна Колосенко. — Впорядковуємо територію навколо садиби-музею Чорновола, хочемо, щоб усе село причепурилося, гостинно і радо зустріло гостей світлого свята пошанування видатного нашого земляка. Вільховецька школа, яка  носить ім’я В’ячеслава Чорновола, також має свій план підготовки до ювілею.

Як і в кожного українського села, у славного Вільховця є найнагальніші проблеми, які треба розв’язувати. Це не тільки якість внутрішніх доріг, відсутність комунального господарства або сучасних електронних комунікацій у сільській раді...

— Нам як повітря потрібні інвестори, — каже Тетяна Колосенко. — Ділові, завзяті люди, котрі відкрили б нові виробництва, створили б нові робочі місця. У нас багато молодих працьовитих рук. Чимало залишилося спеціалістів. На території села маємо корисні копалини, зокрема доброї якості глину. Як стверд-жують фахівці, з неї можна виробляти не лише цеглу, а й кераміку. Село наше повністю газифіковане, тож вигідно відкрити тепличне чи переробне підприємство. Одне слово, простору для ініціативи і пошуку хоч відбавляй. Були б тільки бажаючі це здійснити, а ми готові підтримувати і допомагати.

Черкаська область.