Саме такими видаються соціальні угоди між інвесторами та громадами

Хоч у яке село потрапиш, обов’язково почуєш від мешканців чи сільського голови, що грошей у місцевій казні немає практично ні на що. І де їх брати, ніхто не знає.

Влада радить навчитися заробляти самим. А ще — спробувати налагодити дружні партнерські стосунки з інвесторами. Підґрунтям для цього має стати соціальна угода. Але чи справді така домовленість може допомогти розв’язанню тих проблем, від яких потерпають тисячі сільських громад?

Як голодному вимагати в ситого?

На під’їзді до села Зоряного, що у Віньковецькому районі, висипано кілька куп щебеню. Якщо його розгорнути та втрамбувати, то до зими дорога протримається. Але як це зробити, де взяти грейдера?

Це — подарунок від одного з кандидатів у депутати. Хто б там що казав, нібито підкуп на виборах — це погано, а люди раді, тепер хоч можна випросити щось як не для себе, то для села. Таких щасливих моментів не так багато. Виборчі перегони минають швидко, і потім навіть отих кілька машин щебеню ні в кого не допросишся.

— Он подивіться, центральна дорога вже «накривається». По вулицях і того немає, — показує мешканка села Віра Демчук. — А на «полі» (це своєрідний сільський мікрорайон), де саме живуть молоді сім’ї, просто біда. Там коли хто захворіє, якщо дощі та болото, то хоч на руках винось до лікарні.

Усе це не тому, що тут живуть найгірші господарі. Навпаки, як розповідає сільський голова Олег Гречаник, колись навіть асфальт було прокладено. Але цій дорозі вже понад тридцять років, а капітального ремонту не було. Трохи підсипали щебенем. Це завдяки тому, що сільська рада змогла заробити кілька тисяч гривень у рік податку із власників транспортних засобів. А наймасштабнішим став ремонт чотирьохсот метрів дороги, коли 50 тисяч гривень було виділено з обласного бюджету і ще 10 тисяч назбиралось завдяки збільшеному податку. Але ж все це такий мізер.

По селу проходить чотирнадцять кілометрів шляхів. На них не тільки асфальту, щебеню не купити.

«А як інвестори? Хтось же обробляє навколишні землі. Вони, якщо не для селян, то для себе мали б бути зацікавлені в добрих дорогах», — допитуюся. Але це запитання викликає ще більше емоцій:

— Аякже, «допомогли». Он біля сусідньої Бригидівки вирізали ліс, такі величезні машини його потім возили. Дорогу розбили вщент. Тепер немає лісу, то вже й дорога нікому не потрібна. А як нам жити? Ми ж тут наче від світу відрізані.

За дороги тільки зачепились, а далі розмова переходить і на школу, і на дитячий садок, і на церкву — скрізь треба кошти то на ремонт, то на меблі... Список цих об’єктів не такий і довгий. Сюди традиційно додається ще клуб, бібліотека та ФАП. І саме на їхнє утримання громади шукають-шукають і не можуть знайти грошей.

Сільський голова швидко розкладає бюджет по полицях: на 82 відсотки він дотаційний. Із 320 тисяч гривень, які виділяються на рік, 94 відсотки йде на зарплату, оплату комунальних послуг та харчування дітей. Про те, що залишається, навіть згадувати не хочеться.

Картина настільки стандартна, а розрахунки — однотипні, що можна сміливо підставляти назву іншого села в іншому районі і все матиме точно такий само вигляд. І сільські голови разом із своїми громадами не знають, як вийти з цієї ситуації.

Пригадується, як на одній із нарад голова обласної ради Микола Дерикот не те щоб наполягав, але щиро радив: «Працюйте з інвесторами, укладайте соціальні договори, вимагайте, просіть»... Але тільки той, хто ходив із простягнутою рукою, знає, як це «вимагати» голодному в ситого.

Із власної ініціативи та ще й із доброї волі

До рук потрапив зразок угоди, яку одна із потужних аграрних компаній пропонує своїм сільським партнерам. Так от чи не першим пунктом у ній зазначено, що інвестор зобов’язується вчасно платити за комунальні послуги, земельні ділянки, інженерні мережі, різні соціально-побутові об’єкти, якими... він і користується. А ще — вчасно сплачувати податки.

Усе це правильно. Але хіба потрібні якісь додаткові угоди, щоб виконувати те, що ти просто зобов’язаний робити за законом? Соціальне партнерство на селі передбачало дещо інші моменти: якщо інвестор заробляє на орендованих землях мільйонні прибутки, то чому б йому не поділитися, хоча б крихтами, з тими, на чиїх землях він працює? Тим паче коли сільські громади, віддавши своє найбільше багатство в чужі руки, залишаються без будь-яких можливостей іншого заробітку.

Утім, не варто пояснювати суть ідеї, вона зрозуміла. Незрозумілим залишається те, чому не закріплена законодавчо, не має обов’язкового характеру. А через це все зводиться до того, чи буде добра воля благодійника допомогти селу, чи ні.

Повернуся ще до кількох пунктів згаданої угоди: за власної ініціативи інвестор раз на рік може сплатити сільраді 10 гривень за кожен гектар орендованої землі. Не хочу вдаватися в розрахунки, який прибуток приносить цей-таки гектар. Адже очевидно, що зазначена сума незіставна з ним. Але найбільше вражає те, що й ці кошти не обов’язкові для платежу. Вони можуть бути сплачені тільки з ініціативи інвестора. А якщо такої не буде?

І та ж ініціатива та ще власний розсуд можуть спонукати до «фінансування окремих додаткових проектів, викладених у зверненнях фізичних та юридичних осіб». Тобто випросив, достукався до тієї «ініціативи» — отримав гроші, а ні — приходь іншим разом.

Кажу це без жодного докору компанії, яка запропонувала цей документ. Бо вона справді намагається допомагати тим сільським громадам, де орендує землі. І все це справді з її доброї волі та ініціативи. Але де відшукати тих, кому хочеться пхати голову в ярмо додаткових обов’язків, нести за це відповідальність, якщо в державі не встановлено чіткі правила гри між власниками землі, орендарями та сільськими громадами. З одного боку, наче й зрозуміло, хто інший має тягнути на собі соціальну сферу, як не той, хто багатіє на землі. З іншого — держава надто дбайливо ставиться до всього ними заробленого, і перерозподіляти ці кошти на користь бюджету чи бідного села (а інакше його вже давно ніхто не називає) не поспішає. От і виходить, що допомога інвестора — це наче ласка від доброго пана, який формально нічого селянину не винен.

Хто достукався — тому відчинили

У такому разі й питати немає з кого. Та навіть простежити за цим процесом немає як. Був період, коли ініціатива укладання соціальних угод вертілась на вустах можновладців. Тоді навіть в обласному сільгоспуправлінні пробували збирати хоч якусь інформацію, хто чим кому допоміг. Але згодом зрозуміли, що ніякій статистичній звітності добродійність не підлягає. Тому просто махнули на неї рукою.

І в обласній раді час від часу намагаються підштовхнути сільських голів до укладання договорів. Навіть їх зразки розробили. Багато голів послухалися, документи підготували і навіть деякі кошти отримали — вистачило комусь на нове вікно у школі, комусь на машину щебеню... Але ж сільські голови робили це завжди — випрошували, домовлялися, благали. І від того, чи було підписано папірець, чи ні, розмір тих допомог мало змінився.

У Хмельницькому районі неподалік від обласного центру село Стуфчинці просто розквітає на очах. Тільки в першому півріччі на сільські заклади культури та благоустрій пішло 150 тисяч гривень. Улітку збудували дорогу до школи, а тепер закінчують ремонт на одній із вулиць. 110 тисяч гривень уже пішло на те, щоб з’єднати Стуфчинці з Тиранівкою: по трасі треба дев’ять кілометрів в об’їзд, а новою дорогою — 650 метрів.

Те, що село має фінансову підтримку, помітно одразу. І розгадка цього феномену не така вже й складна. Село розташоване лише за два кілометри від Хмельницького, тож і землі тут «золоті», й охочих розвинути свій бізнес чимало. У селі до сорока приватних підприємців, котрі справно платять податки і за землю, і за використання приміщень. І це серйозно підтримує сільський бюджет.

Голові навіть ніякі угоди не потрібно ні з ким підписувати, бо люди, які живуть заможніше, самі готові допомогти своєму селу. Скажімо, на те, щоб утримувати в належному стані сільське кладовище, здають по півсотні гривень. А один із підприємців згодився встановити ліхтарі одразу у двох селах. Спільно почистили криниці, розв’язують проблему із вивезенням сміття...

Хіба порівняєш два згадані села? І річ не в тім, що десь голова кмітливіший, а десь громада активніша. Очевидно, що жити під боком у міста значно вигідніше і зручніше, ніж загубитись десь між полями. І річ навіть не в транспортних комунікаціях чи побутових зручностях, а в тому, що діють різні економічні правила гри. В одному разі підприємницька зацікавленість розв’язує багато проблем. В іншому — її відсутність створює їх. Простими домовленостями і формальними угодами цю найбільшу проблему не розв’язати. І якщо великий капітал не зацікавлений виявляти свою ініціативу, то держава змушена підштовхнути його до цього. А не роздавати поради, яку руку простягати по милостиню — праву чи ліву.

 

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.