Із середини нинішнього літа і до сьогодні, перейнявши естафету від України та Польщі, країн-організаторів Євро-2012, Велика Британія була у фокусі уваги спортивного світу. Вона витратила великі кошти і доклала чималих зусиль, щоб на належному рівні провести ХХХ Олімпійські ігри, а вслід за ними — і Параолімпіаду. Наскільки вдалося британцям цей рівень забезпечити? Оцінок і коментарів щодо цього не бракує. Додам до них і деякі свої спостереження і враження. Причому стосуватимуться вони не стільки спортивних підсумків олімпійських і параолімпійських змагань, скільки атмосфери, в якій вони відбувалися.

Цілком випадково у переддень відкриття лондонської Олімпіади мені випало стати свідком своєрідної інспекційної поїздки в Олімпійський парк прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Кемерона. Як відомо, у Стратфорді, на території рукотворного парку, були головні арени змагань ХХХ Олімпійських і Параолімпійських ігор. Судячи з усього, про приїзд сюди глави британського уряду знали тільки окремі представники оргкомітету з проведення Ігор і дехто із журналістів. Чи був у його приїзді сенс? Адже вплинути на перебіг подій Кемерон вже не міг. Як невдовзі стало зрозуміло, такого завдання він перед собою і не ставив.

Прояснила мету поїздки його прес-конференція на відкритому, щоправда огородженому, майданчику неподалік від Олімпійського стадіону. Вже після того, як я «розшифрував» записане на диктофон вступне слово прем’єра та його відповіді на кілька, як мені здалося, заздалегідь підготовлених запитань журналістів, стало зрозуміло, що цим приїздом Девід Кемерон переслідував кілька цілей. Про першу він сказав одразу: «Я прибув сюди на поїзді метро, щоб переконати лондонців і гостей міста у тому, що найкращим транспортом у дні Олімпіади буде саме підземка». По-друге, Кемерон подякував усім, хто створив для Ігор Олімпійський парк, інші спортивні та інфраструктурні об’єкти. По-третє, прем’єр-міністр у своєму вступному слові і відповідях прагнув дати відсіч тим представникам опозиції і журналістам, які гостро критикували стан готовності Лондона і країни в цілому до Олімпіади та непомірно високі витрати на неї. Треба визнати, говорив він запально і переконливо, наче перед ним було не кілька десятків переважно знайомих йому представників ЗМІ, а тіньовий уряд британського парламенту.

Мав прем’єрський спіч і четверте спрямування. Девід Кемерон виокремив тезу про те, що Олімпійські ігри стануть видатною подією для світу і, насамперед, для Великої Британії. Вони дадуть потужний імпульс для розвитку країни, зростання її іміджу, консолідації суспільства. «Під час і після Олімпіади ми ще більше пишатимемось тим, що живемо у своїй країні», — підсумував він.

Варто віддати належне британським урядовцям, мерії Лондона, організаторам і всім учасникам підготовки до ХХХ Олімпійських ігор і Параолімпіади: вони доклали максимум сил та енергії для досягнення цілей, про які говорив прем’єр-міністр за добу до церемонії відкриття змагань. І те, як вони відбувалися, чим завершилися і яке продовження мають, може служити переконливою ілюстрацією його слів.

Почати варто з першого масштабного дійства — церемонії відкриття Ігор. Мені здавалося, що Лондону важко буде перевершити Пекін чотирирічної давнини, де церемонія була надзвичайно масовою, колоритною, динамічною і добре продуманою. Але постановники свята-відкриття у британській столиці зуміли продемонструвати свої оригінальні творчі рішення, які запам’яталися. Наступного дня місцеві газети вийшли з величезними заголовками, присвятивши цій події багато своїх сторінок. Цим самим у розкрутці Олімпіади, приверненні до неї підвищеної уваги з боку британців було взято високу ноту. Власне, це стало продовженням на новому, вищому рівні тієї пропагандистської кампанії, яка тривала сім років — відтоді, як Конгрес МОК доручив Лондону проведення тридцятих Олімпійських ігор.

Тут дуже доречно було б підкріпити чудові враження від церемонії відкриття перемогами британських спортсменів на олімпійських аренах. Країна чекала «золота» вже у перший день змагань. Його, за прогнозами, яких не бракувало у місцевих ЗМІ, мав завоювати у шосейних перегонах Марк Кавендіш, переможець багатьох етапів на Тур де Франс, Джиро д’Італія та інших знаменитих турнірів. Сотні тисяч британських уболівальників вийшли на трасу, щоб підтримати і вітати співвітчизника. Але у Кавендіша щось не склалася. Він фінішував лише 29-м.

Минули другий, третій, четвертий дні змагань, а збірна господарів Ігор залишалася без очікуваного «золота» і посідала загальнокомандне місце наприкінці другої десятки. На цьому тлі як велике досягнення було оцінене у пресі третє місце команди британських гімнастів (саме те, на якому 15 хвилин, до задоволення протесту японців, перебувала збірна України). «Бронза у гімнастиці — наш безперечний успіх. Сто років ми не були у цьому виді серед олімпійських призерів», — писала газета «The Evenіng Standard».

Але британці чекали від своїх атлетів золотих медалей. Прорив стався 1 серпня за тридцять кілометрів від Лондона на веслувальному каналі Дорні-Лейк, де Гелен Гловер і Гізер Стеннінг виграли фінал у двійці парній. Того самого дня ввечері на олімпійському велотреку Бредлі Віггінс переміг у перегонах із роздільним стартом.

До цих двох щасливих для британської команди арен варто додати й Олімпійський стадіон, який з третього серпня і до дня закриття Ігор було віддано легкоатлетам. Саме тут здобули свої перемоги спортсмени, які у Великій Британії, знову ж таки завдяки вмілій пропагандистській підтримці і розкрутці, стали кумирами. Передусім, це семиборка Джессіка Енніс. Її золотої медалі теж усі чекали. І вона заслужено завоювала її, поставивши переможний знак оклику у забігу на 800 метрів — останньому змагальному виді в цій дисципліни. Принагідно зазначимо, що три українки — Наталія Добринська, Людмила Йосипенко і Ганна Мельниченко — гідно конкурували з найсильнішими багатоборками світу. Людмила, як і наша команда гімнастів, встигла навіть недовго, до «оправдального вироку» суддів німкені Ліллі Шварцкопф, побути бронзовим призером...

Щодо Енніс, то важко передати словами, як шаленів стадіон після її фінішу. Джессіка не підвела! І з того моменту вона остаточно закріпилася у сонмі культових особистостей британського суспільства. Телеканали країни багато разів повторювали сюжети про складові її перемоги, передавали звіти з її прес-конференцій, інтерв’ю з нею. Наступного дня ця хвиля перейшла на сторінки британської періодики. Підприємливі люди оперативно розтиражували і досі розпродують спортивні знімки Енніс з її автографами.

Інший кумир, чия слава прогриміла на легкоатлетичних доріжках Олімпійського стадіону і розійшлася країною, — бігун на довгі дистанції Мо Фарах, уродженець Сомалі, якого у восьмирічному віці батьки відірвали від брата-близнюка і перевезли до Великої Британії. Втім, це не нова і не унікальна історія, коли африканські атлети виступають під прапорами європейських або північноамериканських країн, отримавши їхні паспорти. Але в даному випадку Мо Фарах ще до свого старту на десятикілометровій дистанції був у центрі уваги, бо, крім усього іншого, він одружився на корінній англійці, і в них — чудова сім’я. Весь світ міг побачити цю родину одразу після переможного фінішу Мо.

Безпрецедентний випадок: судді й організатори легкоатлетичних змагань дозволили дружині та доньці спортсмена вийти на бігову доріжку і пройтися з ним під британським прапором на очах переповнених емоціями трибун і телеглядачів усього світу.

А потім була ще одна кампанія у британських засобах масової інформації — підігрівалися пристрасті навколо того, чи вдасться Мо Фараху здобути ще й другу золоту медаль, на п’ятикілометровій дистанції. Він її виграв у передостанній день Олімпіади і ще більше уславився у національно строкатому британському суспільстві. До речі, днями Фарах знов опинився у центрі загальносуспільної уваги: у нього народився син.

На роль кумирів претендували і два британські боксери з однаковим іменем Ентоні — Джошуа і Огого. Перший з них таки став олімпійським чемпіоном. У фіналі суперважковаговиків Джошуа за очками здолав італійця Роберто Каммарелле. Але це була непереконлива перемога. Італійська сторона справедливо її оскаржила, однак, як і очікувалося, протест представники Феміди відхилили. Повторилася історія з нашим Євгеном Хитровим, який в 1/8 фіналу впевнено перебоксував Ентоні Огого, двічі пославши суперника у нокдаун. І що? Позичивши очі у Сірка, судді визнали переможцем у цьому бою британського боксера. Огого дійшов до півфіналу, але тягти його далі забракло сил: надто переконливо виграв бразилець Флорентіно Фалькао.

Давно не секрет, що суддівський корпус, не зважаючи на олімпійські клятви, з поблажливістю, а нерідко й прихильністю ставиться до господарів Олімпіад. І лондонська не стала винятком. Добре, коли у певних видах змагань, як, приміром, у легкій атлетиці, переможця можна визначити навіть неозброєним оком (хоча і тут можливі суддівські маніпуляції). А от там, де все вирішує людський фактор (спортивна і художня гімнастика, синхронне плавання, стрибки у воду, фехтування, той же бокс), можливі варіанти, суб’єктивні вердикти. Вони у суперечливі моменти приймаються на користь або господарів Ігор, або сильних держав, які можуть за себе постояти.

І тут варто повернутися до прес-конференції Девіда Кемерона просто неба в Олімпійському парку. Інвестувавши в організацію Ігор величезні кошти (лише прямі витрати сягнули десяти мільярдів фунтів стерлінгів, тобто близько ста тридцяти мільярдів гривень), доклавши колосальних зусиль, Лондон і Велика Британія цілком виправдано очікують відповідної віддачі. Насамперед, матеріальної. Глава британського уряду переконаний, що вже за підсумками третього кварталу валовий внутрішній продукт країни зросте на 0,2—0,3 відсотка. На фоні економічної кризи у країнах ЄС це було б непоганим результатом. І в його досягненні, вважає прем’єр, першочергова заслуга Олімпійських ігор. А до цього слід додати і небезпідставні — у перспективі — сподівання на пожвавлення ділової активності у країні, збільшення іноземних інвестицій в її економіку, зростання іміджевої і туристичної привабливості Туманного Альбіону.

І ще до однієї тези з передстартового олімпійського спічу Девіда Кемерона хотілося б повернутися. Мова про те, що Олімпіада має дати імпульс у справі консолідації багатонаціонального суспільства. Наведені вище приклади доводять, що надії керівника британського уряду не були марними. Країна пережила олімпійську ейфорію, неабияке моральне піднесення, її медалісти, незалежно від кольору шкіри і національної приналежності, стали справжніми героями. До і під час Ігор з багатьох вуличних стендів, магазинних і офісних вітрин, не кажучи вже про телеекрани, радіохвилі, сторінки газет і журналів, британцям адресувалися звернення: «Підтримай олімпійську збірну Великої Британії! Це твоя команда! Уболівай за неї! Будь разом з нею!» Слова «Team GB» були не тільки на сотнях тисяч великих і малих прапорів, шарфів, майок, футболок, кепок та іншій спортивній атрибутиці, а й у серці кожного британця, який приходив на трибуни олімпійських та параолімпійських арен і самовіддано, до хрипоти підтримував своїх атлетів. А приходили цілими сім’ями, навіть з немовлятами, виділяючи зі своїх бюджетів чималі суми на досить дорогі квитки. І в тому, що збірна Великої Британії вийшла на третє загальнокомандне місце, поступившись тільки суперспортивним країнам — Сполученим Штатам і Китаю, чимала заслуга тієї могутньої підтримки, яку вона отримала від своїх щирих уболівальників. Це досягнення —  третє місце (після Китаю і Росії) — повторили і британські параолімпійці.

...За три дні до закриття ХХХ Олімпійських ігор популярна британська газета «The Daіly Telegraph» вийшла з великим (на всю першу сторінку) знімком чаші з олімпійським вогнем і заголовком: «Keep the flame alіve» («Підтримуй горіння цього полум’я»). Фотомонтаж було доповнено кількома матеріалами, в яких йшлося про схвалену урядом ініціативу олімпійської зірки Джессіки Енніс та інших медалістів зберегти народжений Олімпіадою суспільний ентузіазм для енергійнішої пропаганди спорту, ширшого залучення до занять ним людей різного віку. А головним у цих публікаціях був заклик відродити спортивні секції у школах, коледжах, інститутах та університетах, включити спорт до обов’язкових для виконання навчальних програм. Цю тему негайно підхопив соціум. Важливість її, на думку олімпійців, урядовців, журналістів, пересічних громадян, важко переоцінити. Адже йдеться не лише про майбутні олімпійські та інші спортивні нагороди, які принесуть славу атлетам і країні, а й про здоров’я суспільства, його нинішніх і майбутніх поколінь.

Розповідаю про все це передусім для того, щоб ці приклади з британської олімпійської дійсності взяти до уваги і творчо використали в наших українських реаліях. Ми теж маємо чим і ким пишатися, маємо своїх олімпійських і параолімпійських героїв. Спілкуючись із ними у дні змагань, я дізнався про нелегкі шляхи кожного, інколи навіть всупереч складним обставинам і недостатній підтримці, до омріяного олімпійського і параолімпійського п’єдесталів. Чим не приклади для наслідування? Чому б і в нас за їхньої моральної підтримки і за відповідного неформального державного сприяння не почати відродження напівзабутих й утвердження нових традицій занять спортом, починаючи з дитячих садків, розвитку матеріальної бази спеціалізованих дитячо-юнацьких спортивних шкіл та інтернатів?

Вважаю, Олімпіада і Параолімпіада в Лондоні і цілком пристойний виступ на них українських атлетів може служити для цього хорошим імпульсом і надійною основою. Не кажучи вже про надзвичайно сприятливу атмосферу, створену ще до Олімпійських і Параолімпійських ігор успішним проведенням Україною фінальної частини чемпіонату Європи з футболу. У нас, як і у Великої Британії, було своє велике свято національного єднання і громадянського піднесення. Гріх було б цим не скористатися і не зберегти животворчу дію вогню великих спортивних змагань, якими стали Євро-2012, Олімпіада та Параолімпіада, вогню, який служить не тільки спортивному, а й суспільному прогресу.

Михайло СОРОКА (Укрінформ/«Голос України»). 

Лондон—Київ.

Фото Євгена КРАВСА.

Олімпійський чемпіон з боксу Олександр Усик.