Гребля через широкий став, на яку вихоплюся в сутінках, виявиться зовсім вузькою. Обидва боки її з країв обвалені вирвами, ніби їх вигризуть величезні звірі. А на глибокому вибої машину так трясоне, що вона сяде на днище, і двигун одразу ж заглухне. І потім ніяк не запускатиметься в надсадних обертах стартера. «Треба гукнути людей, щоб допомогли вибратися з ковбані», — буркну сам собі.
Гляну на село, вже оповите пітьмою, а воно навіть не блимне жодним вогником чи віконцем, і я відчую холоднечу самоти. «Покинуте? — зойкне моя душа. — Забуте?»
Вискакую з машини в густу темряву. Від мертвої тиші аж у вухах лящить. Ніде ані живої душі! І я один-однісінький! Вже й не в покинутому селі, а ніби у Всесвіті. Аж тут саме місяць зводиться над обрієм, більшає, більшає на очах! І кидає на греблю мертвотне холодне світло. Господи, як це схоже на моє рідне село!? Хоч би ж його так само не покинули й не забули! Але... Коли я востаннє відвідаю його на 204-річний ювілей, рідна школа зустріне мене, зібравшись в напівпорожньому спортзалі самими бантами першокласничок. На моє запитання «А де ж старшокласники?» директриса... заплаче і, схлипуючи, ледь видавить з себе крізь сльози: «Оце всі тут... Уся школа!» — й заплаче ще дужче.
То, може, це і є моя Новоолександрівка — «Голубка моя степова, непоказна і мила»? Тільки я її в темряві не впізнаю, покинуту й забуту?
...З-під місяця дмухне вітерець, і від нього поруч з машиною зашумлять старі розлогі верби обабіч греблі. А в душі й пам’яті одразу ж воскресне й розпросториться над ставом:
«В кінці греблі
шумлять верби-и,
Що я-а на-са-ди-и-ла-а-а...»
А як тільки уява згасне, знову западе моторошна тиша. Нікого ж — анікогісінько з тих, що колись і в нас садили отакі верби й співали таких самих пісень над ставом, не лишилося! Тільки голоси їхні живуть у моїй душі й пам’яті й понині. Я їх чую і ношу в собі все життя. І туга за співами, в яких купалися колись наші села, стисне серце. До судоми і розпачу. Це ж вони — села, саме вони! — берегтимуть століттями народні пісні.
Краєчком греблі, тим, що від води, мовчки пробіжить тічка. Собаки, сторожко озираючись, сахаються мене й моєї тіні. Здичавіють, мабуть, одвикнувши від людей. «Хто ж їх тут годує?» — подумається мимоволі.
Місяць тим часом підіб’ється вище над вербами й греблею, простелить золоту мерехтливу доріжку на плесо ставка. І одразу ж згадається й сколихне душу інша пісня:
«По-о-лю-у-би-и-ла козаче-енька,
При-и мі-і-ся-ці сто-оя-а...»
І я опинюся малим хлопчиком у нашій хаті: над святковим столом зведуться ще живі мої дядьки-соколи, загиблі на різних фронтах Великої Вітчизняної. Підпираючи чубатими головами стелю зі сволоком і слижами, злагодженим багатоголоссям — басами, альтами й тенорами — так гарно виводили вони колись давно-давно цю пісню, аж серце моє від захоплення замре, хоч я навряд чи й усвідомлював тоді, від чого. А дядько Федот одразу після цієї розлогої та сумної побутової пісні заведе козацьку-маршову, яку обробив, навіть використавши в якійсь симфонії, Великий Людвіг ван Бетховен:
«За стремена не хапа-ай,
Білих ручок не лама-ай!
Ти, конику вороненький, Скачи та гуля-ай!»
А всі інші як підхоплять:
«Свиснув-крикнув на коня-а,
Зоставайся молода-а,
Як не згину, то вернуся
Через три года-а!»
Батько, помолоділий у застіллі, смаглявий, у білій святковій сорочці, пригасить запал молодших своїх братів, тихо й благально закликаючи:
«Оглянися ти, козаче,
Чия дівчинонька плаче —
На кого ж ти покидаєш,
Тільки подума-ай?»
То я, бувало, аж заплачу за тією покинутою дівчиною — так мені шкода її!
А як співали народних пісень Борис Романович Гмиря, Михайло Степанович Гришко, Зоя Гайдай, дует Марії Литвиненко-Вольгемут та Івана Паторжинського! Та найдужче вражатимуть Іван Семенович Козловський і Михайло Дормидонтович Михайлов, співаючи тенором і басом безсмертний дует «Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я-а те-ебе...» Марка Лукича Кропивницького, написаний (і слова, й музика!) до однієї із своїх класичних п’єс!
Молотов розповідатиме Іванові Стаднюку, як Сталін раптом припинить засідання Політбюро:
— Товарищи, через полчаса Козловский и Михайлов поют в Большом театре «Долю» Марка Лукича Кропивницкого. Великий украинский драматург напишет классический дуэт! Редкостная разносторонность дарования! Словно осколок Эпохи Возрождения. Прервем заседание, послушаем и вернемся — передышка с удовольствием и не без пользы. Возражений нет?
І отакі народні пісні не звучать тепер ні по радіо, ні на телебаченні, ні в концертних програмах?! Скрізь «попса», «зайки» — Киркорови, Алла Борисівна, Винокур і Петросян. Та ще — Боря Моїсеєв. Отакі пісні, така «культура» і «духовність»!
Давно не чуємо в незалежній Україні капели бандуристів, хору Верьовки—Авдієвського, Академічної капели «Думка». Та й класична музика у виконанні симфонічного оркестру України під художнім керівництвом Володимира Сіренка, а також прекрасний Оркестр народних інструментів Гуцала — нічого не чуємо роками й десятиліттями на телебаченні з часів проголошення незалежності. Як це розуміти? І чим це пояснити? Хто ж у нас керує телебаченням? Кому воно належить?
Чому вмирають наші чудові народні пісні? Хто їх краде в нас і викидає з програм телебачення та радіо? Хто поставив українську народну пісню — одну з найкращих у світі! — поза Законом? Це ж просто злочин — позбавляти народ його рідних пісень!
Чи це не сплановано десь в латентних інститутах маніпулювання масовою людською свідомістю? І навіть — підсвідомістю? Головне — вбити в людині душу. А потім нею легко маніпулювати, звільняючи місце на планеті для процвітання «Золотого мільярда»! Знаємо: є такі інститути! І в Європі, і особливо за океаном — нікуди вони не поділися з часів «холодної війни». Саме в їхніх таємних кабінетах кується глобалізація, щоб потім з шаленим ревищем урагану «Торнадо» змітати з лиця Землі національну ідентичність, культуру, духовність. І стригти всі народи землі «під нуль»!
І замість наших слов’янських мелодійних, мрійливих пісень з телевізорів удень і вночі бабахкають, гехкають, давлять на мозок афро-американські вбивчі ритми, що нагадують забивання свай при каботажних і портових будовах! І в тих, хто слухає ці ритми, механічно сіпаються руки й ноги, мотаються в такт голови, хитаються тулуби. Придивіться — і побачите: люди перетворюються на якісь незрозумілі механізми. Тобто втрачають людську подобу. Отак і зомбують — особливо молодь, не даючи мислити й відчувати світ і красу його по-справжньому.
Що за музика? Ні тобі мелодій, ні настроїв, ні радості, ні отої печалі, що про неї сказано: «Печаль моя светла».
...Машина моя нарешті заведеться, і я виберуся з отого глибокого вибою, перетну греблю і опинюся на яскраво освітленій місяцем вулиці, всуціль зарослій амброзією, кураєм і бугилою, наче тут ніхто ніколи не жив і не їздив. Хати стоять доладні: під черепицею та шифером, світять не вибитими шибками. У деяких над призьбами — піддашшя. Гарно було хазяям, стоячи тут, слухати, як шумлять тихі весінні й літні чи задумливі осінні дощі. А тепер покинуто й хати, й ці затишні місця на віки вічні. І ніхто сюди вже ніколи не прийде?
На виїзді з мертвого села почую зовсім поруч несамовитий регіт сови. І одразу згадається Плещеєв:
«Над кровлей филин,
Филин прокричит,
Осенний дождь прольет...»
Вперше почую, як його співатиме, акомпануючи собі на гітарі, Марк Бернес, граючи у фільмі «Тарас Шевченко» штабс-капітана Косарева — командира роти, в якій наш мученик Шевченко відбуватиме солдатську каторгу в Оренбурзькій фортеці.
Талановиті люди знімали цей фільм! Сценарист Олександр Корнійчук, режисер-постановник Ігор Савченко, студент третього курсу Всесоюзного інституту кінематографії Сергій Бондарчук геніально втілить на екрані долю, характер, образ нашого Пророка. А фільм у Москві затверджуватимуть довго й тяжко, безліч разів переглядаючи і вимагаючи доробок і переробок. Шевченкової правди боялися, бояться і боятимуться правителі всіх епох — така вона в нього разюча, караюча та безкомпромісна, вистраждана власним досвідом і мученицьким життям.
Ігор Савченко випаде з крісла і вмре тут же, в проекції, на здачі фільму ще зовсім молодим, здається, 42-літнім. Сталін, прочувши про це, зніме з посади й вижене геть голову комітету кінематографії Большакова! І накаже привезти фільм на ближню дачу в Кунцево на перегляд членам Політбюро. Перелякані смертю Савченка, вони замруть після перегляду — ніхто й слова не промовить!
— Придется посмотреть еще раз. — скаже Сталін. — Товарищи члены Политбюро не понимают, какой фильм снял Савченко, умерев в проекции при варварской сдаче?
Тиша триватиме й після другого перегляду. Сталін витримає довгу паузу, потім повільно підведеться з крісла, підійде до екрана й погладить його полотно:
— Хорошее кино сделали украинские товарищи.
Тепер уже всі члени Політбюро вдарять у долоні. А Сталін, розкуривши люльку, пройдеться поміж їхніми кріслами і скаже:
— А не присвоить ли этому талантливому юноше, студенту
ВГИКа, блестяще сыгравшему Тараса Григорьевича, звание народного артиста СССР? Это ведь не шутка — воплотить на экране так ярко и убедительно Великого украинского поэта-революционера! Гения и Пророка. Возражений не будет? Вот и хорошо.
І присвоять. Нагородять ще й орденом Леніна! І студент Сергій Бондарчук вранці прокинеться Знаменитістю!
Зараз, на тлі мертвого села, освітленого холодним місячним сяйвом, все це здається таким же фантастичним, як «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя. Бо так само, як народна пісня, нинішній незалежній Україні, здається, непотрібні ні кіно, ні література, ні Великі Актори. Все відгорнуто вже й не на узбіччя життя, а й за його кювети.
І все, що станеться з фільмом «Тарас Шевченко» та з виконавцем головної ролі, відбудеться не тут, в Україні, не на Землі, а ніби на іншій планеті. Хіба тільки смерть Савченка в проекції, замученого переробками фільму й перестрахувальниками від кіно, впишеться в загальну картину нинішнього життя.
Мертве село лишиться позаду — не женеться за мною, хвалити Бога. І на тому спасибі!
«Село на нашій
Україні — неначе писанка, село...»
Шевченко написав це ще за кріпаччини.
А тепер? Що ж воно діється в сучасній незалежній Україні? Відповіді не чути. Та її, здається, й немає. А якщо є, то годі вимовити? Бо саме так стираються останні залишки соціалізму, втілені в колгоспи і радгоспи. А в підсумку й лишаються мертві села — без людей, без клубів та бібліотек, без пісень, без любові до землі і без отої радісної праці на ній, «щоб усе росло, зеленіло, цвіло й плодоносило», — як писав колись Довженко.
Земля вже сьогодні чи завтра стане бездушним «товаром», втрачаючи свою астральну біблійну суть: «І сказав Господь Мойсею, що стояв на горі Синайській: «Земля не може продаватись чи здаватись в оренду навічно, бо — моя Земля!»
Тобто — Божа, Свята! Але Фрідріх Ніцше ще у XІX столітті оголосить: «Боги вмерли!». Невже й справді ми вступили в епоху диявола, не помітивши цього?
Подивишся на оцей бедлам глобалізації, похиливши голову в гіркій задумі, вдариш руками об поли і таки визнаєш: все помітніше, експансивніше Сатана править бал на нашій планеті, хитрістю і лукавством завойовуючи оглушені рекламою, навалою брехливої інформації довірливі людські душі! І що ж нас чекає найближчим часом?
Конча-Озерна,
1 жовтня 2011 року.
