Миколаїв зустрічає гостей, які приїздять залізницею, аж трьома величезними біг-бордами з однотипними написами, виконаними в кольорах російського прапора. На них повідомлення-запитання регіональною російською мовою: «В Николаевской области 780 тысяч жителей разговаривают на русском языке. Так нужен ли нам русский?»
На вокзалі смердить сечею. Навколо брудно, сіро, похмуро. У засміченому сквері, що навпроти залізничних воріт міста корабелів, розташувався примітивний генделик. У відвідувачів нестара ще жебрачка просить милостиню. Вони відмахуються, немов від надокучливої мухи. Повітря засмічує російський «блатняк», який тут вважають шансоном. Неподалік на лавці курить пара. Раптом супутник сонної дівиці піднімається і рушає до мене. Довго і нудно, звичайно ж регіональною мовою, просить мене придбати йому і його супутниці квиток до Харкова. Демонструє зламаний ключ, через який він, буцімто, не може потрапити до себе додому, а йому треба відвезти подругу до батьків.
Українською мовою відповідаю прохачу, що їду з відпочинку на морі, і грошей залишилося тільки на дорогу. Але навіть якби й мав, то не дав, бо маю, куди їх витрачати. Чоловік веде своєї, ніби не чує.
— Ви, мабуть, не розумієте мене, — я показую на плакат про «русскоговорящих».
— Да у нас в Николаеве других и нет, — раптом тверезо відповів незнайомець. — Но украинский мы понимаем. Все-таки в Украине живем... А эти, — він показав на біг-борд, — чем деньги на такую ерунду бросать, лучше б на пиво дали. Будто бы других проблем нет... — і багатозначно обвів навколо себе руками.
Здивований, веду чоловіка в магазин. Беру пляшку пива йому і собі в дорогу. «А на билеты?», — знову канючить миколаївець, та я вже поспішаю до потяга.
У вагоні чути гарну українську мову, бо їдуть такі ж відпочивальники, як і я, переважно з Черкащини і Західної України. Усі були вже не вперше в Очакові і завжди знаходили спільну мову з місцевими.
Не вперше їздив до Очакова і я, хоч це місто мені не дуже подобається. Воно теж якесь недоладне, брудне, але з претензіями на курорт.
У 90-х роках минулого століття тут з’явилися написи українською мовою. Деякі збереглися до сьогодні. Усі написи й реклама останніх років — звичайно ж, російською. Мабуть, це теж заважає місцевим жителям збагнути, що вони живуть у незалежній Україні.
Знайомі очаківці якось щиро зізналися мені, що звикли запобігати перед москвичами, які у радянські часи їхали сюди масово. Тепер їх немає. Особисто я цього року лише раз побачив родину, котра розмовляла справжньою російською мовою, а не тим наріччям, яким переважно тут послуговуються. Вона була з Хабаровська. На пляжах звучить здебільшого українська, ще й зі львівським акцентом. Але перед своїми, навіть якщо вони рятують власними заощадженнями депресивний Очаків, тут запобігати не звикли. Мало того, можуть образитися навіть на слово «господар», не кажучи вже про звертання «пан»...
Цього року я вперше побачив в Очакові людей у червоних футболках, на яких було написано, що якось вони заснули у рідному для них СРСР, а прокинулися... самі розумієте де. Цим гидким словом ті істоти назвали землю, якою ходять, у якій, зважаючи на їхні відгодовані пики, непогано живуть. І ніхто з перехожих чомусь не обурювався, не рвав те шмаття, як рвали футболки з написом про президента.
Серед літа автівки в Очакові їздять з георгіївськими стрічками — вшановують полеглих у Другій світовій війні, не замислюючись над тим, що це стрічки царської армії та армії зрадника Власова. Тим часом, дорога в центрі міста навпроти меморіалу полеглим на війні — гірша за фронтову!
Героями в Очакові вважають Суворова, Шмідта і радянських воєначальників. І практично ніхто не знає, що колись на острові Березань зимував, повертаючись з походу, київський князь Святослав, що козаки, зокрема Калнишевський, не раз брали турецьку фортецю Очаків...
Найгірше, що меншовартість у людях старанно плекає не лише столична, а й місцева влада. У своїх, звичайно ж російською мовою, зверненнях до народу міський голова і міськвиконком називають себе лише мером і мерією. І традиційний фестиваль «Чумацький шлях» в Очакові цього року чомусь став «Млечным путем»...
Звичайно, після всього написаного запитаєте мене: а навіщо ти тоді їздиш у той Очаків? Відповім щиро: тому що тут найкраще, напоєне степом і морем повітря в Україні. Тому, що тут дешевий базар. Тому що пляжем носить неймовірно смачні пиріжки Любов Володимирівна з чоловіком Миколою Антоновичем. Коли моя дружина почала ремствувати, що через ці пиріжки вона не схудне, Люба заспокоїла її:
— Подивіться на мене, — сказала вона, — і не переживайте. Я удвічі повніша за вас. У нас у генах закладено бажання поїсти. Наш народ стільки пережив за віки! Я добре пам’ятаю голодомор на Донбасі. Врятувалася пасльоном, на який тепер і дивитися не можу. Так що, на здоров’я вам!
Вона пішла далі пляжем, а я збагнув, чому ще мені затишно у брудному, позбавленому гонору Очакові. Старші люди на звертання українською майже завжди відповідають добірною українською мовою. А от молодь, яка виросла за незалежної України, — майже ніколи... Отакий «доробок»!
То чи потрібна нам російська мова? Безумовно потрібна, як і англійська, польська, гагаузька, караїмська, кримськотатарська, угорська, румунська тощо. Бо кожна мова — то інший світ і нові знання. Але, ставлячи своє риторичне запитання, ревнителі нібито російської мови в Миколаєві мали на увазі зовсім інше. Насправді вони проголошували, що їм не потрібна українська...
Олександр ВІВЧАРИК, краєзнавець.
Сміла-Очаків-Сміла.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
