14 травня 1998 року другий Президент України своїм Указом № 471/98 встановив, що 30 вересня в країні святкують Всеукраїнський день бібліотек «враховуючи великий внесок бібліотек України у розвиток вітчизняної освіти, науки і культури...», а також зумовлюючи це «... необхідністю дальшого підвищення їх ролі в житті суспільства...». Крім того, Л. Кучма дав завдання «... забезпечити проведення ... заходів, спрямованих на підвищення ролі книги у суспільно-політичному і історико-культурному житті населення України, а також на вирішення проблем щодо розвитку бібліотечної справи».

Оптимізується все, що пов’язано з культурою

Здається, що цей указ ніхто не скасовував і жодних змін та доповнень не вносив. Тому численна когорта бібліотекарів країни чекає нових, по-справжньому загальнодержавних, заходів щодо подальшого розвитку справи, якою вони займаються на благо процвітання культури, освіти та науки української нації, і особливо, коли все перераховане активним чином реформується. Як результат — оптимізується все, що пов’язано з культурою під пильним оком профільного міністерства. Те саме «семимильними» кроками відбувається в державі з наукою та освітою на рівні своїх відомств. Мотив перетворень один: не може в країні існувати стільки закладів культури, освітянських і дослідних інституцій, незважаючи на те, що вони безкоштовно перейшли від радянської доби. На їх утримання в бюджеті нема достатньо коштів або вони — невигідний проект для сучасних менеджерів з боку влади. У нових, як нас запевняють, європейських реаліях розраховувати вітчизняній бібліотечній системі з її структурним поділом: всеукраїнські загальнодержавного значення, республіканські, обласні, міські, районні, селищні та сільські бібліотеки. Все разом поки що сягає ні багато ні мало — майже 40 тис. і ще близько 53 тис. працюючих. При цьому вся бібліотечна система розпорошена у двох десятках відомств. За великим рахунком, як доводять двадцять років державності, жодному із двох міністерств — культури і освіти та науки, що передусім відповідають за розвиток бібліотечної справи в Україні, вона не приваблива через безперспективність або прибутковість усього проекту. Яскравим прикладом може слугувати так і нереалізований широко розрекламований проект «Бібліотека — ХХІ століття». Здається, що і відомча розпорошеність їм «на руку» — все само потихеньку відмирає (зовсім як за Гоголем: «людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає»). Для того щоб суспільство повноцінно існувало, йому треба не тільки «хліба й видовищ», а й уваги, не кажучи про елементарну повагу чи реальну підтримку з боку держави. Сьогодні, на жаль, у більшості переважає байдужість до проблем бібліотек і подальшого розвитку бібліотечної справи. Країна, здається, безповоротно «погрузла», як то кажуть, в американському способі сприйняття дійсності — від усього потрібен зиск! Але в США за останні двадцять років не зменшили кількість бібліотек у своєму класичному вигляді і тримають на рівні 117 341 тис., незважаючи на їхні фінансові можливості технічного забезпечення галузі. Те саме відбувається у всіх провідних країнах Європи, куди ми так сподіваємося потрапити. Не змінюють вони так часто й чинне законодавство стосовно бібліотечної системи. Наприклад, у Фінляндії воно не зазнавало змін майже сто років. Хоча ця країна теж добре вміє рахувати гроші.

На фоні зростаючої з кожним роком кількості граматичних помилок у заявах тих, хто вступає в аспірантуру, незважаючи на їхню комп’ютерну грамотність, у мене викликає велике занепокоєння майбутнє таких бібліотек, як наша, віднесених Законом України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» до категорії спеціальних або «академій наук, науково-дослідних інститутів, навчальних закладів, підприємств, установ, організацій». Зрозуміло, що після чергових секвестрів кількість їх буде істотно зменшена в країні, і в цьому навіть убачаю певний позитив, враховуючи реалії закордонних колег стосовно існування в них системи освіти та науки. Але залишається запитання: де поділися книжкові фонди, накопичені не за одне століття за державні кошти платників податків уже ліквідованих установ і навіть відомств?

Чим ми завинили перед урядом?

Чергові скорочення працюючих у ДНСГБ НААН, коли ми стали найменшою за кількістю персоналу серед подібних за статусом і фондом, що зберігається, бібліотек, теж не додають оптимізму. А рішення Кабінету Міністрів України від 20 липня 2012 року (витяг з протоколу № 46) про відмову надати нам статус національної бібліотеки на звернення 59 депутатів Верховної Ради України, серед яких усі представники фракцій і керівники профільних комітетів та директори провідних бібліотек України, а також незважаючи на відповідне доручення глави Секретаріату Президента України і узгодження без зауважень проекту Указу глави держави всіма зацікавленими міністерствами, викликало просто шок у всіх працюючих у колективі та методично підпорядкованої мережі із 234 бібліотек аграрного профілю, не кажучи вже про колег. Не можу зрозуміти, чим ми завинили перед урядом або гірші за Одеську державну музичну академію імені А. В. Нежданової, яка отримала статус національної, незважаючи на так званий мораторій 8 травня цього року?! Сумлінно понад дев’яносто років працюємо на ниві інформаційно-бібліотечного супроводження наукового забезпечення провідного сектору економіки держави — сільського господарства, від якого залежить її продовольча безпека, а отже, і майбутнє. Відповідально виконуємо свої функції, готуємо кадри вищої кваліфікації, широко репрезентуємо здобутки аграрної держави Україна у світовому вимірі через персоніфіковане наповнення. Першими у державі створили пілотний варіант електронної сільськогосподарської бібліотеки, на що націлював стосовно галузі Президент України у своєму зверненні від 3 червня 2010 року. Визнані міжнародною спільнотою, в першу чергу за збереження спільних культурних цінностей у вигляді книг. Колектив, єдиний у країні серед загалу бібліотек, нагороджений за успіхи на бібліотечній ниві Почесною грамотою Верховної Ради УРСР у 1971 році та Почесною грамотою Кабінету Міністрів України у 2006 році за галузеві наукові здобутки. З честю витримали часи переслідувань після обрання третього Президента країни, коли прийняли на роботу колишнього губернатора Житомирщини, враховуючи його наукові здобутки, за що, як з’ясувалося, фактично єдині не отримали серед рівних статус національної бібліотеки! Тепер прошу тільки уявити, які ми мали сподівання на справедливість з приходом до керівництва державою нового Президента! Вони, до речі, нас не полишають і сьогодні! При Прем’єр-міністрові

В. Януковичі ми отримали у жовтні 2003 року статус державної бібліотеки і продовжуємо вірити, що з його доброї волі та втручання одержимо й національний статус. При цьому нас цікавить головне питання — зберегти нашу унікальну галузеву установу, що свої витоки бере з кінця ХІХ століття як книгозбірня Харківського губерніального земства, а не зазіхання на фінансові преференції. Також великі сподівання у нас на Президента України і стосовно наведення законодавчого порядку у вітчизняній бібліотечній галузі. На відміну від попередників з їхніми здебільшого деклараціями, за останні два роки багато вже зроблено в цьому напрямі як з боку виконавчої, так і законодавчої гілок влади, і, що приємно, за ініціативи Міністерства культури України після приходу на посаду його очільника — М. Кулиняка.

Великі сподівання стосовно наведення порядку

Для себе виділяємо прийняття надзвичайно важливого документа для виконання основних функцій галузевого депозитарію, підписаного Президентом України 12 січня 2012 року, — Закон України № 4319-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо доставляння обов’язкового безоплатного примірника документів». Згідно з ним посилилися вимоги у вигляді штрафів за недоставку обов’язкового безоплатного примірника документів, про що особисто не один рік на різних рівнях наполягав. Як результат, уже в цьому році надходження обов’язкового примірника галузевих видань до наших фондів збільшились майже на 40 відсотків.

Важливим своєчасним законодавчим актом для успішного функціонування бібліотек у сучасних умовах стала Постанова Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2011 року № 1271 «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися закладами культури, заснованими на державній та комунальній власності». Пункт 14 документа узаконив те, що бібліотеки вже давно здійснювали. Хоча, як виявилось, у випадку із бажанням нашої аспірантки отримати деякі матеріали із фондів, здавалося б, колег із бібліотеки славетного Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова, не все так просто із платними послугами, коли в окремих осіб виникає бажання заробити на пустому місці, нехтуючи елементарним здоровим глуздом, про що влучно писав Омар Хайям: «Роби благодать, але не за рахунок інших!».

Наказом № 333 від 12 березня 2012 року «Про затвердження інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету та інструкції щодо класифікації кредитування бюджету» Міністерство фінансів України, як ніколи, вчасно підтримало бібліотечну систему, дозволивши по коду 1131 придбання або передплату періодичних, довідкових, інформаційних видань, а також підручників і книг. На це керівники всіх видів і типів бібліотек чекали не один рік.

Однак перший по-державному важливий крок новою владою у бік розуміння наших проблем був зроблений Президентом України 21 квітня 2011 року з підписанням Закону

№ 3274-VІ «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) щодо заборони приватизації приміщень, де розміщуються бібліотеки, книгарні та державні видавництва». Він був ініційований на той час заступником глави Адміністрації Президента України Г. М. Герман і мав величезний позитивний резонанс у культурно-просвітницькому середовищі надзвичайно політизованого молодого українського суспільства. На власне переконання, все зроблене налаштує виконавчу владу зробити й наступні державотворчі кроки стосовно існування бібліотек та бібліотечної справи в Україні, незважаючи на існуючі фінансові проблеми. Ці кроки можуть виявитися надзвичайно економічно, і, хоч як дивно, навіть політично далекоглядними.

Що саме маю на увазі? Для приведення бібліотечної системи України в єдине ціле, враховуючи безповоротність перетворень у всіх складових державної системи управління, вважаю за необхідне створення відповідного координуючого органу або при Міністерстві культури України, що законодавчо відповідає за бібліотечну справу в державі, а найдоцільніше, враховуючи просвітницьку функцію всіх типів бібліотек, — при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України. Найкраще, щоб це була Державна агенція України з питань бібліотек. Існує ж Агенція з питань кіно при Мінкульті для діяльності 22 кіностудій країни у складі 29 осіб! Я вже не кажу про Державну архівну службу України з її 680 установами та 3000 працюючими, що відповідають за зберігання 58 млн. одиниць різних видів документів Національного архівного зберігання! А за мережу, що об’єднує не однин десяток тисяч бібліотек у країні, відповідає тільки відділ аналізу та прогнозування їх діяльності у складі п’яти спеціалістів профільного Міністерства, які офіційно опікуються діяльністю меншої половини книгозбірень, що віднесені до категорії публічних. Якщо взяти цих п’ять осіб і додати до них відповідального працівника Кабінету Міністрів України, а також ще з двох десятків відомств, при яких існують бібліотечні установи, — так і з’явиться безболісно той орган, який буде системно проводити політику Президента України та уряду стосовно бібліотечної справи в умовах реформувань, як альтернатива — ввести посаду Уповноваженого Президента з цього питання. Зволікання з розв’язанням накопичених бібліотечних проблем у країні (а саме: 1) підготовка відповідних фахівців, 2) падіння престижу, 3) рівень оплати, 4) технічне переоснащення всіх процесів, 5) застаріле законодавство, 6) невизначеність подальших пріоритетів розвитку і, головне, 7) як зробити так, щоб бібліотеки всіх рівнів реально, а не віртуально відвідували читачі) — за-грозливе, тому всі перелічені питання потребують негайного розв’язання. Бібліотечні працівники як у містах, так і особливо на селі продовжують вірити, що їх почують. Як показав час, особливо в регіонах, вони також активні учасники виборчих перегонів як члени комісій і головне — продовжують виступати гарантом політичної стабільності в країні, я вже не кажу про них як носіїв національної ідеї. До речі, колишній Прем’єр-міністр України дуже добре все це розуміла, вперше в історії зібравши представників бібліотечної спільноти країни на розширене засідання уряду 30 вересня 2009 року і прийнявши відповідну багатопунктну постанову, з якої до сьогодні фактично успішно діє тільки один — п’ятдесят відсотків надбавки працюючим у системі.

Працівники вірять, що їх почують

У разі створення координуючого органу на нього потрібно якнайшвидше покласти проведення під егідою Президента України першого з’їзду працівників бібліотек усіх рівнів. На цьому зібранні обговорити «Концепцію розвитку бібліотек і бібліотечної справи в Україні» (наша бібліотека вже розробила її проект), а потім уже, як Закон України, подати на затвердження парламенту. Після цього внести зміни до чинного Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (32/95-ВР) із затвердженими змінами. Серед них хотів би, щоб держава конституційно гарантувала кожній загальнодержавній бібліотеці обов’язкову наявність власного приміщення. Наприклад, наша установа, що за своїми фондами на 35 мовах та із 59 країн світу є третьою галузевою бібліотекою планети, фактично не має власного приміщення шляхом досить складної комбінації зацікавлених. Якщо навіть так — побудувати за такої ситуації, із широким залученням спонсорів, нові приміщення. Незважаючи на існуючу проблему, наша бібліотека за рахунок бюджетних змін у діяльності НААН за останні два роки вперше за часи державності отримала можливість фінансово гарантовано зробити капітальні ремонтні роботи в книгосховищах. Але це, на жаль, не розв’язує всі інші проблеми щодо достойного її функціонування як бібліотеки майбутнього на рівні провідних країн світу.

Також конче необхідно привести в єдине ціле, враховуючи особливості або специфіку виконання функцій, стандарти всіх бібліотечних процесів. До сьогодні продовжує діяти ціла низка основоположних документів ще радянської доби. У цій ситуації профільне міністерство, в першу чергу за рахунок розуміння особисто міністра — М. В. Присяжнюка, продовжує фінансово підтримувати наші бажання мати навіть відповідні бібліотечні стандарти на рівні аграрної галузі. Мало того, нещодавно міністр разом із президентом НААН підтримали нашу ініціативу, створивши спеціальну комісію з реформування галузевої спеціалізованої бібліотечної системи.

Після ознайомлення з роботою бібліотечної системи в Угорщині вважаю за можливе використання окремих моментів її функціонування в Україні. Наприклад, якщо в невеличкому селищі, і особливо селі, існують бібліотеки різних відомств, а значить, деякою мірою дублюються функції, доцільно ці функції зосередити у кращій з них. У переважній більшості для цього підходять освітні заклади різного рівня. Нехай краще повну ставку отримує завідувач бібліотеки школи і сумлінно виконує свої функції повний день ще і як публічна установа для населеного пункту, ніж колега з оплатою чверть ставки із селищного Будинку культури і якоїсь працюючої в цій місцевості установи! До речі, всілякі об’єднання бібліотечних установ потрібно здійснювати за єдиним підходом — державницької доцільності для окремої галузі, регіону чи напряму. Все це можна передбачити у нових змінах до чинного головного бібліотечного закону держави. Інші проблеми, і особливо щодо підняття престижу бібліотечної роботи, потребують ретельного розв’язання на рівні її місця в концептуальних засадах подальшого розвитку національної культури.

Зберігати та примножувати

Незважаючи на нерозв’язані до кінця проблеми, мережа бібліотек аграрного профілю НААН і Мінагрополітики України, серед яких хотів би виділити найстарішу, яка в жовтні цього року відзначає двохсотрічний ювілей — «Нікітського ботанічного саду — ННЦ НААН», що вже тридцять років очолює Н. Г. Бернар, яка разом з іншими продовжують зберігати та примножувати накопичене віками культурне надбання людства у вигляді близько 20 млн. книг, незважаючи на радикальні зміни в кількості працюючих. Кращих із нас відзначають державними та відомчими нагородами, а найталановитіші захищають кандидатські й навіть докторські дисертації, в такий спосіб повертаючи на пантеони слави України не один десяток імен та окремих відкриттів, зроблених співвітчизниками. Серед них виділяю кандидатів історичних наук Н. М. Демиденко (Сумський НАУ), В. В. Кунець (Інститут тваринництва НААН), І. С. Бородай (Інститут розведення та генетики тварин НААН), В. М. Ожерельєву (Інститут рослинництва імені В. Я. Юр’єва НААН), а також ветеранів бібліотечної справи О. М. Думик (Інститут рибного господарства НААН), В. М. Фесечко (Луганський НАУ) та наших працівників к. і. н. Н. Ф. Гриценко, Л. М. Татарчук, Г. С. Щиголь та ін. Бо, як кажуть, «дорогу долає той, хто йде!» та «не потрібно чекати милостині від природи»! Маємо надію, що наступний рік, нехай навіть із цифрою тринадцять, Президент України оголосить роком бібліотек і бібліотечної справи! Далі відкладати нема куди і не можна!

Віктор ВЕРГУНОВ, член-кореспондент НААН, іноземний член РАСГН, директор Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН.