Жарти закінчилися! Не всі про це знають?

Приводом для жорсткості кримінальної відповідальності стало різке збільшення в 2012 році помилкових повідомлень про мінування. За даними Державної судової адміністрації, кількість громадян, які притягалися до суду за ст. 259 КК, за останні два роки зросла вдвічі. Якщо в 2009 році суди розглянули 32 справи, пов’язані з помилковими повідомленнями про мінування (засуджено 4 осіб), то у 2011 році — 62 (засуджено 8 осіб). Тільки за п’ять місяців 2012 року від громадян надійшло 115 неправдивих повідомлень про мінування. У міліції кажуть, що зазвичай тих, хто телефонував, знаходять. Приміром, 8 і 9 серпня до міліції надходили неправдиві повідомлення про мінування станції метро «Хрещатик» та «Університет». Увечері 9 серпня підозрюваний у здійсненні дзвінків 29-річний киянин був затриманий...

Тому спеціально для тих, хто полюбляє телефонувати до міліції, «Голос України» вирішив нагадати, що влітку Верховна Рада задовольнила ініціативу уряду і виключила із санкції частини 1 статті 259 Кримінального кодексу такі альтернативні види основного покарання, як штраф, арешт і обмеження волі з одночасним установленням безальтернативного виду покарання у вигляді позбавлення волі на відповідний строк. Крім того, парламент посилив санкції за здійснення таких дій, якщо вони спричинили тяжкі наслідки або здійснені повторно, і збільшив строк позбавлення волі з 2—7 років до 4—8 років.

У когось така суворість законодавця може викликати здивування. Мовляв, як же так — третьокласник зателефонував по «02» і сказав, що в школі закладена бомба зі страху одержати двійку з контрольної, і за це вісім років в’язниці?! Ну нехай не вісім, а два роки, але однаково — це ж просто дитячі витівки...

Дзвінки в міліцію про мінування шкіл Луганська та області надходили тричі. Усі ті, хто телефонували, — дорослі люди. Один, щоправда, психічно хворий. Але це виняток, а не правило. Найбільше — сім разів — надходили сигнали про замінування супермаркетів і ринків. До того ж, як з’ясувалося, у трьох випадках з інтервалом у два дні торгові центри в Луганську в березні минулого року «мінував» один бомж — імовірно, у період загострення почуття класової несправедливості. До речі, у Сєверодонецьку торговельний комплекс «замінувала» його ж робітниця, не задоволена розміром і несвоєчасністю виплати зарплати. Чи збільшили їй після цього платню — невідомо. Соціальні мотиви («образа на життя») можна виявити й у вчинках людей (42 і 31 рік), які двічі за 2011 рік лякали вибухами, що готуються, органи влади й місцевого самоврядування. А от ресторани двічі «мінували» відвідувачі, що перебрали, виставлені охороною за двері. Громадяни образилися, вирішили помститися. Загалом п’яних серед анонімних «терористів» більшість. Але ця обставина, як відомо, не є пом’якшувальною.

 У травні цього року луганчанин, котрий перебрав, повідомив про мінування трьох стадіонів у Києві. А в березні 25-літня тітонька напилася й зателефонувала до міліції, повідомивши про мінування пологового будинку на кв. Якіра. Одне слово, на славу повеселилися. Протверезіли — розплакалися.

Дійсно, років 8—10 тому це правопорушення було «дитячим», школи й технікуми раз у раз «мінували» перед контрольними, заліками тощо. Але поступово ця мода серед неповнолітніх минула. Зате вона стрімко охопила інфантильну частину дорослого населення, що страждає від надлишку вільного часу. Зазвичай співробітники СБУ та МВС, користуючись оперативними методиками, які вироблялися роками, виявляють анонімних «терористів» або того дня, або за пару-трійку днів. Але під час надходження сигналу про загрозу безпеки громадян вони, навіть знаючи напевно, що це — «пустишка», однаково зобов’язані провести комплекс певних заходів — всіх евакуювати, все перевірити тощо. А це відволікає правоохоронців від важливіших справ, до того ж коштує великих грошей. 

Звертає на себе увагу й така тенденція. Раніше анонімні «терористи» писали (або набирали — неважливо) свої повідомлення. І відправляли поштою або підкидали. Тепер не пишуть — телефонують. І річ тут не в тім, що практично в усіх сьогодні є мобільні телефони. Здається, причина трохи глибша. Написання тексту має на увазі розумовий процес: людина підшукує формулювання, замислюється, до того ж не тільки над словами та пропозиціями, а й над своїм учинком, як таким. А замислившись, цілком може від нього відмовитися. Дзвінок і усне повідомлення — це результат імпульсу, хвилинного пориву, випадкової емоції або алкогольного запаморочення... Одне слово, чого завгодно, тільки не інтелектуальних зусиль. Тобто ірраціональний вчинок, не пов’язаний з переживанням почуття відповідальності за нього. Зростання кількості саме таких проявів не може не викликати тривогу. Доросла людина, спонукувана ірраціональними імпульсами, а не інтелектом, що не бажає відповідати за свої дії, в певних обставинах може становити небезпеку для оточення. З цієї точки зору прагнення суспільства на законодавчому рівні, навіть шляхом жорсткості потенційного покарання, застрахувати себе від деструктивних дій людей, які не хочуть думати, є природним.