Я люблю ліс. Немає нічого кращого, ніж, вирвавшись із задушливого міста, переповненого співгромадянами, подихати повітрям, мінімально зіпсованим вихлопними газами. Ось і тепер, поки український народ відзначав чергову річницю незалежності, ми ганебно втекли від святкувань до Пущі-Водиці. Це останній, мабуть, лісовий оплот неподалік міста, не забудований поки ані дачними будиночками у 3—5 поверхів, ані щільними шеренгами санаторіїв, що стоять паркан до паркану (як, наприклад, у Кончі-Заспі).
Але цього разу наш відпочинок вийшов оригінальним. Із зарослів, метрах в 500 від нас, піднімався густий дим. Він не був схожий на той, що йде від вогнища любителів шашликів. Занадто щільний, і, схоже, не з одного джерела. На жаль, я мав рацію. Це була лісова пожежа. Вона ще не досягла своєї повної сили, але вже охопила ділянку метрів в 50—60. Горіли трава та кущі, вогонь жадібно облизував дерева, яскраво палаючи на кінцях зрізаних стовбурів, яких вдосталь валялося на землі. Спершу ми затоптали вогонь на межі випаленої зони, який прагнув прорватися туди, де спокусливо шелестіли гілками нові кандидати в їжу. Потім зателефонували «101». Перший раз. Нас уважно вислухали, запевнивши, що пожежники зараз виїдуть. Хвилин через 10 виявилося, що їхні машини не можуть пробратися по вузеньких лісових дорогах, і ділом скоро займуться лісники.
Ми розмістилися на місці свого першого привалу. Щопівгодини навідувалися на згарище, присипали піском полум’я, яке намагалося вирватися назовні, і продовжували турбувати наші «тривожні» служби.
Було зрозуміло, що у таке велике свято у всіх є приємніші справи, ніж їхати кудись у ліс і займатися там якимись дурницями. Але проблема полягала у тому, що своїми силами нам вдалося прибрати лише відкритий вогонь. Лісова підстилка продовжувала диміти і було ясно, що полум’я криється під обгорілими голками і шишками, чекаючи найменшого вітерцю, щоб вирватися назовні. Потрібна була вода. Багато. На третій дзвінок нам повідомили, що проблема вже усунена, лісники обкопали місце пожежі і ми можемо не турбуватися. На наше здивоване зауваження, що 5 хвилин тому на вигорілій ділянці ніяких лісників не було й близько, пролунала відповідь, що, напевно, вони працювали в іншому місці. Четверта розмова принесла інформацію, що лісу нічого не загрожує, ситуація під контролем і лісництво тримає руку на пульсі. П’ята ...
Взагалі-то, як ви здогадалися, ніхто так і не приїхав. Замість пожежних ситуацію вирішила злива, що пішла близько першої години ночі. Можливо, гідрометцентру варто звертатися за прогнозом до лісництва або «101»? А якщо справжні провісники працюють саме там?
Але ось що не давало мені спокою після настільки магічного методу гасіння пожеж. Якщо б під Ялтою або в Херсонській області теж знаходилися ентузіасти і застали ситуацію до того, як вона стала критичною? Ентузіасти, які волали про допомогу. І не отримали її. А дощу, як на зло, не було.
P. S. Повернувшись додому і відмившись від кіптяви, ми звернулися по коментарі. У ДУ МНС міста Києва нам повідомили, що міські пожежні виїжджають до лісу, тільки якщо не справляються лісничі. А від вартових Пущі-Водиці закликів про допомогу не надходило. У Святошинському лісопарковому господарстві нам розповіли, що дзвінки про пожежу дійсно були, але так як з вишок не було зафіксовано сильного задимлення, то ніхто нікуди не поїхав. От якби диміло на півнеба... А так, завдяки нашій прогулянці з подальшою зливою, і бензин заощадили, і сили. Все ніби логічно. Але я з жахом думаю, скільки лісу перетворилося б на попіл, якби не дощ.
