Забрати паї від інвестора складніше, ніж утворити власне підприємство
Людмила Шахрай та Надія Поліщук із села Киселі, що у Старокостянтинівському районі, ніколи не думали, що одного дня стануть засновниками та керівниками власного фермерського господарства. Життя підштовхнуло їх до такого рішення. А точніше — проблеми та злидні, що обсідають не одну сільську родину. Люди давно втратили роботу, а з роками — вже й останню надію коли-небудь її отримати. Тож вирішили самі взятись за створення робочих місць. Та виявилось, що на перешкоді стали... Втім, багато чого заважає стати на шлях успішного підприємництва.
Не укладете угоду — не отримаєте зерно
Та й хто у Киселях ще кілька років тому міг думати про те, щоб забрати свої паї і розпочати свій бізнес? Добре, що з’явились інвестори та взялись обробляти колишні колгоспні поля, котрі вже потроху почали заростати бур’яном. Сказати, що орендар ображав пайовиків — неправда. Свої кілька мішків зерна щороку таки міг отримати кожен. Яке те зерно, і скільки його було — це вже інша справа. Але ж не тільки у Киселях, а практично у кожному селі люди не дуже перебирають: що дали — тому й раді.
— Ми спочатку думали, що ось кілька літ орендарі попрацюють на себе, а потім вже й про село подумають, — розповідає Надія Поліщук, котра тепер стала заступником голови фермерського господарства (на знімку).
— У нас залишились такі гарні приміщення ферм. Колись півсела там мало роботу. Тому й дотепер всі сподівались, що той, хто орендує землю, візьметься ще й за тваринництво. Так завжди велось хазяйство у селі. І підприємству вигідно, і людям — робота. Але ж так не сталось. Навпаки, ми зрозуміли, що жоден приїжджий інвестор не подбає ні про нас, ні про наше добро, ні про майбутнє. Тому й вирішили, що треба за роботу братись самим.
Якраз і момент випав непоганий. Наближався до завершення п’ятирічний строк, на який паї були віддані в оренду. Тож кілька десятків родин вирішило не укладати нових угод, забрати землю і утворити фермерське господарство. Тим паче що ще до закінчення цього терміну старий орендар передав свої права на обробіток землі іншому. Тож з усього виходило, що нові угоди потрібно укладати саме з ним.
— Минулого серпня більше півсотні пайовиків вирішили відокремитись, — вступила в розмову керівник ФГ Людмила Шахрай. — А тут якраз жнива, скрізь розраховуються за паї, тож і ми очікували на платню. Аж чуємо: хто не підпише новий договір, тому зерна не видаватимуть. Тоді хто силою, хто криком, а хто — грюкнувши кулаком по столу, почав вимагати своє.
Офіційного наказу чи документа, які підтвердили б ці слова, немає. Але ж і підстав не вірити розповідям людей теж. Крім того, бунтували далеко не всі Киселі. У селі не всі такі відважні. Люди і кількома центнерами пшениці дорожать. Не дивина, що дехто, можливо, і проти своєї волі, а поставив підпис під новими угодами. А дехто вперто стоїть на своєму: нічого не підписували, але підписи, начебто, все одно стоять на нових паперах.
Чи справді підписи фальшиві?
І тут почалась нова історія. Цього разу — кримінальна.
Коли завертілась уся катавасія з невиплаченим зерном, ми ще більше налаштувались на те, щоб відділитись, продовжують фермери. Пішли по людях, почали просити, щоб землю не віддавали орендарям, а передали у наше фермерське господарство. Таких охочих назбиралось близько трьох десятків. Тому в кінці року звернулись до орендарів із проханням навесні, а саме тоді офіційно закінчувався старий термін, нашу землю не орати і не засівати. Тоді ж утворили фермерське господарство. І знову чуємо, що всі нові договори вже зареєстровано, і наші паї знову відійшли в чужі руки.
Ось тоді і кинулись у всі інстанції, щоб з’ясувати, що насправді відбувається. Як годиться в таких сільських детективах, не обійшлось без того, що під час посівної почали перекривати дорогу на поле чужим тракторам. Написали заяву в міліцію, дійшли до прокуратури. Та що за дива: майже скрізь чули одне: «Жодних порушень не виявлено. І вам нічого домагатись, якщо самі підписали документи»...
Фермери переконують, жодних паперів не підписували. А якщо десь і стоять їхні підписи, то це фальшивки. Зрештою, і до правоохоронців звертались для того, щоб вони провели експертизу, довели факт шахрайства, покарали винних. Але цього не сталось.
Рік триває ця історія. Справу спочатку закрили, а потім тільки завдяки втручанню прокуратури повернули на дорозслідування. Чи справді був факт шахрайства, і інвестор незаконно прагнув заволодіти чужими паями, досі залишається невідомим. А люди стверджують, що у них на руках немає жодних договорів.
Домовленості ще не закон
Тим часом на 58 гектарах біля Киселів дозріває гречка. Це поле, яке впертим фермерам все-таки вдалось відвоювати і засіяти ще навесні. Але як довго господарюватимуть вони на ньому, не маючи офіційних документів? І чи не станеться так, що самих же селян завтра звинуватять і в шахрайстві, і в захопленні чужої землі.
До місцевих проблем тут додалися ще й ті, що не вирішені на законодавчому рівні. Сталось те, про що йшлося давно: 29 землевласників вирішили забрати свою землю і об’єднатись в одне господарство. Але як це зробити, коли їхні паї латками розкидані по всіх навколишніх полях. А раптом ще хтось захоче приєднатись, то з якого боку доміряти його наділ?
Поки що після «боїв» місцевого значення з інвестором все закінчилось домовленістю — поле засіяне. Але яку силу матимуть такі домовленості, коли розпочнеться продаж землі? Як тоді людям доведеться битись за свої наділи?
Через все це цього року сіяли пізно, тому мусили зупинитись на гречці, — кажуть фермери. — А взагалі хочемо не тільки поле засівати, а ще й на фермі поставити худобу. Треба ж нам десь працювати, якось на життя заробляти... Тим паче що старі ферми — це теж людське майно, і люди мають на нього право.
Фермерські господарства — давно не дивина. Але ось із таким фактом, коли частина села після довгих поневірянь вирішили об’єднатись у своє господарство, зустрічаюсь чи не вперше. Не тільки в районі, а й в самих Киселях ставлення до цього неоднозначне, і особливої підтримки немає. Когось цілком влаштовує отих вісім центнерів зерна, що отримує щороку від інвестора. Для пенсіонерів уже давно не є проблемою працевлаштування. А хтось просто не довіряє своїм місцевим відчайдухам, котрі раптом взялись за таке незрозуміле діло.
У мене теж виникло чимало запитань і сумнівів: де ж братимуть кошти, техніку? За що планують відремонтувати ферми і купити худобу? І як почали розраховуватись із своїми пайовиками ще до того, як з єдиного поля зібрали гречку?
Жінки тільки хитро примружувались, мовляв, не хочемо розкривати всі секрети, але спонсор, котрий допомагає усій цій «колективізації», справді є. На нього покладають надії і в майбутньому.
Немає підстав ставити під сумнів чесність намірів самих фермерів чи порядність їхнього спонсора. Але, спостерігаючи за всім, не можеш не зробити висновок:
власники землі знову наступають на ті самі граблі. Бо хто дасть гарантію, що сьогоднішні домовленості завтра не обернуться новими суперечками, розв’язувати які доведеться у судах та правоохоронних органах.
І в цьому не так вина, як біда не тільки киселівських бунтарів, а кожного, хто захоче відійти від загального правила, піти проти рішення сільської громади і розпорядитись своєю ж землею на свій розсуд. Формально закон гарантує це право кожному селянину. Але спробуй здійснити його на практиці.
Хмельницька область.
Фото автора.
