Уже понад двадцять років державної незалежності України примушує нас озирнутися назад, спробувати осмислити і пройдений шлях, і запал «реформізму», й розібратися у причинах перемог і поразок, у механізмах, які ведуть до внутрішнього протистояння і не дають можливості для поступального динамічного руху українського суспільства вперед.
Проголошення Акта незалежності — подія не одного дня
Для легітимації України як незалежної держави на початку 1990-х років складалося кілька вагомих причин, серед яких головною була криза центральної радянської моделі управління, що виявилася у неспроможності адекватно реагувати на процеси, які відбувалися у суспільстві.
Розвал управління виробництвом, занепад багатьох галузей народного господарства викликали нагальну потребу прийняття 3 серпня 1990 р. Верховною Радою УРСР Закону «Про економічну самостійність».
Радянський Союз не міг уже існувати в старій конструкції, а новий союзний договір, який би передав республікам значно більшу владу, не був укладеним. До того ж надії на укладення такого договору на прийнятних для України умовах завдяки ініціативі «зверху» розвіялись у прах зі здійсненням спроби антиконституційного перевороту в СРСР спеціально створеним для цього Державним комітетом з надзвичайного стану (ГКЧП), що запропонував тоталітарний проект збереження Радянського Союзу.
24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною державою («за» — 346, «проти» — 1).
Не можна не погодитися з академіком Володимиром Литвином, що проголошення Україною Акта незалежності — подія не одного дня, а завершення історично тривалого періоду боротьби українського народу за цю незалежність між старим і новим життям нашої держави, але та межа утворюється досить складно, інколи з відкатами назад, зі стихійними пошуками своєї дороги.
У цьому зв’язку принагідно звернутися до державотворчих кроків України у перші місяці і навіть тижні своєї незалежності. Так, 12 вересня 1991 р., тобто майже за два з половиною місяці до Всеукраїнського референдуму 1 грудня, Верховна Рада України ухвалила Закон №1543-XІІ «Про правонаступництво України».
1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90,32% його учасників, а це 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа, підтримали Акт проголошення незалежності України.
Відразу ж після демократичного здійснення внутрішньої легітимації незалежності України на референдумі почалась її легітимація ззовні.
8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Мінська була підписана угода між Росією, Україною та Білоруссю як державами-засновницями СРСР про створення Співдружності незалежних держав (СНД). В угоді було констатоване припинення існування СРСР як геополітичної реальності та проголошені створення СНД.
Незважаючи на це, у сучасній українській науці міжнародного права, мабуть, немає більш дискусійного питання, ніж питання про те, коли виникла Україна як суб’єкт міжнародного права.
Одні вбачають початок української державності 24 серпня 1991 р., тобто у момент проголошення Акта про незалежність України, інші, і серед них Президент України Леонід Кучма, наголошували, що правильніше було б день нашої незалежності святкувати не 24 серпня, а 1 грудня.
Як про точку відліку української державності говорили і про 22 січня 1918 р. — день проголошення незалежності Української Народної Республіки. Цей день символічний удвічі тому, що рік згодом, день у день, підкреслив Л. Д. Кучма, було проголошено об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.
Принагідно варто зауважити, що питання тяглості української державності набуло особливої гостроти в період Другої світової війни. Зокрема, метою боротьби Тараса Бульби-Боровця, організатора на Поліссі й Волині Української Повстанської Армії — «Поліської Січі» (з середини 1943-го — Українська Народна Революційна Армія, УНРА), яка вела збройну боротьбу і з гітлерівцями, і з більшовиками, домагаючись самостійної України, не підпорядковувалась жодній політичній партії й визнавала єдину законну владу — Уряд УНР в екзилі, Президента Андрія Лівицького як наступника Петлюри, якраз і було відновлення Української держави у формі УНР.
Частина українських націоналістів вбачають початок України як держави в «Акті проголошення відновлення Української держави» від 30 червня 1941 р., називаючи дороговказом і орієнтиром українського народу в його новішій історії...» 22-й січень 1918/19 рр. У цій даті український народ бачить узмістовлення свого національного державного ідеалу».
УРСР була членом ООН (навіть одним із «первісних членів міжнародної організації», згідно зі Статутом якої членами цієї організації можуть бути лише держави. Тобто це дає нам підстави стверджувати, що в 1945 р., на момент створення ООН, Україна принаймні в формально-правовому значенні вже була суб’єктом міжнародного права і державою.
Серед науковців існує тенденція розглядати українську державність і право останніх 20 років у відриві або без наступництва з радянською державністю України.
У повоєнні роки до складу України не увійшли всі наші етнічні землі
Для того щоб розібратися в питанні моменту виникнення української держави, слід повернутися в той історичний період, коли перестала існувати Російська імперія, та на її території виникла низка утворень, що претендували на статус «держави». Якщо ми поглянемо на територію України, то зазначимо, що в той період було кілька центрів влади (урядів), кожний з яких вважав себе урядом України загалом. Зокрема, це була Центральна Рада, уряд УНР у Києві та пробільшовицький уряд у Харкові. Обидва уряди вважали себе єдиною легітимною владою на території України. Питання полягає в тому, щоб визначити, який саме з цих урядів був, з точки зору, міжнародного права легітимним, а отже, чию із зазначених урядових версій виникнення української держави слід взяти за основу.
Потрібно зазначити, що уряду, створеному Центральною Радою, вдалося встановити ефективний контроль над територією і населенням України, таким чином, можна говорити про УНР саме як суб’єкт міжнародного права. Крім того, західні держави визнавали уряд УНР. Про це, зокрема, свідчить підписання Брестського договору, яким Україну як незалежну державу було визнано державами Четверного союзу та РРФСР.
Прийнявши з рук М. Плав’юка символи державної влади УНР, Президент України Леонід Кравчук, виступаючи на ІІ Всесвітньому з’їзді українців, наголосив, що сучасна Українська держава є спадкоємицею Української Народної Республіки.
Визнання сучасною Українською державою своєї спадкоємності від УНР наводить на цікаві роздуми не лише про легітимності публічної влади, підпорядкування населення, а й з приводу кордонів та українських етнічних територій. Сучасна Україна, підкреслює відомий український філософ В. П. Андрущенко, має досить чітко визначені кордони й до жодного із сусідів не висуває територіальних претензій. Водночас вчений пише про незаперечний історичний факт, що в повоєнні роки до складу України не увійшли всі українські етнічні землі, і наводить дані Ф. Д. Заставного про те, що у Польщі залишилось 19,5 тис. км2; у колишній Чехословаччині — 26 тис. км2; у Румунії — 1,7 тис. км2. Поза межами України опинились не включені до її складу південні землі Брянської, Орловської, Воронізької та Курської областей, де в 20-х роках переважали українці (43,9 тис. км2, 2,4 млн. чол. у 1926 р.), Східна Донщина (західна частина Ростовської обл. 23,8 тис. км , 0,9 млн. чол.), частина Ростовщини й Кубані (46,6 тис. км2 , 1,9 млн. чол.) та інші, з переважанням українського населення. Чекає свого уточнення на етнічних засадах кордон між Україною і Білорусією.
Крім того, вирішуючи питання про виникнення міжнародної правосуб’єктності України, потрібно враховувати доктрину континуїтету (безперервності) держави. На цьому тлі можна сказати, що Україна через континуїтет, незважаючи на зміну своєї назви та політичного режиму, залишається тим самим суб’єктом міжнародного права.
До того ж зміна назви держави (з УНР на УРСР, а згодом і на Україну) не впливає на її юридичну ідентичність і міжнародну правосуб’єктність.
Завдяки тому, що Україна з «формально-юридичного» погляду була державою, вона змогла скористатися цим у 1991 р. і стати фактично незалежною державою. Якби цього не було, тоді Україна не мала б юридичних підстав для своєї реальної незалежності, та її розглядали б як частину території якоїсь іншої держави.
Однак після створення СРСР як федеративної держави на підставі міжнародного договору, укладеного у грудні 1922 р., виникло цікаве питання: чи залишилася Україна після цього державою і суб’єктом міжнародного права?
Власне кажучи, з юридичної точки зору, СРСР був новим типом федеративної держави, специфіка якої полягала в тому, що не тільки федерація загалом була суб’єктом міжнародного права, але й також суб’єкти самої федерації теж вважалися суб’єктами міжнародного права і принаймні формально зберігали свій суверенітет і статус держави. Такий тип федеральної держави дістав у літературі назву «м’яка федерація».
Після проголошення СРСР 30 грудня 1922 р. і входження до його складу УСРР, остання з формально-юридичної точки зору не припинила своєї правосуб’єктності, оскільки радянська Україна зберегла в Союзній державі свій суверенітет, отримавши навіть конституційне право на вихід з СРСР (у боротьбі за практичну реалізацію цього права, до речі, український правозахисник, юрист Л. Г. Лук’яненко був засуджений до смертної кари). Отже, з формально-юридичного погляду Україна навіть за часів СРСР була суверенною державою, що створило необхідні юридичні передумови для реального суверенітету і проголошення у конституційний спосіб, за словами Л. М. Кравчука, реальної державності України, коли така історична можливість виникла у 1991 р., і новостворена держава стала повноправним суб’єктом міжнародного права.
Західна доктрина міжнародного права також визнавала міжнародну правосуб’єктність України в рамках такої специфічної федерації, як СРСР.
Водночас такий підхід не сприймався тими державними силами, які вважали себе справжніми легітимними спадкоємцями української державності до її військової поразки на початку 20-х років XX ст., в першу чергу ДЦ УНР та інші самостійницькі сили.
Покинувши землі України наприкінці 1920 р., Голова Директорії УНР і її Уряд, наголосив М. Плав’юк, «прийняли, на перший погляд, непосильне завдання — продовжити всіма доступними їм засобами дію за повернення Україні державної незалежності. Вони ніколи не визнали зобов’язуючими для українського народу ані насильне включення України в склад СРСР в 1922 році, ані диктату держав-переможниць Першої світової війни, які потвердили включення українських земель в склад польської, чехословацької і румунської держав. Вони вірили, що український народ ніколи не погодиться з тим, щоб повернути йому права бути господарем у своїй незалежній державі».
У процесі розробки нової Конституції — не відмовлятися від історичного досвіду
Хоч як прикро це константувати, але поріг ненависті в українському суспільстві з роками не понижується, за деякими даними — зростає. На наше переконання, це наслідок важкого громадянського конфлікту, який почався в Україні з 1917 р. і триває до сьогодні. Розкол переходить по лінії історичної пам’яті, активізації «політичного коду» представників окремих етносоціальних груп тощо.
З огляду на зазначене, на наш погляд, у календарі державних свят варто встановити спеціальний «День української державності», який став би символом прагнення українського народу до створення власної держави, «День національної єдності» (1 грудня), «День громадянина України», а «День Соборності України», (22 січня) встановити державним святом.
Незалежність не є встановленою раз і назавжди даною. Її треба оберігати, за неї треба боротися, її треба наповнювати реальним змістом. Це стосується передусім реального проведення системної конституційної реформи. Важливим кроком у цьому є Указ Президента України «Про створення Конституційної Асамблеї» від 17.05.2012 р., а на міжнародній арені умовою нашої незалежності є європеїзація політики України.
Ми маємо вдосконалити основи української державності, ґрунтуючись на традиціях демократії, народоправства.
Богдан АНДРУСИШИН, доктор історичних наук, професор, проректор з навчально-методичної роботи гуманітарних інститутів Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, заслужений діяч науки і техніки України.
