Правосуддя України перебуває у стані найглибшої кризи. Новий Закон про судоустрій і статус суддів поглибив і розширив цей стан кризи до небезпечних меж цілковитої неспроможності судової системи України, яка виявляється нездатною провадити чесне, слушне, законне правосуддя. Близький розгляд конкретних судових рішень засвідчує численні приклади волаючого свавілля та беззаконня в судах і органах державної влади, які дедалі частіше закінчуються рішеннями Європейського суду з прав людини, в яких держава Україна визнається винною у порушенні прав людини. Наша панівна владна еліта за 20 років реформ не зуміла зрозуміти простої істини: держава Україна в трьох своїх ликах, як демократична, правова й соціальна, ніколи не відбудеться, якщо в країні не буде справедливого чесного суду.
Проблема рейдерства загалом, ролі й місця судів у рейдерських захопленнях майна законних власників зокрема — не нова.
Проста істина: якби судді не брали участі своїми рішеннями і своїм відверто цинічним правосуддям у рейдерських атаках, то рейдерство, як соціальне явище, не відбулося б.
Але ж йдеться про мільйони і мільярди валюти, що незаконно й несправедливо потрапляє до рук зловмисників. Варто також звернути увагу ще на одну обставину: активна участь українських суддів у рейдерських атаках сильно лякає великих іноземних інвесторів, які розуміють, що при таких українських судах вкласти великі інвестиції в Україну рівнозначно, що сунути руку в пащу крокодилові.
Узагалі рейдерство визначається як ланцюжок операцій, які за допомогою неточностей у законодавстві дозволяють заволодіти капіталом, підприємством, відібрати їх у законних власників. Як показує практика, більшість рейдерських захоплень у нас спираються на рішення судів. І часто буває так, що згодом рішення суду скасовується, але рейдерське захоплення вже здійснено, підприємство розграбовано, капітал витрачено, цінні папери продано, справу всього життя людини розгромлено — і винних немає. Судді та зловмисники, які вчинили захоплення, залишаються безкарними.
Нині почала працювати Конституційна Асамблея з підготовки нової редакції Конституції України. Тому особливо уважно треба придивитися до практики діяльності судів, які своїми рішеннями створюють умови для рейдерства, щоб внести до нової редакції Конституції такі зміни, які не дозволять суддям бути співучасниками злочину, іменованого рейдерством.
Аналіз проблеми рейдерства, здійснюваного за допомогою суддів, я хочу зробити на прикладі двох рейдерських атак, проведених за допомогою судів проти Науково-виробничого об’єднання «Агрокомплекс». Ці рейдерські атаки просто-таки академічно описані в глибокій, обґрунтованій статті Сергія Лавренюка «Від «спецоперації «Санація» до «Проекту «Гефес»», надрукованої у номерах 55 і 56 від 27 і 28 березня 2012 року в газеті «Голос України». Згідно зі змістом статей — це був загальний рейдерський план із захоплення власності в законного власника, розбитий на дві операції. Одна з них, за назвою «Санація», успішно проведена рейдерами за допомогою нечесних суддів в Україні, але зазнала нищівної поразки в Європейському суді з прав людини, який, скрупульозно розглянувши справу, визнав державу Україна винною в порушенні прав власника.
Згідно з європейськими правилами і цінностями, держава Україна відшкодовуватиме збитки «Агрокомплексу», але постає питання, а як же будуть покарані ті судді й державні чиновники, які своїми рішеннями підставили державу під ці величезні збитки? Прямого законодавства про відшкодування шкоди, завданої суддями й чиновниками державі, після рішення Європейського суду з прав людини — немає. Але справедливість вимагає, щоб держава, після виконання своїх зобов’язань, у порядку регресу стягнула зі своїх чиновників усі збитки, завдані їхньою діяльністю. Думаю, що тільки така позиція держави й законодавча практика зупинять і «колядників»-суддів, і рейдерів у їхніх незаконних домаганнях власності законних власників.
Якщо згадати операцію «санацію», яку рейдери успішно завершили за допомогою суддів в Україні, то в ній брали участь судді від нижчих до вищих інстанцій. А в процес спору втручався тодішній Президент України. Дійшло до того, що навіть Луганське обласне ревізійне управління у своєму звіті (квітень 2000 р.) зробило висновок, що рішення Вищого арбітражного суду України (ВАСУ) від 2 липня 1998 року на користь «Агрокомплексу» не відповідає чинному законодавству. Ви тільки вдумайтеся, читачу: високий спеціалізований суд ухвалює рішення, а обласне ревізійне управління ревізує його. При цьому висновки ревізіоністів у суді розглядаються як нововиявлена обставина, і хоча суд не визнав це таким і підтвердив своє колишнє рішення, все-таки Голова ВАСУ доручив двом своїм заступникам переглянути постанову ВАСУ від 19 вересня 2000 р.». У липні 2001 року Вищий арбітражний суд істотно зменшив суму боргу, яку мав одержати «Агрокомплекс». Після суди ще раз зменшили суму, що належить «Агрокомплексу», а всі скарги на це судами були відхилені. Рейдерську справу зроблено: загалом сума зменшилася більш ніж удвічі від тієї, яку вимагав «Агрокомплекс».
Такі прийоми стали частою практикою українських судів, особливо, коли в ролі рейдерів виступає вища владна еліта країни.
Залежність судів від президентської і виконавчої влади в питаннях фінансування, матеріального забезпечення і навіть самого існування робить суди вирішальними співучасниками рейдерських атак.
Далі в цій історії відбулися ще більш грубі порушення прав власника. «Агрокомплекс» вимагав виконання боргу в натурі або грошовому вираженні, а йому нав’язали насильно акції компанії-боржника в обмін на несправедливу, визначену судом грошову суму. При цьому зазначена угода передбачала, що у разі відмови «Агрокомплексу» прийняти акції, що їх фактично нав’язують, проблема боргу вважалася б урегульованою. Серія судових процесів щодо виконання прийнятих судових рішень завершилася за допомогою господарських судів «мировою» перемогою рейдерів, за яку тепер за рішенням Європейського суду відповідатиме держава Україна. Судді, як державні чиновники вищого рангу та вищі посадові особи виконавчої влади, зайняли дуже вигідну для себе й безпрограшну позицію: вони допомагають рейдерам здійснювати так зване «законне» захоплення власності, а у разі викриття відповідає за всіма боргами держава, адже іменем України вони вершать своє брудне, цинічне правосуддя.
А от у наступному прикладі судді намагаються допомогти рейдерам захопити чужу власність взагалі за неіснуючим боргом, за допомогою копії договору, наявність якого не підтверджується судовим розглядом. Фабула справи така. 1993 року було укладено генеральний договір між московським акціонерним товариством і київським ЗАТ «НВО «Агрокомплекс», який надавав можливість сторонам укладати окремі договори на конкретні угоди. Таке співробітництво тривало до жовтня 1995 року, після чого ці фірми підписали акт приймання—здавання виконання робіт (послуг), в якому чітко зафіксували, що станом на 1 жовтня 1995 року в сторін повністю відсутні фінансові, матеріальні та інші претензії одна до одної. Здавалося б, бізнесові відносини вичерпно закінчені. Претензій немає. Але рейдери тому й називаються рейдерами, що здатні придумати будь-яку схему. І уявіть собі, через 10 років російська компанія звернулася до господарського суду м. Києва з позовом до НВО «Агрокомплекс», у якому стверджувалося, що нібито відповідач не виконав своїх зобов’язань. Сам оригінал договору, за яким начебто мало місце невиконання зобов’язань, з підписами й «мокрими» печатками не був представлений, а подана копія цього договору, завірена московським нотаріусом. І це через 10 років після того, як сторони підписали акт про відсутність претензій одна до одної. Чи можна собі уявити, що бізнесмен має право на відшкодування десятків тисяч тонн нафтопродуктів і 10 років не вимагає їх повернення? Із квітня 2005 року й донині триває судова тяжба, якій не видно кінця.
У цій статті немає потреби розповідати про всі перипетії судових розглядів. Вони чудово, докладно описані в згадуваних уже статтях Сергія Лавренюка. Досить зазначити, що суд відновив десятирічний пропуск строку позовної давнини на тій підставі, що російська компанія не мала «можливості з 05.08.1994 року по 15.09.2004 року сплатити державне мито». У цьому випадку йшлося про... 85 гривень!
А чого варті розгляд справ і рішення судів не на користь НВО «Агрокомплекс» за відсутності його представника! Як інакше оцінити тут роботу судді, як не співучасть, допомога рейдерам? Навіть якщо за формою, за вимогами процесу це допустимо, щодо честі й совісті, щодо справедливості — це справжнє знущання з духу закону, а отже, судове рейдерство.
Або ось історія із судовою почеркознавчою експертизою. Київський апеляційний господарський суд призначив почеркознавчу експертизу копії спірного договору з одним питанням: «чи відповідає підпис від імені генерального директора НПО «Агрокомплекс»... на нотаріально засвідченій копії договору... підпису генерального директора НВО «Агрокомплекс». Висновки експерта КНДІСЕ, зроблені на порушення положень Міністерства юстиції й відкликані КНДІСЕ, колегія суддів Київського апеляційного суду все одно прийняла як доказ у справі! Що це, як не відкрите цинічне сприяння рейдерству? При цьому ігнорується висновок фахівця сектору технічних досліджень документів і почерку відділу криміналістичних досліджень Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУ МВС України в м. Києві, в якому зазначено, що зображення підпису гендиректора «Агрокомплексу» на нотаріально засвідченій копії договору не придатне для проведення ідентифікаційного дослідження, «оскільки зазначена копія договору містить деякі ознаки, які можуть свідчити про виготовлення документа шляхом монтажу». То як після цього можна вважати, що на копії стоїть підпис гендиректора «Агрокомплексу»? Чи судді думають, що юристи тільки вони, а інших людей з юридичною освітою, здоровим глуздом і логікою мислення немає? Чи суддям закон не писаний, і вони можуть допускати будь-яке свавілля оцінок усупереч об’єктивно встановленим фактам. У цій справі, що затяглася з вини суддів більш ніж на шість років, є ще більш волаючі факти, які свідчать про упередженість і зацікавленість суддів на користь російської компанії.
Міркуйте самі. Копія договору, завірена московським нотаріусом, викликає великий сумнів з погляду юридичної достовірності. Річ у тім, що нотаріус, який нібито завіряв копію, відмовився від свого підпису й печатки на копії. Він стверджує, що таку копію не завіряв, оригіналу не бачив і в його реєстраційній книзі така копія не значиться. Здавалося б, куди далі.
Суддям треба передати справу в прокуратуру, тому що є очевидна підозра на скоєння злочину в підробці документів і шахрайстві.
Однак судді не тільки ухвалюють цю, так звану «копію договору» як належний і допустимий доказ, а й приймають на його основі рішення на користь московських підприємців.
Отямтеся, добродії судді! Якщо експерт каже, що є ознаки виготовлення копії договору шляхом монтажу, то про яку достовірність почеркознавчої експертизи в наш цифровий час можна говорити, якщо нотаріус стверджує, що не завіряв копії договору, то, зважаючи на це, яка ціна ваших суб’єктивних внутрішніх переконань? Отже, інформація, що категорично перериває рейдерську атаку, під цілком надуманим приводом не визнається суддями доказом, і копія договору, яка нічим не підтверджена, лягла в основу вирішення спору не на користь «Агрокомплексу». Отакий вигляд має в реальності суддівське рейдерство. Вибіркове правосуддя — це прямий шлях до суддівського рейдерства.
Два невеликі приклади конкретних рейдерських атак, одна з яких закінчилася для держави Україна рішенням Європейського суду з прав людини, з присудженням відшкодувати «Агрокомплексу» збиток у сумі 179 119 430 євро, а друга триває з великою перспективою також закінчитися у Європейському суді. Які найзагальніші висновки напрошуються із цього:
1) судова система України настільки пронизана корупцією, «телефонним правом» і свавіллям суддів, що потребує найглибшої, системної, структурної перебудови;
2) судді України повірили у свою безкарність і чинять свавілля та беззаконня зухвало, відкрито, цинічно, що вимагає вжиття рішучих і термінових заходів для підвищення відповідальності суддів. Принцип неминучості покарання за рейдерське правосуддя має стати суворим правилом у судовій системі;
3) судді України своїм судочинством довели, що їм не можна довіряти суддівські посади безстроково. Положення Конституції України про обіймання посади судді безстроково категорично вимагає заміни на строкове обіймання посади судді;
4) у судовій системі України необхідно наділити Верховний Суд контрольно-ревізійними функціями, рішення якого повинні мати прецедентний характер для всіх судів України, включаючи й сам Верховний Суд. Верховний Суд України повинен виконувати в Україні функції Європейського Суду з прав людини;
5) після виконання рішень Європейського Суду з прав людини держава Україна повинна мати право в порядку регресу стягнути з винних суддів та інших чиновників шкоду, завдану державі їх діяльністю;
6) необхідно запровадити принцип обов’язкового реагування судової системи на критику рішень суду у ЗМІ та взаємозв’язків суду й інститутів громадянського суспільства. Гласність, доступність, відкритість суду повинні захищатися законом і стати правилом судового процесу;
7) суддів, котрі ухвалили замовні, політичні, рейдерські або репресивні для громадянського суспільства рішення, треба негайно виганяти із судової системи.
Сьогодні суд в Україні є найслабкішою проіржавілою ланкою в механізмі державної влади. Однак без справедливого й об’єктивного суду неможливо реалізувати розбудову демократичної, правової, соціальної держави. Тому загальнодержавне реформування треба починати із суду. Буде чесний суд, буде й демократія, і верховенство права, і законність, і правопорядок. Треба допомогти суддям звільнитися від «колядництва», рейдерської психології і віри у свою безкарність. Не в силі Бог, а в правді.
Василь СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік НАПрН України, народний депутат третього й четвертого скликань парламенту.
