Теза про те, що без альтеративних джерел енергії країні не обійтися, вже стала аксіомою. І поки урядовці працюють над глобальним проектом добудови незавершених блоків атомних електростанцій, на місцях намагаються шукати інші ресурси. Останнім часом дедалі популярнішою стає ідея використання енергії сонця та вітру. Але, прямуючи вперед, варто озирнутися назад. Півстоліття тому енергія малих річок допомогла підняти країну з післявоєнної руїни. Чому ж нині про неї згадують лише зрідка?

Сонце приручити непросто

Водний кіловат тепер не дуже модний. Куди прогресивнішими є сучасні вітряки та сонячні батареї. Мовляв, ось тобі енергія, що називається, просто з повітря, безпечна та екологічно чиста. І тут важко з чимось сперечатися. До того ж вартість будівництва сонячної електростанції не порівняти з атомними енергоблоками. Тож новими проектами нікого не здивуєш.

Не так давно і на Хмельниччині було підписано меморандум про співпрацю обласної влади з представниками групи компаній «Екотехнік Прага». Ділові партнери готові розглянути можливість будівництва сонячних станцій у Кам’янець-Подільському, Чемеровецькому, Новоушицькому та Дунаєвецькому районах. Причому в кожному розраховують на зведення не менше  трьох-чотирьох об’єктів.

Вибір місцевості не випадковий. Адже саме у цих південних районах чи не найбільше сонячних днів, що є важливим аргументом на користь новобудов. Заради такої справи обласна влада пообіцяла, що не пошкодує земельних ділянок, які будуть передані енергетикам в оренду. Але якою б привабливою не була ця ідея, в житті все не так просто.

До того ж безхмарне небо і гаряче сонце упродовж року — умова, яку в нашій кліматичній зоні важко виконати. Залишається лише сподіватися, що проблема зникне, коли з’являться високоефективні методи акумулювання і рівномірної віддачі енергії. Та коли це станеться?

Крім того, в країнах, які вже мають певний досвід у цій галузі, зрозуміли, що залишається невирішеним питання утилізації старих геліосистем. Звичайно, це не відходи від роботи атомних енергоблоків, проте і вони містять свинець, кадмій, миш’як. Утім, до ліквідації відпрацьованих систем Україні ще далеко.

Об’єкти для відновлення є, потрібні інвестори

Зате в щедрості і доступності водного кіловата вітчизняна енергетика могла вже не раз переконатися. Свого часу у повоєнній країні, коли гостро постала проблема електрифікації, малі ГЕС перемогли і потужні електростанції, і ТЕС. Одні потребували спорудження дорогих ліній електропередач (до речі, проблема ця не вирішена й донині, а будівництво нових атомних енергоблоків тільки загострює її, бо українська енергетика не готова транспортувати свій товар до Європи). Другі — дорогого пального, що знову надзвичайно актуально і для нас.

Зате «вільної» води було хоч відбавляй. Не дивно, що в області на Південному Бузі, Збручі, Горині та Смотричі почали одна за одною з’являтися гідроелектростанції. Мало того, ветерани енергетики згадують, як услід за державними почали будувати невеликі колгоспні станції. Летавська, П’ятничанська, Залетичівська, Баламутівська — від багатьох, на жаль, не те що споруд — уже навіть і назв не залишилося. Цифра може видатися фантастичною, але за пару десятиліть в області було збудовано 117 середніх і малих гідроелектростанцій.

Цікаво, що тоді навіть почали говорити про перевиробництво електрики. Сталося це не так через високу продуктивність станцій (адже більшість із них мали зовсім невелику потужність і були розраховані лише на місцеве господарство), як через те, що кількість споживачів була вкрай обмежена. Тоді і колгоспи не мали достатньо коштів, щоб думати про механізацію різних процесів, і в побуті мало хто наважувався розкошувати, запалюючи ввечері лампочку. Через бідність до електромережі підключались в буквальному розумінні одиниці. Тож були і такі випадки, коли колгоспникам просто в примусовому порядку проводили електрику.

Але це тривало недовго. Кількість споживачів почала рости так швидко, що за пару десятиліть потужності малих ГЕС уже переставали задовольняти їх потреби. Тоді навіть довелося придумати графіки подачі електроенергії, щоб усім вистачило хоч потроху. Коли ж і цього виявилось замало, запрацювала нова державна стратегія, яка передбачала зведення потужних ГЕС та АЕС. А про малі станції просто почали забувати.

Тепер усе це історія. Енергетичні стратегії як країни, так і області відтоді змінювались не раз. Але, як не дивно, через багато десятиліть ми знову повернулись до тієї самої ситуації: дефіцит дешевих енергетичних джерел і величезний природний потенціал.

Річки басейну Дністра займають в області близько восьми тисяч квадратних кілометрів, близько п’яти тисяч — Південного Бугу. Загалом довжина понад семисот водостоків, переважна більшість яких — малі річки, сягає майже тринадцяти тисяч кілометрів, і на них знаходиться більше півсотні водосховищ. Не використати такий потенціал було б справжнім нехлюйством.

З початком нового тисячоліття було прийнято обласну комплексну програму енергозбереження, яка визначила гідротехнічний потенціал краю у 91 мільйон кіловат-годин на рік. Але виконання десятирічних планів виявилося поки що не під силу. Якщо півстоліття тому в області діяло понад півсотні малих та середніх ГЕС, то нині вдалось відновити роботу менше півтора десятка з них і виробити лише четверту частину енергії від запланованого.

Правда, останнім часом цікавість інвесторів до енергії малих річок все-таки починає зростати. Є всі підстави сподіватися, що невдовзі ще десяток станцій стане до ладу, адже на них розпочали відновлювальні роботи. Координатори проекту з відродження малої енергетики в області нараховують близько шістдесяти об’єктів, де можна відновити або ж спорудити нові ГЕС. На кожен із них складено детальний опис, зібрано висновки спеціалістів та експертів, проведено консультації з місцевою владою. Одне слово, бракує дрібниці — відшукати надійного і зацікавленого інвестора.

Конкуренція з АЕС цілком реальна

Це тільки на перший погляд може видаватися, що знайти охочих вкладати свої капітали в енергетику поряд із таким потужним конкурентом як ХАЕС — справа марна. Насправді, перспективи малих ГЕС можуть бути куди привабливішими. І не лише з огляду на екологічні проблеми, а й з точки зору економіки. В області вже не раз піднімалось питання про те, що, враховуючи близьке та небезпечне сусідство з атомними блоками, економіка Хмельниччини заслужила на пільгові ціни на електроенергію. Однак на державному рівні такі думки постійно сприймаються як небезпечна крамола — мовляв, тариф на такий стратегічний товар як кіловат має бути однаковим для всіх.

Натомість електроенергія, вироблена на малих річках, має всі шанси продаватися місцевим споживачам за прямими договорами. Отже і тарифи на неї можуть також визначатися на місці. Звичайно, важко говорити про різке падіння ціни на цьому ринку. Але те, що міні-ГЕС відкривають шлях до нових відносин на енергетичному ринку, — теж факт. Було б злочином не використати такий шанс для нашої економіки.

Експертна думка

Фахівці підрахували, що навіть за умови дії так званого зеленого тарифу, який практично вдвічі вищий від вартості традиційного кіловата, окупитися сонячна електростанція зможе щонайменше років за вісім—десять. Тож говорити про повсюдні великомасштабні проекти поки що зарано.