Чи потрапить Попелюшка на інвестиційний бал?*

Так, у лютому урочистою академією розпочалося відзначення 120-річчя з дня народження Леся Курбаса. Зробили це у Старому Скалаті, де на плебанії діда-священика промайнули дитячі роки майбутнього актора й режисера. Тепер готуються до фестивалю «Тернопільські театральні вечори», який відбудеться в обласному академічному драматичному театрі. Зокрема, відбирають вистави, які отримають фестивальну «прописку». І, звісно, не обійдуть увагою наприкінці жовтня й трагічну дату — рівно 75 років тому від кулі енкавеесівського ката в карельському урочищі Сандармох закінчив свій страдницький шлях опальний митець.

Широко відзначатимуть тернополяни восени і 140-ву річницю з дня народження славетної співачки Соломії Крушельницької. З цієї нагоди запланований великий конкурс вокалістів і хорових колективів в обласному центрі. Святкові імпрези передбачені в Білявинцях та Білій, де народилася і провела дитинство майбутня співачка.

А ще 2012-й оголошено на Тернопільщині роком Богдана Лепкого. Певно, що також не обійдеться без урочистостей у Жукові, де майбутній письменник жив у юному віці, і в Бережанах, де вчився у місцевій гімназії. Але чому б не видрукувати масовим тиражем той же роман «Мазепа» Богдана Лепкого і не розіслати його у всі шкільні бібліотеки України? Чи перекласти німецькою або англійською твори класика нашої літератури для закордонних читачів? Чи зняти документальний фільм про місця в області, пов’язані з життям і творчістю славетного земляка?

«Таких можливостей у нас просто немає, — каже начальник обласного управління культури Григорій Шергей (на знімку). — Ми можемо посприяти тому, щоб поновити експозиції в музеях, які вже працюють у нашій області. Проводимо наукові конференції, присвячені творчості Богдана Лепкого чи того ж Леся Курбаса. Ну ще можемо профінансувати друк недорогих буклетів...»

І наводить такий приклад. Ось директор музею-садиби Леся Курбаса у Старому Скалаті Ольга Василишин підготувала фундаментальну працю про геніального режисера. Але для того, щоб видати її нормальним тиражем, із сучасним оформленням, потрібно майже 80 тисяч гривень, що знайти на Тернопільщині для культурних цілей непросто. Хоча все-таки сподіваються розв’язати цю проблему до кінця нинішнього року. Але це, скоріше, буде винятком із правил.

Очевидно, для таких потреб варто створювати спеціальні фонди, як це широко практикують у цивілізованому світі. Втім, один з таких фондів уже не перший рік функціонує і в Тернополі. Це фонд «Соломія». То він декілька років збирав гроші — якихось три десятки тисяч гривень, щоб виготовити проект пам’ятника славетній співачці. А сам пам’ятник, який сьогодні став окрасою центру Тернополя, потягнув майже на мільйон гривень.

Григорій Шергей погоджується: культуру мають підтримувати меценати. І наводить такий приклад. Під час звіту творчих колективів Монастириського району на сцену піднявся керівник відомого в області агропідприємства, яке орендує земельні паї у цій місцевості, і заявив: «За такий гарний концерт, який нам сьогодні подарували, я презентую кожному його учаснику по двісті гривень». Тобто йшлося про немалу суму, адже у творчому звіті брали участь 450 аматорів. Але знову ж таки це, скоріше, щасливий випадок, ніж систематичне явище. Бо для того, щоб придбати для обласної філармонії сучасний рояль — а він коштує понад мільйон гривень — на спонсора надій мало.

П’ять років тому в Тернополі дійшли висновку: очевидно, недоцільно всі культурницькі заходи зосереджувати лише в обласному центрі. Звісно, там і Співоче поле, і Театральний майдан, і легше глядача організувати... Та водночас обходили-обділяли райцентри, сільську глибинку, де також є своя історія, свої традиції — одне слово, своя «родзинка».

— Тоді ми залишили в Тернополі три фестивалі, а решту «приписали» в районах, — каже Григорій Шергей. — До того ж домовились, що кожен район повинен мати принаймні один фестиваль. Але фірмовий, не схожий на інші. Тобто не просто зібрати фольклорні колективи і влаштувати черговий концерт. Має бути логіка, чому саме той, а не інший фестиваль прижився у цій місцині? Звідки його витоки? Скажімо, доволі популярним став фестиваль «У Борщівському краї цвітуть вишиванки». Чому саме у Борщеві, адже в нашому краї вишивали і вишивають майже повсюдно. Та саме борщівська вишивка стала доволі знаною, про неї говорять мистецтвознавці, проводять наукові конференції. Зокрема, є така гіпотеза, що орнаменти, збережені на посуді трипільської культури, знаходимо і в борщівській вишивці.

— А фестиваль «Дзвони Лемківщини» проводимо у Монастириському районі, — продовжує Григорій Платонович, — де найбільше живе переселенців, які змушені були покинути батьківський край під час сумнозвісної операції «Вісла». Надзвичайно потужно проходить фестиваль «Братина» у Шумському районі. Це в тому краї, де в сиву давнину стояло місто-фортеця. Там досі збереглася церква Святої Трійці, яка пам’ятає ті давні часи. У цих краях у середині минулого століття стояв штаб УПА, існувала так звана Антонівська республіка (від однойменної назви села, яке у радянські часи було вилучене з топографічних карт, тобто — знищене). І цей список можна продовжити.

Щоправда, є ще мистецькі фестини, які нічим особливим не відрізняються від інших. Скажімо, фестиваль «На хвилях Серету» в селищі Залізці Зборівського району. Та сьогодні тут ініціюють створення державного історико-культурного заповідника «Поле Зборівської битви». І, виходячи з цієї тематичної спрямованості, підготувати концепцію регіонального фестивалю. Це буде значно цікавіше, доречніше і перспективніше.

В області тепер міркують над тим, як зробити мережу сільських популярних імпрез. І вже є добрі приклади. Зокрема, фестиваль сільської молоді у Чагарах, що в Гусятинському районі, — «Купальська феєрія». Тож і проводять його на початку липня, у ніч на Івана Купала. Збирає він як самодіяльні колективи, так і професійних виконавців. З’явився він передусім завдяки меценатській підтримці уродженця цього краю, підприємця Михайла Мацієвського.

Прикро, але зник, тільки-но народившись, всеукраїнський конкурс молодих скрипалів. Два роки тому до його організації долучився відомий у регіоні агрохолдинг «Мрія». Отож музичне змагання молодих талантів мало широкий розголос і підтримку. Досить сказати, що переможець конкурсу отримав сто тисяч гривень. Але далі першої спроби справа не пішла. Спонсори просто відмовилися від його фінансування.

Кожен фестиваль — це не тільки добра нагода зібрати людей із сусідніх сіл чи навіть районів, а й реальна можливість привернути увагу до тієї чи іншої особистості та місцевості наших співвітчизників з інших регіонів і навіть із-за кордону. Наскільки відчувається на Тернопіллі цей потяг? Він, звісно, є. Але поки що в зародковому стані. «Здебільшого приїжджають пофестивалити наші сусіди, — почули ми в обласному управлінні культури. — Мабуть, найширше представництво наших співвітчизників збирає фестиваль козацької пісні «Байда», який бере свій початок у містечку Вишнівець, у родинному маєтку родини Вишнівецьких. Принаймні представники половини областей приїжджають вшанувати піснею козацьку славу. Те саме можна сказати і про «Дзвони Лемківщини» — тут, під Монастириськом, можна побачити і посланців Донбасу, і Слобожанщини, і, звісно — киян.

Бо, скажемо відверто, не завжди те, що розповідають у південних та східних регіонах деякі політично заангажовані люди про цей край та його мешканців, відповідає дійсності. Й оте безпосереднє спілкування наших співвітчизників, їхні особисті враження від побаченого і почутого, зближують людей, розвіюють політичні міфи.

Жити і пам’ятати, пам’ятати і жити — інакше важко назвати себе повноцінною людиною. І добре, що цим керується місцева влада, що це знаходить підтримку у більшості місцевих жителів. Принагідно нагадаємо, що до відновлення незалежності нашої держави на Тернопіллі жодного зі згаданих фестивалів не проводили. Був традиційний марш-парад духової музики, де в одній колоні йшли цивільні й військові оркестри. Уже в горбачовські часи започаткували конкурс самодіяльних хорових колективів на приз імені С. Крушельницької. Традиційно з середини 80-х проводилося свято народної творчості на місцевому «Співочому полі».

Тепер щодо проблем, які в області самотужки розв’язати неможливо. Нам нагадали, що клуби і будинки культури досі перебувають поза законом. У прямому значенні цього слова. Бо є закони про театри, бібліотеки, музеї, охорону культурної спадщини... А той же клуб досі не має законодавчого визначення і захисту. Те саме стосується філармоній та музичних колективів, що тягне за собою багато проблемних речей. Йдеться і про певні пільги, і про соціальний захист людей, які там працюють. І це не тільки гроші, а й моральні ущемлення.

Дехто тепер міркує: нехай закладами культури опікуються органи самоврядування, місцеві громади. Мовляв, за такою схемою колись уже працювали. Так, за Австрії і Польщі народними домами, хатами-читальнями опікувалися місцеві громади, бо допомоги нізвідки було чекати. Але ж то були чужинці. А тепер маємо свою державу, і вона не повинна уникати цих проблем. Бо ті ж сільради в більшості випадків дотаційні і неспроможні виплачувати культпрацівникам навіть повні оклади, не кажучи вже про якісь доплати.

І, звичайно, на державному рівні треба визначити формулу фінансування. Бо сьогодні фінансують галузь відповідно до кількості населення. До чого це призводить, покажу на одному прикладі.

Ось Тернопільська область має трохи більше мільйона жителів, понад 900 клубних закладів і майже стільки само бібліотек. І Донецька область, де майже п’ять мільйонів населення, шістсот клубів і стільки само бібліотек. Тобто виходить, що на потреби клубів і бібліотек на Сході отримують у п’ять разів більше коштів, маючи значно меншу структуру. На погляд тернополян, треба фінансувати мережу, а не жителя, який її послугами користується. Бо співвідношення культурної мережі і фінансового ресурсу, який затверджує Мінкульт, створює для них велику проблему.

У Заліщиках нам довелося почути і таке: «Навіть тоді, коли б у нашому районі не зосталось нічого з пам’яток старовини, крім Червонограда, до нас все одно приїжджали б естети і краєзнавці звідусіль». Власне, цьогорічний фестиваль «Джурин-фест», який вирував тут на початку літа, підтвердив цю тезу. У мальовниче урочище на березі однойменної річки, біля міста-привида, яке зосталося хіба що в історичних хроніках і нагадує про себе двома баштами та напіврозваленим костелом, зібралося кілька тисяч наддністрянців та гостей цих мистецьких фестин.

А місце тут, де ще до війни гомоніло село, справді вражаюче — очей не відвести. Уже з високого пагорба, звідки вниз в’юниться розбита ґрунтова дорога, відкривається дивовижний краєвид з двома вежами на горі посеред урочища. А там, далі, заліснені схили підпирають своїми смарагдовими раменами високе серпневе небо. Неподалік — справжнє природне диво: Джуринський водоспад, де вода падає з 16-метрової висоти — найвищий водоспад рівнинної України. Біля його підніжжя туристичні намети. Особливо їх багато у вихідні дні. А ще тут улітку працює учнівський табір «Ромашка», який збирає дітей освітян з усієї області.

— Ми від соціалізму відійшли, а до капіталізму не дійшли. І все чекаємо-сподіваємося, що хтось має нам щось дати, щось за нас зробити. Та ніхто нам нічого не дасть. Треба засукувати рукави і братися за роботу, що ми, власне, і робимо в районі. Щоб приїхав турист, потрібна інфраструктура. Треба шукати нормального інвестора. І коли сюди вкласти добрі гроші, усе зробити з головою, з перспективою — то може бути другий Буковель. І цілорічно. Тим паче що до війни тут було ціле село. У нас є що показати і де відпочити, — ділиться думками перший заступник голови Заліщицької райдержадміністрації Степан Кобіс.

Уже тепер спелеологами відкрито у цьому мальовничому краї понад сотню печер. Та це — далеко не межа: на думку спеціалістів, їх існує принаймні вчетверо більше. Доплюсуйте сюди найбільший в Європі Дністровський каньйон, природний заповідник «Медобори», Зарваницю і Почаїв, які щороку відвідують мільйони віруючих з усієї України та багатьох країн світу.

На думку голови Тернопільської облради Олексія Кайди (на знімку), регіон може успішно розвиватися саме у цьому перспективному напрямі. Звичайно, щось та робиться.

В області створено інформаційно-туристичний краєзнавчий центр, який координує в регіоні туристичну галузь. І, звісно, активно займається промоційною діяльністю. Тобто пропагує туристичні принади області. Зокрема, видають журнал, який потрапляє у провідні вітчизняні готелі, в туристичні агенції, які працюють у нашій країні. Тернополяни зі своїм проектом «Впровадження інноваційної моделі розвитку територіальних громад Тернопільської області на базі ефективного використання культурних та рекреаційних ресурсів» стали переможцями Всеукраїнського конкурсу проектів органів місцевого самоврядування, отримали урядовий грант для створення центру водного туризму на березі Дністра, в селі Устечко. Цих коштів, як завжди, бракує. Проте процес пішов.

Та якихось кардинальних змін у рекреаційно-туристичній галузі поки що не видно. Інвестори не поспішають вкладати гроші у цей перспективний бізнес.

— Є кілька стримуючих чинників, — почули ми від голови облради. — По-перше, це трохи затратна галузь, а по-друге, вона не окупається так швидко, як операції «купи — продай». Скажімо, інвестиції, внесені у готельний бізнес, можна повернути протягом семи-десяти років. Окрім того, значну частку має інвестувати держава. Передусім — у дороги і придорожню інфраструктуру.

— Чи є програма розвитку туристичної галузі регіону? — поцікавились ми в Тернополі.

— У нас програми є. Біда в іншому — немає коштів для їх реалізації, — продовжив Олексій Кайда. — Загалом прийнято майже 90 найрізноманітніших програм. Я вже три роки добиваюся від облдержадміністрації визначитися з пріоритетністю реалізації цих програм, але безуспішно. Бо не можуть знайти спільної мови рада й адміністрація. Ось коли ми зведемо їх докупи, повернемо виконкоми, як було раніше, й одна людина очолюватиме раду й виконком, — отоді буде порядок. Бо рада, яка формуватиме виконком, нестиме політичну відповідальність за його дії.

Треба сказати, що дехто доволі спрощено розуміє розвиток туристичної галузі як суто організацію екскурсій. Але це тільки одна зі складових туризму. Бо сюди треба додати ще фестивалі, готельний бізнес, і ресторанний, і сувенірний, і розважальні заклади... Отож через недостатньо розвинену інфраструктуру туристичної галузі область більш-менш належно користається хіба що зі свого екскурсійного потенціалу.