Для одних АПК — невичерпне джерело прибутку, для інших — хліб у магазині двічі на тиждень
Заробити готівкою та ще й взяти добрі гроші чи то за городину, чи за фрукти-ягоди, а чи за м’ясо та молоко — надія невелика. Та й кому продаватимеш? Це, вважай, пощастить, якщо в село заїдуть міняйли або заготовачі. У них хоч і мізерні розцінки, але на місцях раді й цьому. А якщо не приїдуть?
Як не продати, то хоч обміняти
— Хто торік восени одразу, як викопав картоплю, встиг здати її приїжджим навіть за гривню-півтори за кілограм, виявився у виграші. А хто чекав кращої ціни, он вивіз все на поле. Там тепер ціле звалище гнилої бульби, бо навіть худоба не змогла все переїсти, — розповідають у селі Чорна, що в Старокостянтинівському районі.
Старенька пошарпана «газелька» вже й тепер, сигналячи, їде від хати до хати. Водієві та його попутниці навіть закликати голосно не треба — всі й без того знають, що приїхали міняти різний товар на картоплю. Але надовго на вулиці машина не затримується. Як правило, повторюється один і той же діалог:
— То почім міняєте?
— Три кілограми картоплі за кілограм помідорів.
— Малувато виходить. Он у місті бульба по три гривні. Ліпше продайте пару кілограм за гроші. Ми б купили. А міняти ще не міняємо, бо не копали. Люди поки що тільки траву на городах рвуть. Та ще й дощі пройшли...
— Ні, продавати не будемо. Невигідно.
У кожної сторони на цьому імпровізованому базарі своя правда. Чорнянцям аж страшно, що за ціле відро картоплі, якої добряче треба накопатись та натаскатись, дадуть зо два кілограми помідорів. Де ж тут справедливість?
Але у Галини, яка подорожує на своїй «газельці», інші міркування: «Ці помідори ми везли аж з Миколаївської області. Там теж їх треба і виростити, і доглянути. А поки привезеш — скільки відійде? Та ще ж на бензин як багато йде»...
А вона ж залишилась одна, без чоловіка. Їй так само треба сім’ю годувати, дітей піднімати. То на чому має заробити? На тих же помідорах.
Це правда, у південних та східних областях картопля коштуватиме дорожче, ніж купують її на Хмельниччині. Але ж задарма ніхто не їздитиме по селах і міняти помідори, кавуни, олію на бульбу. Тим часом ледь не в кожному дворі прикидають: було б добре, якби хоч по гривні забрали їхню картоплю. А то навесні перекупники давали спочатку по сімдесят копійок, а потім — взагалі по сорок. Хто коли бачив на базарі чи в магазині таку ціну? За такі гроші навіть з льохів тягнути не хотілося.
Цьогорічний врожай не такий щедрий, як торік. Та все одно жалітись немає як — картопля вродила. А у кожного господаря нею засаджено щонайменше 15—20 соток. І це незалежно від того, якими були торішні ціни, якими будуть тепер. Традиційно левову частку городів відводять саме під цю культуру. До неї принаймні звикли. Бо що інше не посади — все одно великого бізнесу не зробиш.
Сам виростив — сам і з’їж
Це колись Олександр Бойчук був у колгоспі механіком, працювала дружина. Тепер вже й не згадати, скільки років безробітні. Правда, трудяться ще тяжче. Жінка майже весь час на заробітках у столиці. А йому доводиться поратись із великим господарством. Городів — хоч відбавляй: в одному місці ледь не гектар, в іншому — півгектара. Тільки картоплею родина засаджує 25 соток. Хто все це садив, підгортав, сапав та копав, знає, як важко біля землі потрібно наробитись. Але найгірше те, що результати праці не надто втішають:
— Якби зараз хто забирав картоплю по гривні — всю б віддав, — розмірковує чоловік. — Бо потім тяжко дивитись, як все пропадає. Нам же і міняти нічого не треба. Бо помідори, огірки — все виростили своє.
Про те, щоб добрий господар міг кудись подіти свою городину — а це ж ледь не весь асортимент, якими рясніють прилавки супермаркетів — навіть мови немає. Торгувати на базарі селянам ніколи. Про те, щоб здати продукцію на реалізацію в магазини — теж не йдеться. Взяти участь у тендері на постачання продуктів до державних установ — це взагалі нереальне завдання для одинаків. А про колишню мережу заготівельних пунктів тепер навіть не згадується.
Одне слово, сам виростив — сам і з’їж. Часто від щедрого врожаю тріщать комори, а люди не знають, де взяти копійчину на найнеобхідніше. Капітали у вигляді моркви, картоплі та капусти дуже хисткі.
Єдина можлива «інвестиція» — це худоба. Олександр теж порає три корови, взяв четверо свиней. У стайнях швидко переробляється те, що було зібране на полях. Але й це виробництво не назвеш високоприбутковим.
Ще в липні дехто із заготовачів примудрявся платити за літр молока по 1,6 гривні. Тепер ціна піднялась на двадцять копійок. Але ж люди добре пам’ятають, що торік о цій порі давали 2,4 гривні. То де ж поділась різниця?
До розмови долучається зовсім молода жінка. Лариса живе у сусідньому селищі Шевченка:
— Із шістдесяти соток городу у нас майже третина — картопля. Завжди радієш, коли урожай добрий. А потім думаєш — куди його подіти? Бо за картоплю чи будь-що інше в магазині нічого не виміняєш. Де гроші брати?
Розповіді людей до болю схожі одна на одну. От і в цій родині на роботу не ходить ні старше покоління, ні вона з чоловіком — нікуди йти. Підростає донечка-третьокласниця, але про те, як складеться її доля, поки що навіть думати не хочуть. Єдине джерело заробітку — три корови, молоко від яких теж здають за безцінь...
У крихітного селища є ще й свої особливості — там навіть і мав би гроші, то де їх витратити? Навіть хліб машина привозить лише двічі на тиждень: прогавив — гризи сухарі до наступного разу.
Звітами ситий не будеш
Як таке може бути? Та дуже просто. Пригадуєте, як колись була дуже популярна приказка про два світи — два способи життя. Ось і тепер аграрний світ наче один, але в ньому — різні способи життя. А точніше — прибутків.
Коли говориш із людьми, не можеш не помітити тієї безпросвітності, що настала в їхньому житті. Та варто лише глянути на загальну статистику — настрої і враження зовсім інші.
На Хмельниччині за перше півріччя виробництво продукції сільського господарства збільшилось у сільгосппідприємствах на 23 відсотки. На початок серпня зібрали 1,1 мільйона тонн зерна — в 1,6 разу більше, ніж торік.
Область пишається, що займає лідируючі позиції в державі за врожайністю зернових, бо традиційно заведено вважати, що збіжжя — це гроші. Тільки хто їх заробив?
На селянських подвір’ях ведуть зовсім інші підрахунки. Від мішка картоплі до хрустких купюр у гаманці ціла прірва. Що з того, що в офіційних звітах сказано: в області вже зібрано бульби 26 тисяч тонн, що ледь не втричі більше від минулорічного показника на цю ж дату. Підраховано, що й овочів відкритого ґрунту вже зібрали понад 49 тисяч тонн. Усе це вирощується переважно в індивідуальних господарствах. А там люди тішаться не звітами, а тим, що реально приносить в дім їхня робота. Від того, які рейтингові місця область займе серед інших регіонів, доходи сільських родин не збільшуються.
Загальний обсяг реалізованої сільгосппідприємствами продукції в першому півріччі зріс в півтора разу. При цьому середні ціни продажу зросли на 10 відсотків, зокрема на продукцію рослинництва — на півтора, тваринництва — на чотирнадцять. Це теж офіційні дані статистики. Але пригадуєте, що розповідали люди про те, за якими цінами нині доводиться здавати молоко? І почім продавати картоплю, помідори, іншу городину?
Якби ж то було просто про розбіжність цифр. Йдеться ж про значно важливіше — розбіжність цін, достатку та й взагалі рівня життя. Бо ж для одних сільське господарство — це невичерпне джерело прибутку, для інших — хліб у магазині двічі на тиждень.
Хмельницька область.
