Бурхливих суперечок щодо того, чи варто зберігати невеличкі сільські школи, вже й не почути. Практика останніх років, коли вони чи просто закривались, чи зупиняли свою роботу, стала така поширена, що батьки добровільно пишуть заяви про свою згоду на те, щоб дітей відправили на навчання в сусідні села. Справді, економіка сільської школи настільки обтяжлива для бюджетів усіх рівнів, що на її захист уже мало хто й стає. Але ж окрім грошей у крихітних класах є і щось інше — дух і душа села. І перенести їх до сусідів неможливо.
Якість знань від кількості учнів не залежить
Ярлик неперспективної висів над школою в Нових Нетечинцях, що у Віньковецькому районі, не одне десятиліття. Що вдієш, коли село невелике — там і в найкращі часи більше семи десятків школярів не налічувалося. А якщо траплялися роки демографічних спадів, то набір першачків різко зменшувався. Тоді школа час від часу змінювала свій статус. На початку вісімдесятих років уже минулого століття вона із середньої перетворилась на початкову. Так тривало ціле десятиліття. Але навіть тоді, коли учнів було зовсім мало, школу все-таки не закрили. І невдовзі все село було щиро вдячне за це, бо діти підросли, з’явилися свої старшокласники, і їх не потрібно було відправляти до інших навчальних закладів. А своя початкова знову перетворилась на дев’ятирічку.
Учителі теж як могли рятували цей осередок освіти. Леся Брошко, приміром, спочатку була вчителем молодших класів. Але, як з’явилась необхідність викладати у старших, вона стала навчати ще й хімії та біології.
Узагалі, універсальності сільського вчителя могли б позаздрити і світила науки. Дуже часто їм доводиться поєднувати викладання таких предметів, які для міського вчителя апріорі є непоєднаними. Але що вдієш: діти не винні, що до їхнього села, приміром, не приїхав випускник педагогічного вузу чи вчительські ставки вкрай обмежені.
— Тепер дуже поширеною стала теза про те, що в маленьких школах не отримують знання такої ж якості, як у великих навчальних округах, — розмірковує Леся Леонідівна. — Але хіба розуміння предмету чи бажання вчителя залежить від розміру аудиторій чи кількості дітей у класах? У містах батьки платять величезні гроші репетиторам тільки за те, що ті індивідуально займаються з їхніми дітьми. А якщо у нас у класі менше десятка учнів, то хіба це практично не те саме індивідуальне навчання? Така школа перетворюється на сім’ю, де кожен за всіх вболіває.
Для родини Брошків школа взагалі стала сімейною справою. Адже батько, котрий був директором і вів уроки фізкультури, і мама, вчитель зарубіжної літератури, разом заробили майже дев’яносто (!) років педагогічного стажу. Не дивно, що продовжити їхню справу прийшла й донька, котра теж встигла відпрацювати в рідній школі два десятиліття. Усе село було і назавжди залишилось вихованцями цієї дев’ятирічки. І ось тепер уперше за всі роки школа зустріне першовересень без дітей та учнів.
На загальнообласному тлі історія крихітної школи може видатись просто непомітною. Для сімнадцяти її учнів знайшлись місця в сусідніх Дашківцях. Спробували прилаштуватися і вчителі. Тим паче що з дев’ятьох четверо вже пенсіонери. І якщо про перших влада прозвітувала, що вони стовідсотково знайшли роботу в інших школах, то останні особливо не беруться до уваги, навіть незважаючи на те, що багато десятиліть чесно і вірно служили освітянській справі.
Все б нічого. Але є одна невеличка деталь. Улітку до села приїхала молода родина, яка хотіла облаштуватися на новому місці. Подружжя шукало недорогу хату із садибою. Цього добра тепер хоч відбавляй. Але принагідно запитали, чи є в селі дитячий садок та школа. Такі запитання тепер не так часто звучать. Тож було б тільки радіти тому, що повертається молоде життя. Нехай не масово — лише перші паростки. Та все-таки...
І яким було розчарування, коли у відповідь почули, що немає дитсадка, а відтепер ще й школи не буде. Сільрада, пошта та медпункт — ось і все, чим нині можуть похвалитись Нові Нетечинці. Не те що для дітей, навіть для батьків практично жодних перспектив.
«Наше село взяло орієнтир не на школи, а на сади, — напівжартома кажуть люди. Хто молодий та дужий, вирощує, заготовляє, а потім возить на продаж у східні області яблука та різну сушеню. Тим і живуть. І кожен із батьків хоче назбирати хоч трохи грошей, щоб витягти дітей із того села».
Тож і молодята поїхали шукати місце для свого родинного гнізда десь в іншому місці. А чи багато їх залишилося, тих місць, успішних, привабливих та перспективних?
Років тридцять без випускників
У селі Зоряне, що в тому ж районі, поки що проблема закриття школи гостро не стоїть, але, якщо збережуться теперішні тенденції до створення навчальних округів, то не виключено, що й тамтешнім учителям та школярам доведеться задуматись над тим, де і як вчитись далі. Нині у школі І—ІІ ступенів набирається тридцять п’ять учнів та півтора десятка вчителів. А вже найближчими роками очікується спад — за парти сядуть менш як три десятки дітей. Потім, щоправда, повинно виручити підростаюче покоління, бо нині у сільському дитячому садку майже півтора десятка вихованців. Але все одно зі всією цією арифметикою зорянській школі ніяк не вирватись із розряду неперспективних.
— Так, наші діти вже давно звикли лише до восьмирічної чи дев’ятирічної освіти, — розповідають тамтешні жителі. — Уже, напевно, років тридцять як ніхто із випускників школи не наважується піти в десятий-одинадцятий класи.
Зізнатися чесно, така інформація не те, що здивувала, а просто вразила. Невже в селі за ці десятиліття не було дітей здібних, охочих до знань? Невже нікому не кортіло здобути середню освіту? Невже ніхто не планував вступати до вищих навчальних закладів?
Та ні, все це було. От тільки, щоб піти цим шляхом, діти мусили спочатку протоптати стежину до шкіл у сусідні села. «А який у цьому сенс? — один поперед одного запитують люди. — Для чого стільки років місити болото? То нехай уже краще вступають до училищ, технікумів чи теперішніх коледжів. За той час і освіту здобудуть, і спеціальність матимуть. А захочуть, то й до університетів вступлять»...
Хіба тут відмовиш у простій, може, трохи примітивній, проте максимально наближеній до життєвих реалій логіці? Молодь виривається із рідних сіл усіма силами. До того ж не в сусідні, хоч би як ті зваблювали більшими школами і новішими класами, а геть подалі. І дивись, через пару літ ми всі знову сплеснемо руками: ніхто не винен, така демографічна ситуація. Уже й у Зоряному чи схожому до нього селі школа не буде потрібна.
Добровільно, бо... немає іншого виходу
28 дітей із села Киселі, що в Старокостянтинівському районі, цього навчального року теж звикатимуть до нових товаришів, вчителів та шкіл у сусідніх селах. Бо в їхній рідній теж зупинено навчання. Старше покоління зі смутком каже: «От дожили, що вже тепер і школи не буде». Інші їх поправляють: «Так батьки ж самі заяви писали, що згодні, щоб їхніх дітей перевели...».
Тож формально претензій ні до кого немає. І нарікати теж немає на кого.
— А що ж було робити? — Перепитує мама п’ятьох дітей Стефанія Липовська. — Пообіцяли, що шкільний автобус їздитиме і що дітям там ліпше буде вчитися. Ну ми й погодилися.
Щоправда, в жінки тепер інший клопіт — добитися, щоб у село курсував не тільки шкільний, а звичайний рейсовий автобус для всіх. Бо в понеділок і середу, приміром, ніякий громадський транспорт до Киселів не йде. В інші дні до райцентру і назад можна-таки дістатися, але...
Один-єдиний зворотний автобус до Киселів відправляється зі Старокостянтинова ще до опівдня. Ну спробуй дістатися туди, вирішити всі справи, скупитися на базарі і ще й назад встигнути. А не зумієш — кружляй попутками по сусідніх селах, а маєш сили — то ще й пішки кілька кілометрів.
Проблему цю гостро відчувають у селі всі, але боротися за свої права чомусь вирішила самостійно лише одна багатодітна мати. Воно й зрозуміло: кому-кому, а їй спробуй наїздитися-находитися, поки дітей до школи збереш. А тут ще чоловік почав важко хворіти, до лікарні треба частенько, а як йому пішки чи на попутних?
Одне слово, почала жінка писати листи то зі скаргами, то з проханнями і в район, і до обласної влади. І як же була обурена, коли отримала у відповідь: «На жаль, вплинути на перевізників не можемо»...
Здавалося б, ну який стосунок мають усі ці транспортні перипетії до шкільних проблем? Але як визначити, що в сільському житті головне, а що другорядне. Там усе чіпляється одне за одне: немає роботи — нікому полагодити дорогу, не приїдуть новосели — не буде кого вчити у школі, не підростуть діти — нікому буде жити в селі і... нікому працювати, будувати ті-таки дороги, школи, дитячі садки. Ось так і замикається житейське коло.
Сільська школа стала затратною для бюджету і невигідною для держави. Але хіба це дивина? Процеси виховання і навчання завжди потребували значних затрат, то безпосередній обов’язок держави. Принаймні тієї, котра хоче мати майбутнє. Правоохоронці, податківці і ревізори можуть дуже прискіпливо перевірити, куди витрачається кожна шкільна копійка. І не виключено, що навіть знайдуть певні порушення. Але хіба вони визначають суть проблеми? Якщо на селі хтось і потребує дотацій, то це насамперед школа і кожна родина. Такі інвестиції не віддячать мільйонними прибутками у найближчі жнива. Але саме вони закладають основи для успішного майбутнього.
Хмельницька область.
На знімку: сільським дітям не доводиться обирати школу для навчання. За них це робить обмежений бюджет і запопадлива влада.
Фото автора.
