Не випадково стверджують, що центр тоді могутній, коли сильні окраїни! Як показав час, це добре розуміли кращі представники вищої аристократичної еліти царської доби, яких нинішні історики зараховують до категорії соціальних патронів. Завдяки їм на Наддніпрянщині з’явилися перші школи, лікарні, музеї, бібліотеки, що дало змогу національній ідеї не лише зберегтися, а й значно розвинутися. Особливо це було актуальним для невеличких сіл і селищ. 

Майже всі провідні сучасні вчені погоджуються, що саме в селі зберігається генетична ідентифікація української нації. Як не дивно, але школи, створені після скасування кріпацтва в 1861 році, після затвердження указом Олександра ІІ «Положень про губернські та повітові земські установи» та введення їх в дію 1 січня 1864 р. у 33 губерніях Європейської Росії, також стали, певною мірою, форпостами запровадження усього нового і, головне, — національно прогресивного в країні, зокрема освіти різних верств населення. На моє переконання, яскравим прикладом може бути історія діяльності Дернівської земської трикласної школи, а нині — Дернівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І ступеня — дитячий садок», що була створена 1912 року спільними зусиллями Переяславського повіту Полтавської губернії та князів Мещерських, на той час — власників мого рідного села. Сьогодні за адміністративно-територіальним поділом село Дернівку віднесено до Баришівського району Київської області і, незважаючи на будь-які зміни, воно продовжує залишатися одним із мальовничих його куточків зі своїми традиціями та історією. Чого лише вартий понад 700-гектарний сосновий бір із березовими галявинами, який оточує село, і сивої давнини притока Дніпра — річка Трубіж, що тече поблизу Дернівки. Саме село розташоване в долині, в давнину — в дерновій долині, звідки, як вважають, і походить його назва. Біля Дернівки виявлено залишки скіфських і ранньослов’янських поселень, знайдено вироби з кременю, статуетки з бронзи та заліза, наконечники стріл, різні прикраси, уламки глиняного посуду.

На думку першого дослідника історії села В. Костенка, найдавнішим письмовим документом, у якому згадується Дернівка, є перепис 1726 року (на той час у селі було 28 господарств). За ревізькою легендою, село, що належало до Баришівської сотні Переяславського полку, «с давних времен суть войсковое свободное, в диспозиции гетманской принадлежало и ведений сотничьем обреталось». Однак сьогодні, згідно із записами у старовинних церковних книгах отця Павла — настоятеля православної церкви у сусідньому селі Лукаші, з’являється нова дата заснування Дернівки, а саме — 1605 рік! Зрозуміло, що вона потребує документального підтвердження.

У XVІІІ столітті Дернівка стала власністю генерального писаря і великого землевласника Андрія Безбородька. Згодом село переходило від одного роду поміщиків до іншого, поки не стало власністю відомих магнатів — князів Мещерських, які мали тут економію аж до 1917 року. Школу почало зводити Переяславське земство 1908 року, а закінчилося будівництво 1912-го. Це була одноповерхова дерев’яна будівля з трьома класними кімнатами, коридором і квартирою для вчителя. У квартирі теж були дві кімнати і коридор. Висота школи сягала 4 метрів, вікна були великі, тому світла у класах вистачало. За 100 років існування школи переробили лише дах, вхідні двері та груби.

Школа запрацювала в 1912 році. Навчання проводили у трьох класах. Дітей вчили писати, читати, рахувати. Велику увагу приділяли вивченню Євангелія, різних молитов, студіювалили також старослов’янську мову. Писали на дерев’яних дошках рифликами (схожими на олівці). Був і папір, але дорого коштував, тому купували його тільки заможні родини. Першу вчительку звали Марина Петрівна (прізвище не пам’ятають), яка жила у шкільній квартирі.

У школі навчалося до 50 дітей. За спогадами К. Доценко, яка пішла до школи 1919 року, на той час там було чотири класи. Діти навчалися в об’єднаних групах. У першому класі були учні віком від 7 до 12 років. 

У першому півріччі уроки починалися з молитви для всіх класів «Царю небесний». Усіх дітей збирали в одній кімнаті, де була велика дерев’яна ікона. Починаючи з першого класу учні, співали у церковному хорі, де їх вчили церковних пісень і молитов.

«Рік був тяжкий, голодний, але в школу ходили. В учнів були книжки, зошити. Писали металевим пером. Велику увагу вчителі приділяли каліграфії. Уроки проводили українською мовою, але були також уроки російської. В цей час діти і підробляли за харчі. Я з сестрою пасла корів: вона до обіду, а я — після обіду. Адже я ходила до школи в першу зміну, а вона навчалася у другу. В сім’ї було четверо дітей і всі ходили до школи», — згадує К. Доценко.

До 1924 року вчителів за власний кошт утримували селяни, а також допомагали школі. А з 1924-го їм встановили заробітну плату. У ці роки школа була осередком культурного і громадського життя села: тут працював хор, драматичний гурток, у приміщенні школи проходили збори селян.

У цей час вчителі виконували ще одне важливе завдання — подолання неписьменності. Навчали дорослих у вечірній час. Ось як згадує своє навчання у школі Марія Семенівна Костенко: 

«До школи я пішла в 1926 році. В першому класі було 23 учні, а в третьому — 26. Учителем був Захарій Павлович Драник. Він уміло керував навчанням у двох класах, дисципліна була ідеальна. Коли вивчали букву, то її писали на дошці й не витирали протягом кількох днів, поки діти її не запам’ятають. Наш учитель не тільки вчив писати, читати й рахувати. Він добре малював, грав на бандурі, співав. До свят готувалися завжди дуже ретельно. Запам’ятався захід до дня народження Т. Шевченка. Сам учитель прочитав напам’ять «Наймичку».

Писали ручками і олівцями, в кожного вже була чорнильниця. Малювали кольоровими олівцями. Книжки і зошити носили зав’язаними у хустинку.

Пізніше учні цього вчителя створили у селі капелу бандуристів і хор, які побували у Москві на Всесоюзному огляді художньої самодіяльності. Обидва колективи виступали в Большому театрі. Виконували пісні Т. Шевченка, а в першому ряду сиділи маршали К. Ворошилов і С. Будьонний.

Важливу роль у поліпшенні роботи школи відіграла постанова уряду від 05.09.1931 року «Про початкову і середню освіту», якою передбачалося три типи шкіл: чотирикласна, семикласна, десятикласна.

У цей час кількість дітей у класах збільшилася. Навчалися у дві зміни. Жили дуже бідно, але діти ходили до школи. У роки голоду в першому класі було 42 учні. Вчителів було двоє — Мусій Семенович Матяш та Ганна Яківна Лобода.

У 1945—1946 роках і надалі дітей у класах поменшало і, як згадувала моя мама — О. Вергунова (Головко), класи об’єднували у комплекти 1—3, 2—4. Вона також розповідала, як дітлахи після занять допомагали ставати на ноги місцевому колгоспу, збираючи після занять жолуді в лісі для відгодівлі єдиної купленої правлінням після війни свиноматки, а також брали участь у «битві за врожаї» кок-сагизу, конопель та годівлі шовкунів зібраним листям, яке відносили до спеціальної кімнати, розташованої у сільраді. За це кращих учнів нагороджували похвальними грамотами.

Після 1950 року вчителі вже майже не змінювались. Це були Н. Яценко, М. Матяш, О. Наливайко. Пізніше в школі тривалий час працювали Ольга Тихонівна Головко, Тамара Іванівна Шамшур, Ніна Лаврентіївна Шовть, Вадим Степанович Богаєвський, Валентина Григорівна Гудзь, Ольга Андріївна Трохимець, Наталія Леонідівна Дем’яненко, Олена Михайлівна Третяк, Тетяна Павлівна Кальченко. З книги обліку учнів, яку системно почала вести з 1944 року, видно, що Дернівську початкову школу закінчило 490 осіб.

Серед цих учнів є люди, які прославили наше село навіть у світовому масштабі, вони — його гордість. Насамперед, це відомий державний та громадсько-політичний діяч, історик, заслужений працівник культури УРСР, перший секретар ЦК ЛКСМ(У) 9 (1943—1947), один із керівників партизанського руху під час Другої світової війни, депутат Верховної Ради СРСР (1946—1956) та УРСР (1947—1952, 1952—1956) Василь Семенович Костенко (26.04.1912—22.04.2001). Він у 1987 році подарував свою приватну колекцію, яка налічувала 400 експонатів, музею Т. Шевченка в Баришівці. Тепер його унікальна Шевченкіана є основою експозиції музею. Ще один випускник школи — Юрій Вадимович Богаєвський — тривалий час працював у представництві інших країн від Міністерства закордонних справ України, а також Надзвичайним і Повноважним послом України у Бразилії та багатьох інших країнах.

Понад 70 учнів школи закінчили вищі навчальні заклади, вони стали вчителями, лікарями, інженерами, агрономами і працюють на благо України в різних галузях народного господарства.

Сьогодні творіння Переяславського повітового земства, яке з 17 вересня 2010 року реорганізували у навчально-виховний комплекс за рахунок долучення дитячого садка і законодавчо підпорядковане відділу освіти Баришівської райдержадміністрації, перейшло у формат, як кажуть, виключно вже дії Дернівського «земства», тобто сільради. Щомісяця за це перераховує до району 30 тисяч гривень субвенцій на виконання делегованих повноважень. Це, за великим рахунком, відповідає принципам освітньої діяльності, які притаманні європейським країнам, до системи цінностей яких ми так прагнемо долучитися, але вони повністю суперечать основоположним підходам радянських часів. У цій ситуації, зрозуміло, існують певні бюрократичні перепони. Але особисто я розцінюю бажання Дернівської сільради та мешканців Дернівки утримувати свою школу навіть з вісьмома учнями та садочком для 16 діток, як надзвичайно тонкий індикатор державної політики щодо села. Сьогодні в ньому мешкає близько 600 осіб, практично наполовину менше, ніж за часів розквіту радянської України, але вже без колгоспу та дієвої інфраструктури райцентру. Тому кожен наступний рік державності умовно можна розглядати як подвиг для всіх селян! Якщо ми необдумано десь «перетиснемо» або, не дай Боже, через політичні амбіції чи уподобання знівелюємо культурні цінності, такі як сторічна Дернівська початкова школа, що дісталася нам від двох систем влади на українських землях — гріш ціна державності!

А поки що 14 вересня 2012 року мої односельці разом із випускниками Дернівської початкової школи різних років зі сподіваннями на краще майбутнє достойно відзначать її ювілей.

Сподіваюся, що святкування відбудеться за участю представників виконавчої та законодавчої влади Полтавщини різних рівнів. Маю надію, що втілиться і моя мрія — за власні кошти встановити на будівлі школи меморіальну дошку В. Костенку, якому село вдячне за всі блага цивілізації: дорогу, телефонізацію, Будинок культури та, принаймні, вищу освіту для п’ятдесяти мешканців за радянських часів, — а також присвоїти школі його ім’я в ювілейний для неї та мого земляка сторічний вік! Таку ж іменну меморіальну дошку, за доброї волі міськвиконкому, хочу встановити і на будівлі, відомій у Полтаві як маєток І. Леща та його сина А. Леща на вулиці Жовтнева, 15а. У ній уродженець Полтавської губернії В. Костенко мешкав протягом 1952—1958 рр., коли викладав у Полтавському педагогічному інституті імені В. Короленка і дав путівку в життя не одній сотні своїх земляків. Інакше й не повинно бути! Бо, як кажуть: «інтриги інтригами, а книги, церкви, діти і добрі справи залишаються на віки!». І за В. Липинським: «Ніхто з нас не зробить націю, якщо ми самі не захочемо бути», а Г. Сковорода у своєму вірші з 24-ї пісні «Сада Божественных песен» застерігав: «Вас Бог одарил грунтами, но вдруг может то пропасть...».

Віктор ВЕРГУНОВ, директор Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН, член-кореспондент НААН, іноземний член РАСГН.

Фото надане автором.