Як і чому німці вкрали в України Елладу і віддали Греції

На це, зокрема, звернув увагу німецький історик О. Фалльмерайєр, який у 1830 році заявив, що в жилах християнського населення сучасної (на той час) Греції немає жодної краплі справжньої еллінської крові. А скіфські слов’яни, іллірійські арнаути, діти північних країн, кровні родичі сербів і болгар, далматинців і московитів — народи, які дуже дивуються, за свідченням Фалльмерайєра, коли їх називають греками.

Вельми цікавою є й думка А. Васильєва, котрий стверджував, що в ХІ столітті нашої ери греки у Візантії були напівдикунами, а вся класична Еллада — чарівна казка епохи Відродження. Його тезу підтримує і вже згадуваний нами М. Морозов, який акцентує на тому, що теологічна література грецькою мовою розпочалася наприкінці ІV століття нашої ери з перекладу на неї «Апокаліпсиса». А світська література грецькою мовою з’явилася значно пізніше і, ува-га (!), поза межами країн з корінним грецьким населенням, конкретно — в Західній Європі.

Зверніть також увагу, шановні читачі, на ІV століття нашої ери. Саме в цьому столітті християнство, в якому перемагає іудео-християнська секта, стає державною релігією в Романії і переходить в релігійній літературі та церковному діловодстві з коптської мови на таке собі «християнське есперанто» — грецьку мову.

Про те, що греки — аналог російського, американського чи радянського народу (які є імперським конгломератом різних етносів), свідчить хоча б те, що, за свідченням Лікурга, греки впродовж трьох століть нічого не знали про «грецьку» літературну пам’ятку видатного античного автора Гомера — «Іліаду». Це підтверджують і слова О. Вельтмана, який пише: «...Самі греки кажуть, що «Іліада» спочатку була написана не грецькою мовою...».

На думку С. Бондаря і П. Кралюка: «...Елліністичні тенденції в Північному Причорномор’ї виявилися ще раніше, ніж у «материнській» Греції. Незадовго до походів Олександра Македонського боспорський цар Левкон І (близько 389—349 рр. до н. е.) здійснив низку завоювань, унаслідок яких до складу Боспорської держави ввійшли не лише давньо-

грецькі міста-колонії, а й території, населені «варварськими» племенами. Як результат було створено типову елліністичну державу, що в ІV—ІІІ століттях до нашої ери переживала період свого піднесення» (мал. 2).

Проте ми мусимо уточнити слова С. Бондаря і П. Кралюка щодо терміну «елліністична» держава, оскільки, на нашу думку, більш правильним є термін «скіфо-еллінська» держава. Скажімо, те, що на карті (мал. 2) називається Херсонеською державою, насправді було державою Гераклеєю зі столицею Херсонесом.

Нагадаємо, що Геракл вважався прабатьком і скіфів, і еллінів. Народився він, за міфами, в українському Криму — поблизу міста Пантикапей/Керч.

В цей само час, як пише скандинавський дослідник М. Нілльсон, Древня Греція була країною землеробів і пастухів, а багато з так званих грецьких «міст» були лише великими селами.

Ми вже згадували про переконливі висновки М. Чмихова про українське (трипільське, VІ—ІІІ тис. до н. е.) походження релігійного культу бога Зевса (мал. 4). У цьому контексті не є дивним той факт, що син Зевса — Теукр стає першим царем Трої (ІІІ тис. до н. е.). А його нащадок — «моторний парубок» Еней — царем Риму/Візантії, збудованого на землях троянців-теукрів.

Одним із покровителів Трої був сонячний бог Аполлон/Купало, релігійний культ якого народився в українському Причорномор’ї (мал. 5). У цьому зв’язку цікаво, що видатний скіфо-еллінський філософ Аристокл/Платон стверджував, що підтримує священний зв’язок з богом Аполлоном і є його служителем.

Як справедливо заз-начають С. Бондар і П. Кралюк, культ бога Аполлона був не грецького, а північно-причорноморського походження. І цей культ сонячного бога Аполлона був головним в усіх так званих мілетських (мелітопольських. — В.Б.) колоніях у VІ—І століттях до нашої ери.

Від себе додамо, що сонячний культ бога Аполлона був нерозривно пов’язаний з місячним культом богині Артеміди, який в ті само часи виникає на території Прадавньої України.

Цьому є не тільки історично-джерельне, а й археологічне підтвердження. Зверніть увагу на жіночі прикраси — сережки з древнього українського міста Пантикапей із зображенням місячної богині Артеміди, яку бачимо із скіфським луком, схожим у зігнутому стані на молодий місяць (мал. 6).

Можливо, саме схожість ріжка молодого місяця із скіфським луком і сприяла трансформації культу місячної богині Артеміди під час перенесення цього культу з України до країни цивілізаційно відсталих пастухів Греції, де вона стає богинею полювання?..

Вельми показово, що греки, яким німецька історіографія приписує народжений в Україні феномен еллінізму, насправді мало що розуміли в запозичених з Північного Причорномор’я культурно-релігійних феноменах.

Скажімо, бога Сонця Аполлона вони називали переважно Аполлоном Лікейським, що характеризувало його, на думку 

М. Нільссона, не як бога світла, а як бога пастухів. Богиня Місяця Артеміда хоча і стає в них найпопулярнішою богинею, проте не в статусі богині Місяця (як в Українській Елладі), а як богиня полювання та «головна німфа».

У цьому зв’язку зазначений автор дивується, яким же чином ці два культи в Греції могли бути пов’язані між собою?.. Дивується й одразу сам дає відповідь, наводячи приклад «грецького» бога пастухів Пана, який, за його словами, з’явився у столичному грецькому місті Афіни не раніше періоду перських війн.

Проте якби М. Нільссон почитав індо-арійські «Веди» та взяв до уваги, що скіфи/арії на межі ІІІ—ІІ тисячоліть до нашої ери вийшли з берегів Дніпра, як пише 

Л. Васильєв, він би дізнався, що скотарське плем’я панів з давніх-давен проживало в донецьких степах України. Подивіться хоча б на монету з Пантикапея, де викарбувано ім’я «донецького» бога Пана (мал. 7).

Отже, виходить, що вказані вище давньоукраїнські релігійні культи були запозичені греками, які перебували на нижчому рівні суспільного розвитку і були неспроможні піднятися на космічний (сонячно-місячний) рівень абстрактного мислення тисячолітньої української цивілізації, і все стає на свої місця.

У той час, як давньо-грецькі «міста» були лише невеличкими селами, як пише М. Нільссон, у таких українських (трипільських) містах, як Майданецьке Черкаської області, налічувалося до 40 тисяч мешканців.

Загалом сучасна історична наука не має сумнівів, що першими індоєвропейцями в Греції були пеласги, які прийшли туди з півночі у ІІІ тисячолітті до нашої ери. Вони, за свідченням Геродота, називали свою країну Пеласгією. Плутарх відзначав, що пеласги були засновниками Риму, а Діодор Сіцілійський повідомляв таку історію заселення, наприклад, середземноморського острова Крит: перші були е(теокри)тяни, другі — пеласги, треті — дорійці.

1. Раніше ми вже довели, що біблійні е(теокри)тяни насправді є теукрами/троянцями.

2. Пеласги/лелеги, за свідченням М. Суслопарова і О. Знойка, після дешифровки писемності трипільців і кімерів (сумерів/сіверів) виявилися трипільцями.

3. Дорійці/(скіфи. — В.Б.), за свідченням В. Клочка, були представниками сабатинівської археологічної культури з Центральної і Південної України.

І все це дає нам підстави для висновків, що яскрава і самобутня Крито-мікенська цивілізація, яка стала основою так званої «грецької» цивілізації, формувалася щонайменше трьома хвилями проукраїнських племен: теукрів/троянців (ІV—ІІІ тис. до н. е.), пеласгів/лелегів (ІІІ тис. до н. е.) і скіфів/дорійців (ІІ тис. до н. е.).

Так звана історична традиція свідчить, що так звані греки складалися із трьох основних груп: ахейців, іонійців і дорійців.

1. Ахейці, за висновками Л. Гіндіна і В. Цибурського, які спираються на свідчення Геродота, є нащадками «тевкрів» — теукрів.

2. Іонійці (найбагатше місто — Мілет/Мелітополь з 80 колоніями), за свідченням С. Бондаря і П. Кралюка, були основними носіями грецької культури в докласичну добу і ведуть своє походження з території України.

3. Дорійці (найпотужніше місто — Спарта), за даними В. Клочка, також були вихідцями з території України.

У цьому зв’язку постає запитання, а де ж там, власне кажучи, якісь міфічні греки, якщо історики, археологи та знавці античної філософії кажуть лише про праукраїнські племена?

Можливо, щось проясниться після аналізу релігійно-міфологічних аспектів так званої «грецької цивілізації»?

Відомий ромейський («візантійський») історик Лев Диякон (ХІ ст. н. е.), посилаючись на «Опис морського берега» Флавія Арріана (ІІ ст. н. е.), пише, що син царя Пелея Ахілл був скіфом і походив з містечка Мірмікій біля Меотського озера (Азовського моря). Вигнаний скіфами за свій дикий, нестриманий і жорстокий норов, він начебто потім оселився у Фесалії.

На думку українських філософів С. Бондаря і П. Кралюка, ромейський історик (імовірно, грецького походження) Лев Диякон, який писав через 900 років після Арріана, намагався у такий спосіб поєднати «неканонічний» міф про скіфське походження Ахілла з «канонічним» міфом про грецьке походження цього обожненого після смерті античного героя.

Останній після смерті, ймовірно, був похований у присвяченому йому храмові на острові Левке (Зміїному) біля Одеси, розкопи якого здійснювали українські археологи С. Охотников і А. Островерхов.

Ці автори стверджують, що культ Ахілла був дуже популярний в Ольвії та інших «грецьких» містах українського Причорномор’я. Він мав титул понтарха (царя Понту — Чорного моря), «владики скіфських земель» і подекуди ототожнювався навіть із культом Геракла.

Отже, відомий скіфський герой Ахілл, про якого пише (не грецькою мовою!) у своїй «Іліаді» Гомер, народився в українському Криму (біля Пантикапея/Керчі) і похований біля українського міста Одеса (на острові Зміїний).

Ураховуючи, що, «канонічна» Троя розташовувалася в мало-азійському Причорномор’ї, народження, подвиги і поховання обожненого скіфського героя Ахілла здійснено в басейні Чорного моря (точніше — в Україні), виникає логічне питання: «А до чого тут греки зі своїми претензіями на українця Ахілла?».

Те саме можна сказати і про Геракла — прабатька скіфів і спартанців (і ті, й інші — дорійці), який, за міфами, теж народився в місті Мірмікій (біля Пантикапея/Керчі) і здійснював свої подвиги у Великій та Малоазійській Україні (нині — Україна і Туреччина).

Можливо, це і збіг обставин, але давайте зіставимо такі факти:

1. Геракл і Ахілл — обидва народилися в місті Мірмікій (біля Пантикапея/Керчі);

2. Геракл вважається прабатьком скіфів; Ахілл за народженням був скіфом і мав титул «владики скіфських земель» (а царі завжди «батьки» для своїх підданих);

3. Геракл і Ахілл — обидва здійснювали свої подвиги в Причорномор’ї (Великоукраїнському та Мало-

азійському);

4. Геракл був «одружений» на Змієногій богині, яка й народила (за Геродотом) Скіфа; Ахілл похований у храмі його імені на острові Зміїний (біля Одеси);

5. Геракл і Ахілл — обидва після смерті були обожнені й забрані Зевсом/Деусом на небо (як і їхній «духовний правонаступник» скіф/копт — Їсус Христос).

Такий ось «збіг обставин» щодо біографій Геракла та Ахілла, який видається не таким уже й «випадковим».

І ще одна пікантна подробиця у виконанні російського М. Морозова, яка свідчить про вагомі українські впливи не тільки в античному світові, а й у величній Романській («Візантійській», як пишуть німецькі історики-фальсифікатори) імперії:

«...Наша псевдохристианская эра... была предложена впервые римским монастерионцем украинского происхождения, принявшим имя Дионисия и открывшим, что рождество Христово случилось за 525 лет до того времени, как он начал его вычислять. Ранее этого хитроумного украинца, никто не решался определить ни год, ни месяц упомянутого сенсационного события...»

Зверніть увагу на такі слова російського історика:

1. Візантійський монах українського походження Діонісій запропонував у VI столітті нашої ери систему літочислення від Різдва Христова, тобто нинішній календар «нашої ери»/Різдва Христова придумав українець.

2. Немає сумнівів, що грамотний український монах знав про справжнє скіфське/коптське походження Їсуса Христа й тому увічнив у календарному літочисленні цього Великого Українця і Сина Божого, який повторив шлях видатних предків українців Геракла та Ахілла, котрих Бог забрав на небо.

3. Російська канонічна історична наука свідчить про те, що українці як народ з’явилися у XІV столітті нашої ери, виділившись із «великоруської» народності. А як тоді бути з українським монахом Діонісієм у Романії/Римі/Візантії, який за 800 років до того придумав сучасний календар?

4. А якщо згадати Геродота і Страбона, які писали, що жителів Трої римляни називали своїми предками та йменували теукрами, вибудовується чіткий цивілізаційний зв’язок між Давньою Україною і Ромейською імперією, яку хитромудрі німецькі фальсифікатори і творці так званої «Всесвітньої історії» перейменували на Візантію.

Отже, виходить, що насправді не було такої імперії — Візантії. Була тисячолітня Романія, збудована троянцями-теукрами на шляху між Європою та Азією. Італійське місто Рома насправді було віддаленою провінцією Романії і ніяк не могло бути столицею Римської імперії.

У цьому зв’язку вельми логічним видається те, що праукраїнські племена, які створювали підвалини Великої Романії, під час формулювання основних засад релігійної ідеології Їсуса Христа використали історичний досвід формування та еволюції релігійних культів обожнених героїв Геракла і Ахілла та скіфських пророків Зороастра і Будди.

Проте внаслідок «канонічної» фальсифікації Біблії та історії Великої Романії (Риму) відбулося те, що ми маємо на даний момент. Але цей момент нині стає Моментом Істини.