Позиція, місце та роль учителя визначать майбутнє України

Традиційно і закономірно щорічні серпневі педагогічні конференції мають широке суспільне звучання як справжня загальноукраїнська рада з освітянських питань.

Багато про що промовляють навіть такі суто статистичні показники: у цій сфері задіяно 884 тисячі вихователів, учителів та викладачів, вона охоплює вихованням і навчанням 8 мільйонів 400 тисяч дітей та молоді. На неї припадає 6,6 відсотка від ВВП країни, або понад 92 мільярдів гривень зведеного державного бюджету на 2012 рік.

За великим рахунком, саме вона визначає стан самопочуття суспільства і країни, є інтелектуальною основою та колективною совістю народу.

Вважаю за необхідне наголосити: за далеко непростих нинішніх умов та обставин учительство утримує свій суспільний авторитет, виступає солідною гарантійною основою стабільності в державі.

Зважаючи на це, бачу необхідність вивести педагогічні конференції за межі їх усталеного сприйняття. Як мінімум, подивитися на освітянські питання в контексті завдань розвитку України. Тоді чіткіше буде їх сприйняття, зрозумілішим стане покликання школи в суспільному житті країни, процесах, що відбуваються у світі.

Урешті-решт, такі конференції — це пропозиції до формату діалогу, який конче потрібен на нинішньому етапі. Потрібен хоча б для того, щоб не допустити конфронтації між владою та активною частиною громадян.

Сьогодні вкрай необхідне широке стратегічне відчуття і бачення історичних процесів. Адже ми не знаємо, що чекає нас попереду і навіть не можемо бути впевненими в тому, що рухаємося від меншої стабільності до більшої передбачуваності.

Перенапруження світу, затяжні кризи, багатолінійність майбутнього, множинність та розмивання центрів сили, що дає підстави робити висновки про «кінець історії» (Фукуяма) або «повернення історії» (Роберт Кейган), водночас характеризується перетворенням його за рахунок трьох компонентів — глобалізація, Інтернет, дерегуляція — на «єдину площадку» (З. Бжезинський).

За таких обставин абсолютна більшість країн вже не може дозволити собі діяти на власний розсуд. Вони змушені орієнтуватися на загальні стандарти, а не на «статут свого монастиря». Відповідно нового звучання набуває поняття «державний суверенітет». Більше того, посилюються намагання утвердити під різноманітними приводами як міжнародну правову норму таку парадигму: якщо держава порушує або допускає порушення фундаментальних прав людини, вона втрачає своє головне суверенне право — невтручання в її внутрішні справи інших країн.

Разом з тим характерною рисою сучасності стає посилення деспотизму з боку сильнішого.

Загальна орієнтація на демократію, хоча, як засвідчує практика, демократичні процедури можуть легітимізувати феодальну політичну систему, в поєднанні зі стрімким наростанням соціальної нерівності, формує новий феномен масової політичної активності. Першорядно економічні ускладнення підсилюють увагу людей до питань рівності і свободи, їх бажання мати прозору політичну систему. У широкому сенсі ця закономірність зумовлена уроками історії, особливо правління тоталітарних режимів у ХХ столітті, фіксацією у всіх найважливіших міжнародних документах сучасності принципів демократії. Важливе значення має зростаючий світоглядний і культурно-освітній рівень людей, які вже не сприймають своїх правителів як намісників Бога на Землі.

Вільне суспільство не буде миритися з масовою бідністю, убогістю соціального захисту, несправедливим розподілом суспільних доходів і благ.

Усе це у свою чергу вивільняє популістську енергію мас, що несе загрозу потрясінь глобального масштабу. Особливо з огляду на те, що на зміну «кольоровим» прийшли «мережеві» революції. Протистояти такій системі руйнування влади практично неможливо. Тим більше коли, за оцінками фахівців, під виглядом боротьби з диктаторськими режимами розгортаються класичні колоніальні війни за ресурси.

Принагідно зауважу, що в сучасному світі все наполегливіше нав’язується теза про необхідність інтернаціоналізації природних багатств. А для цього і теза про захист чи примус до демократії є неодмінним приводом для того, щоб брати їх під контроль.

Хоч би там як було, дуже небажаною і небезпечною для Європи реальністю є формування навколо неї напівкільця революцій і громадянських війн.

Звичайно, ці та інші процеси так чи інакше накладаються на Україну, впливають на неї, ускладнюють без того непростий її внутрішній розвиток та взаємини з навколишнім світом.

Напередодні 21-ї річниці незалежності не бракувало оцінок стану українських справ. Дуже різних, залежно від того, хто брав на себе цю непросту місію.

А реальність така: Україна як держава відбулася, є і буде. І вона значно краща від того іміджу, що створений всередині країни та за її межами. Проте так само реальністю є й те, що весь цей час Україна переважно вибудовувалася і жила на попередній основі, за рахунок напрацювань минулих поколінь. Вони ж сьогодні повністю вичерпані. А ми опинилися на півдорозі між своїм минулим, від якого відірвалися, і майбутнім, до якого все ще не наважуємося йти широкою і впевненою ходою.

Системний дефект українського існування в ігноруванні загальноприйнятих показників якості. А саме: тривалість життя, якість освіти і охорони здоров’я, рівень доходів, середовище проживання. Глибокий і очевидний провал — стрімке зростання соціальної нерівності.  

Той факт, що нам доводиться одночасно вирішувати завдання будівництва держави, нації та економіки, та ще за таких умов, як зневага до законності, розповсюдження корупції, недостатня розділеність бізнесу та влади, низький рівень організації правосуддя, постійне звернення до минулого в політичних цілях, спекуляції на гуманітарних і територіальних проблемах, уже не можуть розглядатися і сприйматися як індульгенція для влади.

Сьогодні Україна потребує комплексної і чіткої концепції майбутнього. Якщо ми серйозно і відповідально налаштовані на те, щоб не допустити повторення свого недалекого минулого. Причому поняття відповідальності належить до ключових у сучасному житті. Свободу ми отримали, а відповідальності не навчились.

Завдання з завдань — пов’язати суверенітет з якістю життя на основі належного рівня державного управління і гармонізації особистих свобод зі свободою країни.

В основу подальшого розвитку України має бути покладено правильно сформований особистий інтерес кожної людини. А взагалі нашою національною ідеєю на теперішній час мала б стати теза — збереження українського народу у широкому вимірі цього слова, створення умов для забезпечення добробуту кожного як неодмінної передумови добробуту всіх.

Треба, врешті-решт, виходити із заземлено очевидного: найкращою мотивацією для людини є її власні прагнення і власні інтереси.

Треба навчитися вписувати їх в державну канву, а не навпаки. У свою чергу, необхідно збудити в людей інтерес до успішного життя, показати нові можливості, потіснивши загальне збайдужіння, конформізм і тотальний патерналізм.

Україна гостро потребує розмови саме в такому ключі. Потребує широкого консенсусу на всіх рівнях. Потребує розуміння викликів доби й усвідомлення того, що якщо в найближчі 2—3 роки не буде проведено комплекс запропонованих Президентом глибоких і складних реформ в економічній, соціальній і політичних сферах, пристойного майбутнього український народ не матиме.

Примітивна пропаганда, коли всі пояснення і рецепти прості, як коров’яче мукання, — це не те, на що слід вестись. Особливо перед виборами. Хоча, звісно, вони є тим моментом, коли невдоволення людей загострюються і виходять на поверхню. Так що вибори — це політичні можливості і ризики одночасно.

Сьогодні їх необхідно розглядати як визначальний шанс для країни і народу. Як можливість подолати тупиковість українських політичних дискурсів, що зазвичай зводяться до пошуку ворогів. Вороги, як правило, знаходяться. Класовий принцип «хто не з нами, той проти нас» продовжує торжествувати, а країна — балансувати на грані протистоянь. Зауважимо, що усі ключові рішення в Україні до цього часу приймалися виключно через конфлікт.

Ми навчилися і вміємо боротися проти. Належить навчитися боротися за. Належить виробити і задіяти механізми та інститути, які стримують та попереджають, а не провокують ворожнечу.

Передусім це стосується наших політичних партій, кількість яких сягнула — тільки вдумаємося — аж 202.

В арсеналі багатьох із них — радикалізм, непримиренність, що переростають у ненависть. А засоби, що ними застосовуються, не можуть викликати позитивних емоцій. Утім, все це ще можна пережити. Непокоїть вперте намагання партійних лідерів розсварити і поділити країну на сфери впливу, штучний поділ політичного класу на владу й опозицію.

Осягаючи увесь 21-річний період незалежності, скажу відверто: поки що немає скільки-небудь вагомих підстав для того, щоб ідеалізувати українську владу. Чи, принаймні, не дуже її критикувати. Але й поведінка та дії тих, хто позиціонує себе сьогодні як опозиція, дуже скидаються на дезертирство, втечу від відповідальності, від свого народу.

За небагатьма винятками, це середовище — породження культу грошей, така собі патронатна служба олігархів, опозиція забезпечених і багатих. Її турбують не стільки прорахунки влади і як ці прорахунки усунути, скільки те, що влада заважає їй стати владою.

У результаті маємо не становлення й утвердження нової політичної еліти, а її виродження. Утім, поза інтелектом еліти взагалі бути не може.

Чи не з нашого сьогодення почерпнув судження один з учнів, писавши у своєму творі таке: полководці — сміливі люди, вони готові ризикувати життями інших людей? Чим не характеристика багатьом вітчизняним політикам?

Чи не є це відбитком тривалого впливу монголо-татарського панування, коли громадянські цінності обмінюються на пристосування, подвійні стандарти, себелюбство, хитрість, підступність і жорстокість? Що видно хоча б із ставлення до людей, якими звикли «смітити», до країни як персональної власності. Чим більше влади, тим більше власності. Чого вартує лише тодішня практика збирання податей, яка проростає сьогодні підкупами і корупцією.

Мабуть та обставина, що за сучасних умов європейські цінності впроваджуються на пострадянському просторі переважно азійськими методами, про які писав ще К. Маркс, коли ставка робиться на сильну владу і підпорядковану особистість, відтворила інтерес науковців до дослідження впливу монголів на Русь.

Щоправда, дехто апріорно стверджує, що якщо ми сформувалися безпосередньо під монгольським впливом, то сучасна Україна є ментальною частиною коли не Азії, то однозначно євразійською державою, яка навіть інстинктивно відторгає цінності західного світу.

Історична правда полягає в тому, що Україна, перебуваючи на стикові європейської і азійської цивілізацій, до монгольської навали і загалом розвивалась європейським шляхом, а отже, належить до Європи.

Проте головне питання нині — як практично реалізувати європейський вибір, ураховуючи наш сукупний історичний досвід і психологію багатьох людей.

Бо ми начебто йдемо вперед, а весь час опиняємося на задвірках. За таких обставин неминучі кризи і болісні рішення.

Та й не слід ідеалізувати Європу. А бачити її переваги, насамперед волю до раціонального облаштування життя, і результати.

Україна не може залишатися європейцем, що постійно запізнюється.

Не випасти із Європи і мати добрі стосунки з Росією — це неодмінні передумови успішної України.

Рецепт розвитку успішних країн старий, як світ. Вони на кожному етапі максимально використовували свою креативну енергію, робили ставку на освіту й науку, щедро винагороджували інтелект, носіїв та виробників нових ідей (взяти хоча б за приклад створення атомної бомби, освоєння космосу). Для цього достатньо подивитися на історію США та Європи, а також на певні періоди існування СРСР.

Сьогодні людство поставлене перед необхідністю вироблення переважно інтелектуального продукту на основі інновацій та технологій. Інтенсивно-індустріальна та природно-ресурсна епоха його розвитку наближається до остаточного завершення.

Вступає у свої права епоха «економіки знань», пов’язана з процесами комп’ютеризації та інтернетизації. Це фактично нова ємна сфера господарювання, нові робочі місця для висококваліфікованих і творчих працівників. Відходить у минуле звичне уявлення про експлуатацію людини. Тепер людина дедалі більше експлуатує тільки свої можливості, і на цій основі забезпечує собі успіх.

Водночас поширення новітніх технологій обертається тим, що, з одного боку, доводиться дедалі більше витрачати на освіту для забезпечення поступу і конкурентоспроможності. З другого — що ґрунтовна освіта у класичному розумінні цього слова втрачає якісний характер. Потреба в знаннях різко впала. Зміщуються оціночні планки і стандарти.

Доводиться з тривогою констатувати посилення таких процесів і явищ, як інфляція освіти і знецінення освіти.

До середини 80-х років минулого століття для нормального життя індивідууму вистачало вищої освіти. Останнім часом молодій людині прорватися нагору стає відчутно складніше. Бо дедалі більшу роль відіграють такі чинники, як соціальне оточення, соціальний капітал, загалом середовище існування з його цінностями і мотиваціями. І поряд з цим складно уявити успішну кар’єру без навчання від двадцяти і більше років.

33-річний досвід вузівської роботи дозволяє мені стверджувати, що наша нинішня вища школа стає дедалі більше схожою на середню. Як за масовістю, так і за рівнем підготовки. І багато в чому виконує її роль у процесі соціалізації. (Для довідки: сьогодні в Україні функціонує 846 вузів, серед них 345 — ІІІ—ІV рівнів акредитації). Саме головним чином через масовість вищої освіти українські вузи вже не є зосередженням найбільш підготовлених випускників шкіл.

Не кажу вже про далеку від досконалості практику оцінювання знань абітурієнтів, яка нівелює загальні зусилля педколективів, про надмір закладів посереднього і нижчого рівнів, які постали з учорашніх безликих профтехучилищ, про практику навчання на комерційній основі, яка часто-густо зводиться до вистоювання за дипломом за відповідну оплату.

Створюється враження, що за роки незалежності чимало зроблено для того, щоб зруйнувати інтелектуальний потенціал країни, у тому числі з допомогою сумнівних новацій в освіті.

На моє тверде переконання, система освіти, як, утім, і охорона здоров’я, сьогодні повинна бути одним з найперших реальних державних пріоритетів.

По-перше, у питаннях фінансового забезпечення. Це — аксіома.

По-друге, у царині піднесення престижу учителя та педагога, включаючи вузівського викладача. Мова не про пільги та привілеї, до десятка яких законами начебто гарантовані, а на практиці відсутні. Їх варто завести у заробітну плату, розмір якої й буде виміром розуміння державою місця та ролі учителя. Це для мене також аксіома.

Середня заробітна плата в освіті за перше півріччя 2012 року становила 2481 гривню, тоді як по промисловості, до якої вона має рівнятися — 3370 гривень. Сподіваюсь, що при підготовці проекту держбюджету на наступний рік вдасться вагомо це врахувати.

По-третє, питання підготовки учителя. Вона має здійснюватися тільки через державне замовлення. Вища педагогічна школа, класичні університети та наука повинні зосередити увагу на принципово нових засадах організації навчально-методичного процесу.

Трохи статистики: педагогічних працівників в Україні готують 54 вузи ІІІ—ІV рівнів акредитації та 47 — І—ІІ рівнів акредитації. Кількість випускників у 2012 році перевищила 44 тисячі осіб. За нинішніх умов, коли учитель уже не є головним носієм інформації, потрібно дати відповідь на ключову проблему: він покликаний вчити знань чи розуміння. Давати якнайповніший обсяг інформації чи формувати розум, що розвивається.

Комусь із великих належить думка: надмір інформації веде до зубожіння душі. А Вацлав Гавел стверджував: чим більше я знаю, тим менше розумію.

Відповідь для мене очевидна: завдання учителя сьогодні — навчити своїх вихованців вчитися. Кажучи словами австрійського педагога, піаніста і композитора Артура Шнабеля, роль педагога полягає у тому, щоб відкрити двері, а не в тому, щоб проштовхнути в них учня.

Звісно, це потребує нових, істинно творчих підходів, відповідних напрацювань, активного обміну досвідом, зокрема через відповідну літературу. На жаль, у видавничій справі гламурних дурниць у нас вистачає, а серйозних педагогічних періодичних видань обмаль. Окремої предметної розмови, а головне — рішень, потребує проблема підручників.

І, по-четверте, пріоритетність освіти диктується її зростаючою роллю у продукуванні культури, створенні та розповсюдженні смислів та символів як основи ідеологічних суспільних засад.

Скажімо, у США саме так формується те, що світ називає масовою культурою, стандартами споживання та запозичує їх. Завдяки цьому Америка утримує лідерство у встановленні таких стандартів і трендів. Хоча зрозуміло, що культура й без того йде за економічною могутністю.

Натомість європейська освітня система значною мірою визначає стандарти елітарного споживання і високої культури.

Для України, яка перебуває у транзитному стані, переходить до нової системи суспільних координат, ця функція освіти набуває виняткового значення. Там, де культура кульгає, де вона позбавлена ідеології, завжди домінуватиме культ грошей, а влада розглядатиметься як товар, засіб їх заробляння.

Нам потрібно відтворити — зрозуміло, на засадах нових реалій, систему виховної роботи. В усіх, без перебільшення, її складових.

Зокрема, комплексного підходу потребує питання здоров’я дітей. Збільшенням лише уроків фізкультури у цьому плані не обійтись.

Особливо треба нагадати, що кожна національна держава базується на міфах — про багату і славну історію народу, його обраність, про виклики і загрози, на які нація зобов’язана дати гідну відповідь. Тобто йдеться про вироблення сучасної концепції патріотизму.

Маймо на увазі, що у самостійне життя входить покоління, позбавлене минулого, яким можна пишатися. Позитивне витоптали, принизили, розпорошили і навіть знищили. Разом з тим, докладено достатньо зусиль, щоб залишити тільки пам’ять про біди, а отже — безсилля та недолугість попередніх поколінь.

Я з такими підходами абсолютно не згоден. Більше того — стверджую: українська історія може і повинна бути потужним політичним ресурсом розвитку країни, мобілізаційним стимулом, джерелом гордості за свій народ. Потрібна саме така матеріалізація гордості за нашу Вітчизну. Тоді країна не матиме збоїв, а будуть розвиток і результати.

Не торкаючи інших, не менш важливих проблем і питань, що добре відомі і традиційно постають на педагогічних зібраннях, скажу про головне: у державі сьогодні є розуміння того, що позиція, роль та місце учителя визначать майбутнє України. Майбутнє позитивне.