Поруч із київським шляхом у розлогих садах на берегах побратима Дніпра — тихоплинного, ніби й некрасивого назвою, але красивого чистими водами — Гнилого Тікича розляглося прадавнє село Мурзинці. Із заходу воно захищене Губським лісом. Повз нього ще 1654 року проїздив антіохійський патріарх Макарій до Лисянки і бачив, як визволена країна козаків оживала. У подорожніх записах його племінник Павло з Алеппо зазначив, що в лісі люди вирубували дерева цілодобово. Їх було дуже багато: «Вони численні, як мурахи, і незліченніші за зірок». Краса природи не марніє і через віки. Вона така розкішна і приваблива й донині.

Повернувся 

з духовного забуття

У цих квітучих пенатах народжуються й талановиті постаті, що уславлюють свою батьківщину. Саме таким був і Матвій, тринадцята дитина в козацькій родині Михайла та Ялини Шестопалів. Батько помер, коли хлопчику йшов другий рік, а мати жила і тримала в руках свою «ватагу» за чоловіка ледь не до ста літ. Козацькому ж роду, як мовиться, немає переводу.

...Ось ми разом із моїм колегою, дніпропетровським журналістом Михайлом Скориком, київським художником Олександром Фисуном та заслуженим працівником культури України, директором Тальнівського музею історії хліборобства Вадимом Мициком стоїмо перед меморіальною дошкою, яка нещодавно встановлена вдячними учнями на приміщенні Мурзинецького сільського клубу. До односельців ніби повернувся їхній славний земляк — із відкритим мужнім поглядом, мудрим чолом, воїн-фронтовик, колишній декан факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, публіцист і письменник, педагог і патріот України, кандидат філологічних наук Матвій Михайлович Шестопал...

Повернувся до ріднокраю із духовного забуття з палкою любов’ю до України, до рідного народу — як ерудований вчений, висококваліфікований викладач, чесний журналіст, що став для журналістських поколінь взірцем мужнього громадянина, борця за правду і справедливість. Його знаменитий афоризм про те, що «журналіст має бути бійцем, а не лакеєм», мав би стати одним із дороговказів для журналістської молоді. Ще збереглося й приміщення колишньої сільської семирічної школи, де навчався Матвій Шестопал. Щоправда, учні там давно не сидять за партами, бо їздять за знаннями до сусіднього села Неморож. Ми познайомилися із єдиним нині в селі носієм прізвища Шестопал — його племінником Григорієм Пилиповичем Шестопалом, неговірким і втомленим працею, але з доброю пам’яттю про своє родове коріння.

«Мою милу голубооку Україну розіп’яли»

У книзі мемуарів «Люди. Годы. Жизнь» Ілля Еренбург згадує: «Приведу отрывки из письма, написанного мне в сентябре 1942 года фронтовиком капитаном Шестопалом, оно у меня сохранилось: «У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи, «пропали» — люди в оккупированных краях пропадают хуже вещей). Мою милую голубоглазую Украину распяли паскудные немцы... Никогда я так не дрожал за судьбу своего отечества, как теперь... Только и слышишь, что отошли на новые рубежи, что враг теснит наши войска... Когда мы кончим войну, помоем руки и сядем судить, кто что сделал для того, чтобы спасти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует жестоко высечь за нерадивость или жульничество... Возможно, печать старалась учить общество на хороших примерах, а получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки. Дорого нам обходится эта дидактика! Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шумиху, сделать из этого очередную кампанию. Успокоить себя и других прежде даже, чем кончится «историческая» кампания. Они ведь кричали: «Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают верные часовые и т. д.». Это же самоубийство!.. В общем, многое мы делали плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставим, но и некоторым нашим. Война нас многому научит... Не знаю, дожил ли капитан М. Шестопал до наших дней».

Автор тих сміливих думок не лише дожив, а у вічність увійшов своїм подальшим мужнім життям і творчістю. За словами українського поета Бориса Олійника, саме Матвій Михайлович був улюбленцем студентства і предтечею явища, відомого  як шестидесятництво, і дух його усвідомленого українства сприяв появі таких гучних імен випускників журфаку, як В’ячеслав Чорновіл, Василь Симоненко, Дмитро Степовик, Микола Сом, Вадим Пепа, Степан Колесник, Вадим Крищенко, Микола Шудря, Дмитро Онкович та інших. За свою патріотичну позицію в 1965 році його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі й позбавили права на викладання історії зарубіжної преси на факультеті журналістики.

Студенти встали на його захист із відомою заявою, що коли доцента  Шестопала буде увільнено з факультету, то всі, хто нижче підписалися, залишать університет. 67 студентів зі 125 поставили свої підписи. То був перший у повоєнні роки студентський «бунт», який перелякав не лише керівництво університету. 

Партійні органи намагалися закрити факультет. Доля доцента Шестопала стала типовою для шестидесятників: безробіття, заборона викладати за фахом, заборона друкуватися. Проте він писав у шухляду, і вже після його смерті були надруковані відомі дослідження «Скільки років українцям», «Євреї на Україні», аналіз історичних романів Павла Загребельного «Літературні кізяки на дорогах історії» та інші.

Назвав сина іменем Учителя

Нинішнього року Матвієві Михайловичу виповнилося б 95 років. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка відзначає цю річницю. У травні на стіні інституту урочисто відкрито барельєф на честь колись опального викладача. До початку нового навчального року на Алеї Шестопала, що відкрита ще 2008 року на подвір`ї Інституту журналістики, з’явиться і меморіальний камінь, який з ініціативи Михайла Скорика виготовили дніпропетровські майстри-різьбярі. До слова, мій колега з побратимами доклав також чимало зусиль, щоб упорядкувати могилу М. Шестопала та встановити на ній новий пам’ятник.

— Ще замолоду моє захоплення й повага до вчителя були такими щирими і глибокими, — каже Михайло Тихонович, — що свого сина ми з дружиною назвали його ім’ям. У листах до нашої родини Шестопал за це подякував. Тепер Матвій Михайлович Скорик допомагає мені проводити заходи із вшанування пам’яті про незабутнього декана журфаку...

На цьогорічний  день народження 

М. Шестопала, повідомив Михайло Тихонович, заплановано провести всеукраїнську науково-практичну конференцію. З цієї нагоди в «Українській літературній газеті» член оргкомітету з відзначення 95-річчя ученого доцент Інституту журналістики, кандидат історичних наук Іван Забіяка опублікував статтю «Друге життя Матвія Шестопала. Яке воно?» Є в ній і такі рядки: «Тривалість фізичного життя людини залежить від її стану здоров’я. Тривалість духовного — від того, скільки часу пам`ятають цю людину. Банально, але факт: М. М. Шестопал — поки що єдиний викладач факультету/ інституту журналістики, якого майже через 50 років від часу його звільнення з університету не лише пам’ятають, а й, вшановуючи, роблять так, щоб ця пам`ять передавалася майбутнім поколінням. 

Щороку 7 листопада, в день його народження, збираються біля могили ті, хто ще може доїхати, дійти, і вшановують пам’ять свого Великого Вчителя, Педагога».

Думається, що й земляки незабутнього Матвія Шестопала приєднаються до відзначення 95-х роковин від дня його народження. Зокрема, управління культури Черкаської облдержадміністрації, науковці та студентство, спілчанські організації журналістів, письменників, майстрів образотворчого мистецтва не залишаться осторонь цієї патріотичної справи, щоб долучитися до увічнення пам’яті про видатного сина Шевченкового краю, талановитого педагога, невпокореного борця за правду, національну гідність і гордість, українського патріота Матвія Шестопала.

Черкаська область.

 Фото із інтернет- видання «Українська літературна газета» та Олександра ФИСУНА.