Людина, прикута до ліжка невиліковною недугою, — тяжкий хрест для родини. Адже далеко не завжди є час для догляду за лежачим хворим, котрий потребує постійного догляду, а найняти доглядальницю не усім по кишені. Щоб полегшити цей тягар жителям Херсонщини, тут ще в 1998 році було створено перший на півдні України хоспіс, розрахований на півсотні таких пацієнтів. Однак держава в особі обласного управління охорони здоров’я, що взяло на себе зобов’язання із надання так званої паліативної допомоги, вочевидь не справляється з їхнім виконанням.
— Ми страждаємо від нестачі коштів так само, як і всі інші державні лікувальні заклади регіону — ніяких знижок за особливий статус нам не надають. Ось і виходить, що витрати на медикаменти хоспіса бюджет оплачує в середньому на 75—80 відсотків, харчування — відсотків на 90. Але ж приблизно кожний десятий наш пацієнт — це самотні люди віком від 22 до 102 років, у яких немає ані рідних та близьких, ані коштів на існування, — відверто визнає головний лікар Херсонського хоспіса Інеса Чамлай.
На жаль, проблеми лікарні зовсім не зводяться до нестачі грошей на ліки та їжу. Адже для людей, не здатних самостійно себе обслуговувати, будь-яка побутова дрібничка — це уже складнощі. У хоспісі працюють усього вісімнадцять санітарок, тобто з урахуванням розподілу змін, одна людина розривається між цілою дюжиною пацієнтів. І за таку роботу вони отримують мізерну зарплату у 1200 гривень із такою само жалюгідною 15-відсотковою надбавкою. Це менше, ніж медперсонал, що виконує свою роботу у звичайних геріатричних пансіонатах.
Нещодавно адміністрація Херсонського хоспіса через Інтернет звернулася до небайдужих городян із проханням про безкорисливу допомогу в догляді за хворими. Відгукнулося... двоє. Та і як можна цілком покладатися на благодійність у країні, де добродійників дедалі менше, а нужденних — дедалі більше? Медики вважають: створивши в Україні систему хоспісів, державі необхідно зробити наступний крок — розробити національну програму паліативної допомоги на зразок тих, які вже давно діють у країнах Західної Європи та США. Причому з одночасним збільшенням штатів для таких установ, переглядом нормативів їхнього бюджетного фінансування, а головне — гарантіями безперебійного надходження коштів із державної скарбниці. Адже недарма говорять, що про рівень розвитку держави можна судити з того, як у ній ставляться до дітей, інвалідів та літніх людей.