Осиротіла Галичина
Думка залишити все і поїхати за кордон час від часу з’являється у кожного українця. Навіть анекдот у тему придумали: «В аеропорту «Бориспіль» з’явився новий напис: «Хто буде летіти останнім, будь ласка, вимкніть світло». Найбільше емігрантські настрої відчуваються в Західній Україні. Побувавши у Тернопільській області, кореспонденти «Голосу України» переконалися, що серед соціальних проблем найгостріше стоїть саме питання заробітчанства. Але що парадоксально — ніхто в країні всерйоз цим не переймається. Немає достовірних даних ані про кількість трудових мігрантів, ані про те, скільки коштів отримують їхні сім’ї, ані наукових прогнозів стосовно того, якої шкоди завдасть майбутнім поколінням масовий «відплив» шукачів кращої долі та зарплати.
Ніколи в житті не планувала там залишитися
Історія тернопільчанки Олександри Костецької (на знімку внизу) не дуже типова. На відміну від тисяч заробітчан, вона, пропрацювавши сім років в Італії, повернулась у рідні Підгайці й сьогодні не планує нікуди виїжджати. «Я їхала не для того, щоб там залишитися. Просто в Україні склалася така ситуація, що не було за що жити, ростити маленьку дитину, купити квартиру. Ніколи в житті не планувала там залишитися», — розповідає пані Олександра. Починалася її історія традиційно: їхала в Італію з туристичною візою, працювала спочатку нелегально. Потім, під час кампанії легалізації, вдалося отримати справжні документи та дозволи на роботу. «Але, знаєте, я ніколи не почувалася там своєю, як і всі українці. Хоч в Італії навіть канали україномовні з’явилися, — каже жінка. — Італійці понад усе люблять себе, свою культуру і країну, а ми для них — робоча сила. Не більше. Нам би так навчитися свою країну любити». Проте десятки тисяч українських заробітчан продовжують працювати на Апеннінському півострові, не меншає й охочих туди вирушити.
Ні роботи, ні грошей
Соціологи та працівники сфери зайнятості неохоче відповідають на запитання про те, чому заробітчанство сьогодні вимірюється мільйонами осіб. Надто очевидною є відповідь. У Тернопільській області ситуація ускладнюється ще й тим, що регіон посідає останні місця у країні за рівнем середньої зарплати та перші — за кількістю безробітних.
Так, наприклад, якщо в Україні середньомісячна зарплата у січні—травні, за даними Державної служби статистики, становила 3015 гривень, то на Тернопільщині цей показник зупинився на позначці 2059 гривень. Попри те, що темпи зростання заробітків там випереджають загальноукраїнські, їхній рівень упродовж багатьох років залишається найнижчим у державі.
Тернопільський обласний центр зайнятості, хоч і рапортує про те, що кількість претендентів на одне робоче місце за останні півроку скоротилася з 15 до шести, але вимушений констатувати, що 92,6% усіх вакансій пропонують заробіток, нижчий навіть від середньообласного рівня, не кажучи вже про середньодержавний. Хто погодиться працювати менш ніж за дві тисячі на місяць, запитання риторичне.
Структура безробітних лише доповнює далеку від оптимізму картину. Станом на 1 липня цього року на обліку в центрах зайнятості регіону перебували 13599 осіб. Серед них 51,8% — жінки, 49,4% — молодь до 35 років, 51,6% — жителі сільської місцевості. Ось, власне, головні складові для «валізового» настрою: ні роботи, ні грошей.
Заробітчанство як спадщина
Однак серед причин, які спонукають галичан шукати кращого життя за кордоном, не лише безробіття та низькі зарплати. Заробітчанство тут має ще й глибоке історичне коріння. Першу хвилю трудових мігрантів зафіксували ще в період останньої чверті ХІХ століття. Тривала вона до початку Першої світової війни. Через нестачу власної землі їхали здебільшого до США, Бразилії, Канади, Аргентини та Австралії. Нашу працелюбність за океаном швидко оцінили. Відомо, що наприкінці XІX століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад шість тисяч вербувальників.
Друга хвиля еміграції українців охопила період між Першою і Другою світовими війнами. А третя розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це були радянські військовополонені, визволені союзними військами, які побоялися повернутися в СРСР, а також особи, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Більшість емігрантів цієї хвилі осіли в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині та Франції. Від початку 90-х і донині спостерігаємо четверту хвилю міграції, наслідки якої вже сьогодні даються взнаки, бо її особливість у тому, що за кордон виїжджають не сім’ями, а поодинці.
Коли матір починає дратувати
Вчителька однієї з тернопільських шкіл розповідає, що в класі, який вона випустила цього року, в кожного третього учня мати або батько були за кордоном. Уже в шостому-сьомому класі кількість так званих соціальних сиріт різко збільшується: батьки їдуть, щоб заробити кошти дітям на навчання. Старшокласники гарно, як вони кажуть, «упаковані»: дорогий одяг, мобілки, ноутбуки, коштовності, бари й ресторани. Тут уже не до навчання. Та й для чого особливо сушити собі голову над книжками? Мама заплатить за навчання у виші, оплачуватиме кожну сесію, потім — влаштування на роботу.
— У таких дітей споживацьке ставлення до життя, — ділиться педагог. — Одна дівчина, мама якої приїхала до неї на випускний, зізналася, що хоче, аби вона якнайшвидше повернулася назад, «до своєї Італії», бо вона її... дратує. Ще одна на моє запитання, чи сумує без мами, відповіла: «А нащо вона мені тепер? Я плакала за нею, коли мені було десять-чотирнадцять років. Не батькові ж розповідати про свої жіночі проблеми, а тепер про що мені з нею говорити? Гроші присилає — то й добре».
Хоч би якою міцною була сім’я заробітчанина до від’їзду, розлука роз’їдає родинні узи. За деякими спостереженнями, до 90 відсотків сімей заробітчан розпадаються (цифра, знову-таки, не підтверджена соціологічними даними). Чимало жінок за кордоном удруге виходять заміж, чоловіки на батьківщині спиваються. Найбільше від цього страждають діти. Вони не бачать нормальних стосунків між чоловіком і дружиною. Одружуючись, переносять той негатив у свої родини.
Доньчину вагітність не було кому помічати
Нещодавно педагоги однієї із шкіл області виявили, що їхня підопічна шестикласниця завагітніла. Батько не бачив, що коїться з донькою, у нього саме в розпалі був новий «роман». Тітка — рідна мамина сестра — була заклопотана своїми сімейними проблемами, дарма що мама дівчинки, яка поїхала на заробітки, просила її приглянути за малою. «Ощасливив» шестикласницю сусідський хлопець, який підмітив, наскільки ця дитина самотня. Мамі все-таки довелося приїхати. Донька благополучно народила хлопчика. Жінка записала його на себе, розлучилася з чоловіком і разом з донькою і внуком-сином повернулася до Італії. Можна вважати, що ця історія закінчилась благополучно. Але так не завжди. Діти заробітчан, не вміючи самостійно подолати психологічні проблеми, часто схильні до негативних звичок, правопорушень і навіть суїцидів. До реанімаційного відділення однієї з лікарень потрапила 18-річна студентка. Дівчина наковталася таблеток, оскільки не змогла самостійно «розрулити» ситуацію, в якій опинилася. З погляду дорослого, вона, як мовиться, не вартувала дірки з бублика, але нікого поруч не було, щоб порадити. Тато — на заробітках у Росії, мама — в Італії. На щастя, студентку вдалося врятувати. Бабуся, яка приїхала з села провідати внучку, ніяк не могла второпати, чому вона намагалася накласти на себе руки. Має все, що треба: одяг — наймодніший, золоті прикраси, гроші, квартира у Тернополі. Усе переважила самотність...
— Якщо батьки їдуть на короткий час, то з ким би дитину не залишали (навіть з бабусею), вона живе очікуванням, коли мама й тато повернуться, — коментує провідний науковий співробітник Інституту психології ім. Г. С. Костюка Національної академії педагогічних наук України, кандидат психологічних наук Світлана Ладивір. — Якщо ж їдуть на заробітки, то дітей залишають сиротами при живих батьках. Це однаково, що віддати дитину в інтернат. Ситуація однозначно жахлива. Дитина, яка залишається тут, витрачає величезні зусилля на те, щоб пережити стресову ситуацію. Це відкидає її назад у розвитку. Потім дитина адаптувалася до сирітського становища, налаштувала своє життя, і раптом мама повертається. Але повертається звідти інша. Цілком природно, що знову доведеться адаптуватися. У цій ситуації потрібен сімейний психолог, який працюватиме з мамою і дитиною та згладжуватиме труднощі реадаптації.
Дивовижно те, що такі соціально-психологічні служби на Тернопільщині (та й інших регіонах держави) не є загальнодоступними. Немає й інформаційної кампанії, яка б закликала розірвані заробітчанством сім’ї користатися з послуг психологів.
Поки ми чекаємо, проблемою перейнялися італійці
Вони започаткували проект для дітей українців, батьки яких працюють в Італії. Через творчість малечі закордонні спеціалісти намагалися збагнути, що найбільше хвилює соціальних сиріт, як можна їм допомогти: просили їх малювати, писати розповіді, грати у виставах. Провели тренінги для педагогів одного з районів області, зорієнтувавши їх на більш прискіпливу увагу до таких дітей. Італійський уряд усвідомлює частину відповідальності за долю дітей, батьки яких працюють в Італії. А ми?
Щоправда, на Тернопільщині першими в Україні взяли на облік дітей заробітчан. Їх в області понад 3,5 тисячі. У селах соціальним сиротам громади призначили опікунів. У містах це зробити складніше. Звичайно, добре, що хоч так намагаються допомогти цим дітям, однак батька й матір ніхто не замінить. Дійшло до того, що в деяких селах на весіллях чоловіки танцюють з чоловіками. Так було у післявоєнні роки, але тоді жінки танцювали з жінками. А це в мирний час.
Заробляють більше, ніж уся область
Запитання, скільки ж українців виїхало у пошуках заробітків при масштабах цієї проблеми, залишається відкритим. Так, за словами голови Тернопільської ОДА Валентина Хоптяна, з регіону виїхали до 200 тисяч заробітчан.
За оцінкою консультанта Тернопільського обласного центру зайнятості Бориса Довжука, ця цифра завищена, хоч істини не знає ніхто. Як у масштабах області, так і в масштабах України.
Втім, минулого тижня таку цифру названо. За даними Міжнародної організації з міграції, кількість українських мігрантів сягнула шести мільйонів осіб. Хоча, як стверджують спеціалісти, ця цифра доволі приблизна.
Так само достеменно невідомо й скільки заробляють заробітчани. Як розповів Борис Довжук, 2005 року від приватних осіб Тернопільщина отримала 80 мільйонів доларів, 2006 року — 210,6 мільйона, 2007-го — 235,6 мільйона, 2008 року — 245,66 мільйона, 2009-го, коли почалася економічна й банківська криза, ця цифра зменшилася до 167,6 мільйона, 2010-го — 170 мільйонів. «За 2011 рік інформації ще немає, але гадаю, що обсяги потроху відновлюються, хоч і не в таких масштабах, — прогнозує пан Довжук. — Проте це не означає, що коштів надходить менше — просто передають іншими каналами. Наприклад, бусами. І ось маємо такий яскравий приклад. Якщо взяти максимум, зафіксований 2008 року — 245,66 мільйона доларів, то дохідна частина бюджету Тернопільської області на 2011 рік становила 1 мільярд 517 мільйонів гривень (190 мільйонів доларів. — Авт.). Тобто заробітчани заробляють більше, ніж уся область».
Пенсія — як мрія
Водночас заробітчани, тяжко працюючи і переправляючи все зароблене рідним, не можуть розраховувати на пенсію. Й це зрозуміло: податки вони платять (якщо мають легальну роботу) в казну іншої держави. Відрахувань до Пенсійного фонду вони не роблять жодних. Борис Довжук розповідає, що вихід з цієї ситуації є: «Якщо, працюючи за кордоном, особа робитиме внески до Пенсійного фонду, то зможе розраховувати вже не лише на соціальну пенсію. Але цією проблемою потрібно по-дорослому зайнятися, по-перше, вченим, по-друге, Міністерству соціальної політики. Слід вивчити проблеми заробітчанства, а вже потім приймати законодавчі рішення. Бо проблема дуже серйозна».
А поки вона не вирішена, у заробітчан не залишається жодних причин повертатись у рідні місця. Більшість намагається там легалізуватись: отримати спочатку посвідку на проживання, потім — громадянство.
Поїхав сам, забирай і родину
До речі, це — одна з причин того, що офіційний потік заробітчанських грошей останнім часом змілів. Багато заробітчан, обжившись і легалізувавшись на новому місці, забирають дітей до себе. І не лише дітей, а й стареньких батьків. Ось приклад. Донька знайомих на початку дев’яностих поїхала до Іспанії. Потім до неї приєдналися брати зі своїми сім’ями. В Україні залишилися тільки батьки. Переконали переїхати і їх. Зрештою, рідну землю покинули чотирнадцять українців. В Іспанії народилися вже двоє нових членів цієї родини. Ще одна бабуся шле внучці до Великобританії українські книжки, підручники, аби лиш вона не забула рідну мову. Мала охоче читає англійську літературу, а українську — після довгих умовлянь. Середовище робить свою справу.
Наявність такої тенденції не заперечує й Борис Довжук. «Якщо під час першої хвилі заробітчани виїжджали за кордон поодинці, то тепер вони забирають до себе дітей і родичів», — резюмує він. Однак експерт переконує, що найбільшою проблемою є відсутність ґрунтовних загальнодержавних соціологічних досліджень з цього приводу. Всі тенденції, про які сьогодні говорять, — це результат лише поверхових опитувань та власних спостережень. З тим, що загальнодержавне дослідження у цій справі вкрай необхідне, погоджується й провідний науковий співробітник Інституту соціології НАН України, доктор економічних наук, професор Ірина Прибиткова. За її словами, востаннє кошти на опитування, що стосувалося міграційних процесів, виділяли 2005 року. Тоді, до речі, й з’ясувалося, що в кожному другому українському сільському населеному пункті немає жодних суб’єктів господарської діяльності. Це означає, що там немає робочих місць.
Про відсутність таких даних свідчать і розбіжності в поглядах соціологів. Так, Ірина Прибиткова переконує, що останнім часом міграційні процеси стабілізувалися, і вже кілька років показники суттєво не зростають. «Ми під час опитувань запитуємо: чи маєте ви, чи ваші рідні досвід роботи за кордоном? 91 відсоток не має такого досвіду. 8—9% мають. Потім ми ставимо таке запитання: чи збираєтеся ви цього року поїхати за кордон працювати? Охочих набирається 5—6 відсотків. І так з року в рік. Від’ємної динаміки немає», — твердить соціолог. Тоді як її тернопільський колега Борис Довжук вважає, що тенденція до зростання кількості заробітчан усе-таки простежується. Дві третіх опитаних у школах Тернопільщини старшокласників мріють жити й працювати за кордоном.
Сказали, що вирізали апендицит, а насправді — нирку
Проте не всі заробітчанські історії завершуються «хепі-ендом». Володимир (ім’я змінено) залишив у Чехії... нирку. Молодий чоловік працював там на будові. Якось йому стало зле. Господар фірми сам відвіз робітника до лікарні. Той ще здивувався, що йому стільки уваги. Зробили операцію, сказали — на апендицит. Володимир повернувся на роботу, але через ниючий біль працювати не зміг. Фірмач розрахував його, і він змушений був повернутися додому. Звернувся до лікарів, а ті його приголомшили: у чоловіка одна нирка була вирізана.
Через безправність та неосвіченість усе, на що можуть сподіватися українці за кордоном, — це порядне ставлення роботодавців та заробітчанські зв’язки, завдяки яким вдається витягнути тих, хто потрапив у халепу.
Рецепт №1. Місцевий
Про те, що можна зробити, аби призупинити потік переселенців, ми запитали у голови Бучацької районної державної адміністрації Василя Савки (на знімку):
— З Бучацького району виїхало понад дві тисячі людей. Це Італія, Іспанія, Росія і навіть Київ та інші області нашої держави. Цю інформацію ми зібрали через сільські ради, і вона більш-менш достовірна.Ми ж, у свою чергу, намагаємося працевлаштувати людей через легалізацію робочих місць. За короткий проміжок часу сподіваємося вийти на нуль, щоб усі ті люди, які перебувають, як кажуть, «на роботах», були обліковані й відповідно працевлаштовані. Бо це у тому числі й наш бюджет.
Крім того, якщо у червні минулого року в службі зайнятості було тринадцять чоловік на робоче місце, то сьогодні шість. Зараз багато робочих місць створив «Бучачагрохлібпром» у сільському господарстві. Два роки тому поголів’я ВРХ у районі становило 900 голів, нині маємо 5,5 тисячі. Це робочі місця плюс досить висока заробітна плата: 3—4 тисячі гривень на місяць. У трьох населених пунктах району (селах Соколів, Пилява та Осівці) будуються тваринницькі комплекси на 3—4 тисячі поголів’я. З середини березня до сьогодні у нас працювало триста осіб (залучали навіть студентів з Черкаської області) для посадки саду, який уже цього року плодоноситиме. Якщо вдасться знайти інвестора, то біля садів з’являться й переробні заводи та інша необхідна інфраструктура (дитсадок, житлові будинки). Зайнято буде близько 1,5 тисячі осіб, якщо запустять повний цикл.
Проте найбільше від безробіття страждають педагоги й медики. У цій сфері працюють 20% людей пенсійного віку. Я не маю нічого проти, але закон має бути так відпрацьований, що коли людина молода, то вона повинна отримати робоче місце, а пенсіонер має працювати тоді, коли відповідного молодого спеціаліста немає. Механізму звільнення не існує, тому ми втрачаємо молодь. Розпадаються сім’ї. Знаєте, вже якщо людина поїхала за кордон, то мало хто повертається і продовжує спільно жити.
Рецепт №2. Державний
Мінус цих планів у тому, що вони написані в майбутньому часі, тоді як безгрошів’я жене людей на заробітки вже сьогодні. І тут потрібен державний підхід. Утім, соціологи вказують, що регуляція цього процесу з чиновницького боку буде неефективною. Часи «залізної завіси» минули і повернути їх навряд чи вдасться.
«Будь-яка міграція, і не лише трудова, — це процес самоорганізації. Рішення про те, поїхати чи не поїхати, приймають самі люди, — пояснює Ірина Прибиткова. — Тобто держава керувати цими процесами не може. Ну що, держава скаже: не їдьте! А вони скажуть: їдемо, бо це нам потрібно, і будь-що цього доб’ються! Впливати держава може лише побічно. Треба створити такі умови, щоб люди залишалися».
Отже, зупинити потік трудових мігрантів можна, лише давши людям роботу з гідною зарплатою. Інакше гордістю нашої країни дедалі частіше ставатимуть не її громадяни, а вихідці.
А поки на державному рівні немає ані програми адаптації заробітчан, ані істотного поліпшення економічної ситуації, самі мігранти намагаються нагадати про себе хоча б пам’ятником. На Тернопільщині на цей монумент, який планують установити в Марійському духовному центрі, що в селі Зарваниця Теребовлянського району, вже збирають гроші. Точніше, присилають їх здебільшого самі мігранти. Вони та їхні родичі організовують щорічні прощі до цього чудотворного місця, шукаючи заступництва у Богоматері. Від рідної держави його не дочекаєшся. До речі, на Закарпатті у селі Колочава така скульптура вже з’явилася. Є в Україні й пам’ятник внутрішній міграції — так званій «кравчучці», яка стала рятівником тим, хто намагався прогодувати родину за рахунок дрібної торгівлі. Ці встановлені й невстановлені пам’ятники мають нагадувати нашим можновладцям про тисячі зламаних бідністю доль, роз’єднаних сімей, втрачених «світлих голів». Адже виїжджають найрозумніші, найактивніші. Одна з київських фірм під виглядом навчання послала за кордон молодого медика. Через два роки вона ж розшукала його з проханням повернутися й очолити столичну клініку. Однак отримала відмову. Нестачу високопрофесійних кадрів відчувають в Україні чи не всі галузі. Але, схоже, історія нас нічого не вчить. Сьогодні тим, хто вирішив усе-таки повернутися додому, важко адаптуватися до нинішніх умов життя в Україні, у родині вони за роки розлуки стають чужими, через що переживають психологічний злам. Дехто не витримує і повертається назад за кордон. Соціологи кажуть, що справжні наслідки заробітчанства Україна пожинатиме через кілька років. І негативу буде більше, ніж позитиву.
ДАЛІ БУДЕ.
Українські заробітчани в Італії
читають листи з дому.
У селі Колочава (Закарпаття) встановлено єдиний у країні пам'ятник заробітчанам.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА та Сергія ГУДАКА.
