Шосте скликання Верховної Ради завершує свою каденцію у рік відзначення двадцять першої річниці незалежності нашої держави. Понад те, саме парламент був генератором перетворення радянської республіки у складі СРСР на незалежну європейську державу. Власне, тому сьогодні і хотілося б дещо озирнутися назад і пригадати найяскравіші епізоди державотворення народними обранцями.
Біля витоків
Верховна Рада першого скликання народилася 1990 року на зламі епох після перших демократичних виборів. Уперше вибороли місця не тільки представники компартії, робітників, селян і трудової інтелігенції, а й учорашні дисиденти.
Попри поділ парламенту на правлячу «групу 239» і опозиційну Народну Раду, у принципових питаннях народні обранці вміли знайти спільну мову. Так було під час прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР. Так сталося і 24 серпня 1991 року, коли конституційною більшістю було затверджено Акт про незалежність України. Так було і 1 грудня, коли пройшли перші демократичні вибори Президента країни і референдум на підтримку Акта про незалежність України.
Щоправда, суворі реалії економічного життя, коли рвалася пуповина народногосподарських зв’язків, сформована за сімдесят років радянського життя, вивели на вулицю людей. А неоковирні дії урядовців розкрутили спіраль гіперінфляції, яка за підсумками 1993 року перевищила 10800 відсотків.
Отже терміну своїх повноважень не добули ні Верховна Рада першого скликання, ні перший всенародно обраний Президент. Хоча у складі парламенту того зразка було чимало яскравих особистостей. Зокрема, Голови Верховної Ради Володимир Івашко, Леонід Кравчук, Іван Плющ, народні депутати В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Іван Драч, Дмитро Павличко і багато інших.
Фундамент для країни
Безумовно, друге скликання Верховної Ради увійшло в історію молодої держави передусім тим, що заклало фундамент для спільного дому. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.
Хоча далося це непросто. Команда другого Президента України мала своє бачення розвитку держави, відмінне від філософії більшості парламентаріїв. У жовтні 1994-го глава держави запропонував народним обранцям курс на радикальні економічні реформи, які вкотре змусили українців затягти паски. Окрім того, Леонід Кучма вважав, що в такий час лише президентська вертикаль здатна провести важкі болючі перетворення. Однак тодішній Основний Закон країни чітко визначав межі можливостей глави держави впливати на уряд, який був водночас підконтрольний і Верховній Раді.
Вихід було знайдено у Конституційній угоді, що надавала Президенту всі можливості для проведення реформ і визначала терміни прийняття нової Конституції.
Найбільш яскраво проявили себе у тому складі парламенту передусім Голова Верховної Ради Олександр Мороз, його заступник Віктор Мусіяка, народні обранці Сергій Головатий, Олександр Ємець, Михайло Сирота, Вадим Гетьман та низка представників різних регіонів України.
Оксамитові будні
Отож у 1998-му половина народних депутатів була обрана за партійними списками, інша половина — у мажоритарних округах. Однак перетягування канату тривало й надалі. Досить довго Верховна Рада не могла обрати Голову і його заступників. Оскільки наступного року мали відбутися чергові президентські вибори, то команда Леоніда Кучми заблокувала можливість обрати у високе крісло ймовірного суперника. І таки досягла свого — Головою парламенту було обрано Олександра Ткаченка.
Після президентських виборів на початку 2000 року у Верховній Раді відбулася «оксамитова революція» і Олександру Ткаченку довелося-таки розстатися з кріслом. Головою парламенту вдруге було обрано Івана Плюща.
У тому ж таки 2000-му розгорівся «касетний скандал», який багато в чому став на заваді проголошених реформ, загальмував законодавчий процес та істотно вплинув на розстановку сил на політичній карті країни.
Миротворці
У 2002 році лідери парламентських перегонів — пропрезидентський блок «За єдину Україну!» і «Наша Україна» вели боротьбу за нову розстановку сил. Проте Головою Верховної Ради було обрано Володимира Литвина, лідера блоку провладних сил.
Одначе невдовзі пропрезидентський блок розбігся по партійних квартирах, і довелося шукати нову конфігурацію політичних сил у парламенті. Відтак розпочалася епоха Партії регіонів, яка у будинок на вулиці Грушевського провела свого майбутнього лідера, голову Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича.
Отож на президентських виборах 2004 року зійшлися два Віктори — Янукович і лідер «Нашої України» Ющенко. Після оголошення переможцем Віктора Януковича розпочався Майдан. І хто його знає, чим би все це скінчилося, якби Голова Верховної Ради Володимир Литвин і парламентарії не стали миротворцями у тому жорсткому протистоянні. Завдяки парламенту вдалося обійтися без кровопролиття і провести країну поміж небезпечних рифів. Щоправда, шляхом проведення політичної реформи і переходу до парламентсько-президентської республіки.
Однак новий провладний табір швидко дав тріщину, і розпочалося протистояння колишніх соратників по Майдану — Юлії Тимошенко і тодішнього глави держави Віктора Ющенка.
Перманентне протистояння
Проте новий склад Верховної Ради не зумів примирити колишніх соратників. Спершу розпалася «коаліція помаранчевих» і соціалісти Олександра Мороза, якого вдруге обрали Головою Верховної Ради, приєдналися до Партії регіонів і комуністів та сформували свою коаліцію.
Після деяких законодавчих маневрів БЮТ на чолі з Юлією Тимошенко перейшов до перманентного протистояння правлячій коаліції. Врешті після зимових канікул до протистояння долучився на боці БЮТ і Президент. Робота Верховної Ради була паралізована, і тому восени 2007 року відбулися дострокові вибори народних обранців.
Життя триває
Однак перемир’я у провладному таборі тривало недовго. Після обрання Головою Верховної Ради Арсенія Яценюка і нового призначення прем’єром Юлії Тимошенко представникам «Нашої України» не сподобалася популістська поведінка керівника уряду, які розцінили її як заявку на президентські вибори. Відтак команда глави держави піддавала жорсткій критиці кожен урядовий крок. Безумовно, вельми сильно вдарила по Україні і світова економічна криза, яку Юлія Тимошенко обіцяла не пускати на поріг нашої країни.
Після чергового розпаду «помаранчевої коаліції» подав у відставку Арсеній Яценюк, і Головою Верховної Ради знову обрали Володимира Литвина. Завдяки йому країна спокійно провела президентські вибори і розпочала нові реформи. Зокрема, судову, податкову. Парламент зумів спрямувати свої зусилля на плідну законотворчу роботу.
* * *
Ось так коротко можна пригадати найяскравіші сторінки українського парламентаризму, історію якого продовжить Верховна Рада нового скликання.
24 серпня 1991 року — позачергове засідання Верховної Ради України, на якому було проголошено Акт про незалежність України.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
