Пропоновані згадки — лише привід задуматися над тим, що за 21 рік незалежності у нашої дипломатії були перемоги, про які варто пам’ятати.

Чорноморський флот: ділили, ділили й таки поділили!

Поділ Чорноморського флоту став першим серйозним іспитом на зрілість. Причому завдання цього екзамену не зводилося до простих вправ у математиці, тобто лише до ділення. Належало дати відповідь і на інші запитання. Чи готова Росія визнати Україну державою не лише на папері? Чи вистачить українській владі мужності обстоювати свою позицію перед колишнім «старшим братом»? Якщо так, то чи не переросте цей конфлікт у друге Придністров’я? Про те, що відповіді на ці запитання у 90-ті були непростими, свідчать десятки документів, підписаних з 1991 року до 28 травня 1997-го, коли з’явилася «фінальна» угода між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту. Тоді українська влада змогла довести, що має право на частку флоту, не кажучи вже про Севастополь. Однак випробування російським флотом ще попереду. Згідно з Харківськими угодами, 2042 року він має залишити Крим.

Прощавай,  ядерна зброє!

Одним з найбільш мужніх і шанованих у світі кроків України стала відмова від ядерної зброї. Прикро, що такі дії влади (до речі, унікальні й гідні наслідування) досі є предметом дискусій. Мовляв, була б у нас ядерна булава — усі б боялися! Проте залишимо такі ностальгування шанувальникам політиків хрущовського типу (які хоч лаптем, хоч ракетою, але таки покажуть світу Кузькіну мать). На щастя, у ядерному питанні переміг здоровий глузд. 14 січня 1994 року Борис Єльцин, Білл Клінтон та Леонід Кравчук підписали «Тристоронню заяву Президентів Росії, США та України», якою підтвердили процес деактивації стратегічних сил на території України. А 5 грудня 1994-го лідерами США, Великої Британії та Росії було підписано Меморандум про гарантії безпеки України. Того само дня в односторонньому порядку гарантії безпеки були надані Україні Францією, Китаєм і Великою Британією.

Раді Європи голос України не зайвий

10 листопада 1995 року наша газета писала: «Державний прапор України піднято вчора на флагштоку перед Радою Європи. Голова офіційної делегації України Прем’єр-міністр Євген Марчук, виступаючи на урочистій церемонії, підкреслив, що цей акт розцінюється як визнання прогресивних змін в українському суспільстві, як підтримка з боку європейського співтовариства тих демократичних процесів, які відбуваються в Україні». Саме так розпочалися відносини між Україною та найбільшою і найавторитетнішою європейською міжнародною організацією. Їх розвиток був нелегким. Через те, що «прогресивні зміни в українському суспільстві», про які говорив тодішній прем’єр, інколи виглядали регресивно, Україні у Страсбурзі не раз показували «червону картку». Але з поля нас поки що не вилучили.

НАТО більше не ворог

Цього року ми відзначали 15-річчя хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного пакту. Цим документом Україна визнала, що часи холодної війни минули і країни—члени НАТО нам уже не вороги. Практичним втіленням хартії стала участь України у багатьох операціях альянсу, проведенні спільних навчань, найвідоміші з яких — «Сі бриз». Завдяки цьому поступово змінюється і ставлення українців до НАТО. Навіть незважаючи на те, що наша держава втратила кілька реальних шансів зблизитися з цією організацією, процес співробітництва, принаймні у практичному вимірі, триває. Останній приклад — участь в антипіратській операції альянсу «Океанський щит».

Звичайно, згадані події — це навіть не вершина айсберга найважливіших складових міжнародної політики України за останні два десятиріччя.