У Носівці мали б до відкриття нового навчального року завершити багатостраждальне будівництво школи №5. Цей об’єкт розпочали зводити понад 20 років тому. За цей час він неодноразово розкрадався. Мабуть, за витрачені на це будівництво бюджетні гроші можна було б побудувати уже дві школи. Нічого дивного в цьому нема: бо ж немає великого секрету в тому, що і чиновникам усіх рівнів, і відповідальним за освоєння бюджетних коштів треба якось жити. Не «одне покоління» посадовців на цій школі заробило левову частку на свій котедж.
Здавалося б, нарешті, наприкінці серпня подвір’я найсучаснішого освітнього закладу з інтерактивним, мультимедійним обладнанням, з трьома комп’ютерними класами, лінгафонними кабінетами іноземної мови заповниться святковою півтисячею школярів, ще батьки яких мріяли навчатися в цих стінах.
Та поки що замість дітлахів на подвір’ї школи №5 буяють бур’яни. Саме вони прикрашають дорогу до навчального закладу. Забракло енергії до Свята знань завершити благоустрій території освітньої установи! Носівчани бояться, що практично завершену школу знову відкладуть із уведенням у дію. А що це значить?
Ніхто не дасть гарантії тому, що завтра підприємливі «дослідники» не розукомплектують установлене дорогоцінне обладнання, сантехніку. Знімуть пластикові вікна. А що? У наш час усе можливе! І знову посадовці накручуватимуть зі стелі новий кошторис для завершальних робіт. На жаль, це не тільки єдина «болюча» дорога до шкільного закладу в Носівці.
Коли я добирався в мікрорайон Зелений, спочатку серйозно засумнівався, чи можна їхати до скаржників. Адже попереду на мене очікувала не дорога, а мало не смуга випробувальних перешкод — болото, глибокі баюри, вода від краю до краю. Та мене настирливо запевнили, що все-таки проїду. Справді, якось минулось, обійшлося. Легковик не захлинувся, але, щоправда, й почорнів від бруду. Дай Бог, щоб від нього на тих кількасот метрах нічого не відпало...
— Я купила на базарі мішок цукру, — розповіла відразу після зустрічі пенсіонерка Віра Соловей. — Хотіла найняти таксі. То всі навідріз: «Не поїдемо ні за які ваші гроші!». Місяць я той цукор сюди везла. Краще б і не купляла! А чоловіка після операції треба було підвезти додому. То водій маршрутки, якому вже заплатила, мені дорікнув, що якби знав, куди їде, то і не віз би, бо тепер його машина буде довго тхнути.
Проблему мікрорайону, виявляється, загострив Носівський цукрозавод, відроджений недавно з допомогою народного депутата України Івана Куровського. Підприємство дало роботу півтисячі носівчанам, що дуже поліпшило економічну ситуацію у райцентрі. Та разом з тим жити поряд із цукровим виробництвом стало непросто.
— Уранці виходиш на подвір’я, — каже Катерина Матвієнко, — а у дворі ніби щось здохло. Такий запах від жому. Колись за нього билися, розкуповували, а тепер він нікому не треба, своїм запахом дістає і вранці, і ввечері. Якби тут хоч один начальник жив!
— Дефекат ще гарячим вивозили на поля за нашими садибами, — додають Лідія Зязя, Любов Кушнір. — Воду в колодязях тепер не можна пити. Добре, що більшість має водопровід. Але і його прорвало, ось три тижні маю цю не придатну навіть для прання воду.
Про згадані проблеми знає й міський голова.
— Я б ніколи не дав сьогодні згоди на будівництво поряд із заводом житлових будинків, — прокоментував Іван Пугач ситуацію із непривабливого життя мікрорайону. — Та колись були прийняті ось такі невиправдані рішення.
Розгрібати колишнє надбання вкрай складно. На жаль, шлях до школи, запахи жомових ям, зіпсована вода — все це стосується не тільки покривджених пенсіонерів, а й безпосередньо близько 70 школярів, вихованців дитсадків. У травні «вибитий» за скаргами батьків автобус невдовзі поламався. З 1 вересня у мікрорайон Зелений пустять новенький шкільний автобус. Будемо відвертими, радіти цьому, мабуть, передчасно. Адже навряд чи ця нова техніка розрахована на роботу в екстремальних умовах і пройде випробування на такій дорозі, що перетворилася на смугу перешкод. Є об’їзна кількакілометрова дорога. Але й вона тільки трішки краща. А оскільки по ній на завод їздять КамАЗи, то, зрозуміло, будь-який ремонт тут нічого не може суттєво поліпшити. У вересні міськрада планує знову підсипати об’їзну. Та чи довго протримається точковий ремонт після важкої техніки у пік осінніх дощів? Дітям, схоже, залишиться те, що вони й робили раніше. Аби прийти чистішими до навчального закладу, вони прямують... через залізничні колії. За останні десять років тут обірвалося троє життів школярів. Така плата за коротший шлях. Проте і він, з другого боку колій, — суцільні вибоїни. Дещо, правда, менші.
Тут, у мікрорайоні Мала Носівка, теж нарікають на погану дорогу. Як і в Зеленому, в цьому закутку райцентру немає магазину, аптеки. Через численні ями в цей бік теж важко дібратися навіть велосипедом.
— Як непогода, то на ньому можна і шию зламати, добираючись на роботу, — зауважує Алла Михайленко.
Проханий хоч раз на день автобус теж не з’являється. Особливо це добре відчувають ветерани, яким доводиться за будь-якою дрібницею пішки долати чималі відстані, щоб потрапити в «проїжджу» частину Носівки.
Юлія Мазур, мати чотирьох дітей, своїх старшеньких супроводжує до школи туди і назад, бо боїться, що десь послизнуться в калюжу. На дорозі до школи після дощу довго не просихають баюри. Власники автомобілів самотужки намагаються підсипати хоч чимось найбільші. Та це загалом не змінює картини запущеного закутка.
Одне слово, такі сумні реалії носівських доріг до школи. Люди вже стомилися писати скарги у вищі інстанції. Дехто вже ні у що не вірить. Мовляв, живемо не в Зеленому, а ГЛУХОМУ КУТІ. Та, мабуть, це неправильно. Ми також сподіватимемося, що вищезгадані проблеми не такі вже й невирішені для високопосадовців.
Носівка
Чернігівської області.
Найпряміша дорога до Зеленого.
Фото автора.
